Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Хіба можна шукати справедливості лише для самого себе?!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

ВВііккттоорр ГГРРААББО ОВВССЬЬККИ ИЙ Й ПАМ’ЯТНИК (бувальщина)

Слово Просвіти, №39 за 2020 рік

газеткою, де було задокументовано батьковий героїзм, яку б урядову “інстанцію” не прохав допомогти нарешті таки встановити істину, йому лишень обіцяли… “розглянути питання”. Але далі обіцянок — анічичирк! Ніби й зовсім не важлива це річ, або й аж ніяк не державне-то завдання, ба й не всенародна проблема — знати і пам’ятати подвиги героїв?! Усіх поіменно! На яких би тільки фронтах за звільнення рідної України від отого ненаситного гітлерівського зайди звитяжці не воювали. “То кажете, що знову програємо?!” — якось риторично запитав, замість належного привітання, Максим у свого знайомого, який уже, либонь, “дожовував” останню сигарету — пожмакана коробка “Прими” лежала поруч із милицею. Але той лише пирхнув у відповідь їдучим димом! А відтак, сплюнувши собі під ноги, підвів на Максима враз освітлені спалахом затяжки зрозпачені, геть уже вицвілі очі. З усього було видно, що горбоносий зачекався на його увагу! Тому й Максим якось одразу відчув себе ніби в чомусь винуватим… Адже вони з оцим чолов’ягою все ж таки майже сусіди… “А к-к-коли ми не програвали?! – скрипучий голос невиправного курця неначе продовжив траєкторію куцого недопалка, що, звично “вистрелений”, впав у траву в нього за спиною. — Хіба в Афгані ми, це саме, не відразу знали, що програємо?! Але ж куди було дітися нашому солдатові, якщо наказано йти під кулі?! Та ще й за Родіну?! Розумієш?!” Максим так і прикипів поглядом до горбоносого! То він ізвідти?! Саме з того афганського пекла?! Припізнілі бджоли немовби вторили чолов’язі, окупувавши пишно розквітлий бузок, — повітря аж вібрувало від їхніх заклопотаних ритмів! А підстаркуватий солдат усе виливав і виливав давно наболіле… Все говорив і говорив… Тож Максим, уже навіть не тямлячи, як йому теперечки бути — так само мовчечки стояв і слухав, ошелешений почутим… Сутеніло… І бджолині рулади стихли так само несподівано, як і розпочалися… Тільки крики зі стадіону раз-у-раз долітали сюди, аж до пам’ятника… Отже, гра розпочалася без них?! А як же… Проте ветеран уже мовби й не помічав часу! Його нарешті, як то кажуть, “прорвало”! Тому й скидався на розбуджений вулкан… Звичайно, Максимові було дещо відомо не лише про запаяні цинкові гроби з наркотою замість полеглих на чужині, що засіяли українські кладовища, ба, й про полонених земляків чував, але йому ще жодного разу не довелося розмовляти зі свідками тих трагічних подій. А про багатотисячні жертви якщо й читав, то лишень інколи… Чомусь не випадало Максимові нагоди ґрунтовніше дізнатися про цю сторінку історії. Хоча на їхньому факультеті якраз “афганських сиріт” наче й не бракувало… Аж ось і живий свідок! Ще й мешкає з ним на одній вулиці! І навіть, як на перший погляд, начебто досить охоче розповідає про те, що самому довелося пережити. Але той “перший погляд” молодого журналіста виявився помилковим. Адже не бажанням самітника зненацька якось “одвести душу” стала солдатська сповідь! Бо таки справжнім виверженням приспаного часом вулкану гіркого, задавненого відчаю — разом із непоправними втратами і майже фантомним, але й занадто вже нестерпним, болем від усього пережитого-вистражданого… …Після кількагодинного танкового бою під містечком Н., він, водій важкого Т-74, довгенько не міг покинути своє місце — все тіло наче оніміло! Та коли врештірешт виповз “на світ Божий”, одразу потрапив ще й під нещадний обстріл ротного старшини Горяєва: “Что у тєбя на гусєніцах, Макарєнко?! Ну ти дайош, єфрєйтор!!! Нєужєлі па дєтскаму садіку пракатілся?!” Прикметно, що найбільше вразило солдата, як перегодом зізнався, не ошміття закривавлених дитячих штанців на траках, а саме отой, занадто знущальницький, сміх їхнього старшини… Мовляв, хіба може людина так нахабно плювати в душу ближнього?! Хіба він бачив у тих димах і вибухах якусь дорогу?! Тільки ціль і азимут! Яку команду чув, одразу ж її виконував! Не вагаючись!!! Адже що головне у будь-якому танковому бою?! Тільки швидкість реакції… Якщо бодай на якусь тактичну мить, (єдину мить!) завагаєшся — пропав, салага! Живцем ізгориш! Розумієшш-ш?! Невже ротний старшина Горяєв цього не знає?! Тим паче, що не тільки він зовсім нещодавно бачив, як сам старшина милувався трофейним портсигаром! Із якоюсь бравурною музикою… Не з магазину ж, либонь, виніс його, а в якогось афганця — живого чи мертвого — відібрав… Ось і тішився… Таж і всі ми хіба не раділи після кожного бою?! Що поки живі, що можемо ще базікати про що попало.., тільки б не про війну... Атож-атож: тільки б не про паскудницю війну! А оце тиждень тому пішов до стоматолога вирвати хворого зуба, бо не давав заснути. Дак він, молокосос, мені ще й сусіднього вийняв, який — сказав — також був не годящий… Але ж не просто вирвав — пів щелепи зорав! Бо не піддавався йому той зуб… Розумієш-ш-ш?! Ось тому сиджу й журюся, що не зможу тепер уже правим боком жувати. Бо то хоч були і негодящі зуби, а все ж якось допомагали… А коли нема ніяких?! Без-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин