Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гіпотеза чи істина? · “Врешті-решт необхідно ж прокинутися зі сну розуму”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Воскресаймо

Слово Просвіти, №39 за 2020 рік

Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара Давньогрецькі мудреці прорікали: правда приречена крутитися на рогах бика. Так було справіку. Так і тепер, коли людство на третій від сонця планеті замислюється над тим, як урятуватися від перенаселення тав яку космічну безвість переселятися. На земній кулі заради цього вищі створіння відкрили Америку. Винищили вогнепальною зброєю і завезеними пошестями аборигенів. Але й самі поплатилися. “Ощасливили” Європу венеричними хворобами. Було та загуло. Одначе бур’яном не заросло. Навіть щонайвіддаленіше, первісне не тільки стукає в серця небайдужих, а й пробуджує уяву. Ось те, що на виду. Перед очима уже не мільйонів, а мільярдів, котрі спроможні читати. Відкриваймо Біблію. Перша книга Буття – “про початок світу й створення людини”: “1. Господь сказав до Аврама: “Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. 2. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе, та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. 3. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться”. У доісторичну давнину поняття “народ” учені в Україні не насмілюються углиблювати. Обмежуються “племенами”. Та чи не було б наближенням до істини твердження, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі на березі річки Десни? Починаючи з ХХІV та до ХІV тисячоліть до нової ери чиї ж предки в поселенні “середньої доби верхнього палеоліту”, а простіше, “за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом”, полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та іншу крупну звірину? Таке ж довготривале поселення вищих створінь 1897 р. відкрив на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка. То як же ставити під сумнів прозріння нашого Пророка Тараса Шевченка? Як не вірити геніальному поету? Він указує в поемі “Саул”, написаній за лічені місяці до останнього подиху, чиї ми сини і яких батьків: В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. Суголосно мовить і Леся Українка, названа донькою Прометея: “Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може”. В усьому живому, яке дивує білий світ, “порватися не може”. А вищі створіння рвуть “той ланцюг” на шмаття так, як їм заманеться. В Україні більш-менш успішним археологам передається мовби у власність досліджене ними. Який там “ланцюг великий всесвітнього життя”? Кожний авторитетний залюбки присвоює собі обривок від неосяжного. Не до того, щоб простежити неперервний розвиток етносу з давнього давня й до сучасності. Натомість відокремлюється попереднє від наступного. А як же насправді? Духовні здобутки нащадків пастуха ягнят і телят на правічній українській землі сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Її давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Але їй поки що не вдається протовпитися в сонмище раніше визнаних – шумерська, аккадська, вавилонська, хетська, ассирійська, урартська, римська, абасидська, сельджуцька й османська. Та хай там що, будьмо певні, що в тому колі не останнє місце Трипіллю зарезервоване не українською елітою, а вічністю. І станеться невідворотне ближчого майбутнього. Колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки одвічних хліборобів, доносять до сучасності животрепетні відлуння з розквіту Трипільської культури. Одначе справжньої ціни їм досі не складено. Давньогрецька міфологія вражає людство високими злетами мислення з юності людства. В той же час з душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Усі доісторичні тисячоліття після хрещення киян 988 р. осуджувалися й невпинно проклиналися, як “поганські”. Від первини мовби й не огидне. Латинське pag – село. Pagan – селянин. Pagus – угіддя поза межами міста. І до чого ж докотилося? Як же виродилося? Тепер чиї тільки очі не вколює перевернуте з ніг на голову – поганий, поганець, погань. Не скажу про інші мови, а в українській подібних перетлумачувань скільки завгодно, причому найчастіше на приниження. Незаслуженої ганьби удостоїлися одні з перших на білому світі рільників, хліборобів, georgos – землеробів по-грецькому. А в просторіччі – гречкосіїв. Вони ж за недавнього панування комуністів – “колгоспні жлоби”. Безпаспортні. Примушені гнути спини, що аж піт очі заливає, за облудні “трудодні”, про які поет О. Твардовський насмілився сказати: “Обозначено в меню, А в натуре нету”. Мова українських пращурів зароджувалася в Мізинській археологічній культурі. А це десь ХХІV-ХІV тисячоліття до нової ери. Відтоді вона ніколи не замінювалася на якусь іншу, як виповзини зміїв щовесни. А невідривно від своїх носіїв невпинно розвивалася і ніколи не вмовкала. Нині є однією з найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської. “Візантійській ортодоксії” не вдалося вивести з ужитку правічну мову українського роду. На неї за далекосяжним заміром візантійських басилевсів, сиріч імператорів, напосідався солунський діалект болгарської, з якого старослов’янська й церковнослов’янська. Чому саме звідти напасть? Відповідь прихована в “Церковній історії” сирійського автора Іоанна Ефеського, єпископа Асійського. Опис високоповажним подій 581 р. н. е. подаю з російського перекладу у “Віснику древньої історії”, стор. 253: “На третьому році по смерті імператора Юстина і правління державного Тиверія рушив проклятий народ слов’ян, який пройшов через усю Елладу і по країні Фесалоніка, і по фракійських провінціях. Здобув багато міст і фортець, спалив, пограбував і підкорив країну, сів у ній владно та без страху, як у своїй власній, і впродовж чотирьох років, доти, поки імператор був зайнятий персидською війною і вирядив усі свої війська на Схід, уся країна була віддана напризволяще слов’янам; останні зайняли її і розійшлися по ній на час, який призначив Бог. Вони захопили всі імперські табуни й інше, вони живуть, сидять і грабують у римських провінціях без турбот і страху, убиваючи і спалюючи, вони стали багатими, мають золото і срібло, табуни коней та багато зброї. Вони навчилися вести війну краще від римлян, і все ж вони люди прості, які не сміли з’явитися з лісів і степів і не знали, що таке зброя, за винятком двох або трьох дротиків”. Тоді ж не менше відомий Граматик Євфимій ремствував, що “ціла країна ослов’янилась і оварварилась”. А одного зі знатних пришельців, що “гордився своїм благородним, щоб не сказати худорідним походженням”, великорозумний грек ганьбив дошкульним ямбом у звучанні погрецькому: “Прехитра Слов’янська личина”. Вищі розуми Візантійської імперії, яка відбрунькувалася од Римської, знали, як уярмити будь-який народ – відрізати йому язик, вирвати з його душі й серця рідну мову. “Слов’янська”, як і “слов’яни”, – поняття з російських перекладів. Ними доводиться послуговуватися, бо українських перекладів обмаль. Обізнаність із давньогрецьким, як і з давньоукраїнським, в Україні явно шкутильгає. Необхідно знімати полуду з очей. Десь сім тисяч років тому українські предки заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Угледівши те, всюдисущі елліни ввели в писемні джерела слово “скапто”. Або “скапту”. Голосна літера наприкінці – так звана “омега”. Її озвучення двояке – “оу”. Через те Ромул – один із двох близнюків, засновників “вічного міста”. І разом з тим – Романія і Румунія. А понад те “Аріведрче, Рома!” співається у нас як “Прощай, Рим!” По-російському – “Рім”. Англійською мовою – Rome. У грецькому ужитку давнє прибрало простішу форму – “скави”. Значення те ж саме – “копати”. Чи ж не суголосно поукраїнському говориться – скопати город. Для когось, може, й дивина, але перегукується й з українськими народними повір’ями. Коли Адам і Єва, спокушені підступним Змієм, піддалися гріху, Господь вигнав обох з раю, навздогін наказуючи Адамові: “Будеш добувати хліб насущний у поті чола свого!” Та ще й додав: “Копай, аби жив”. З перебігом віків дуже веле-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин