Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Дізнавшись правди, молоді українці швидше поставлять свою мову на перше місце”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Чи буде повернення до мови?

Слово Просвіти, №39 за 2020 рік

Добрий день, шановна редакціє тижневика “Слово Просвіти”! Досі все ще невирішена мовна проблема в Україні все ж-таки причетна до тих трагічних подій із сумнівними наслідками. Подальше зросійщення прибу" ваючих із глибинки у мегаполіси українців відкидає українську мову на задвірки нації. Я не пе" ребільшую. Проживаю у повніс" тю зросійщеному ще у 1"й по" ловині ХХ ст. Харкові 54 роки. Як проєктант в рамках авторсько" го контролю за газовими родо" вищами, за ці роки багаторазо" во об’їздив Лівобережну Украї" ну від Чернігівщини до Криму і знаю про ментальність жителів цієї частини країни. За півсто" ліття колись тимчасово “сто" личний” Харків дуже змінився як на краще, так і на гірше, але мова харків’ян незмінна – сур" жик. Усі харків’яни українську мо" ву розуміють, багато з них на" віть добре знають, але спілку" ються нею рідко (“какая разни" ца?”), і це надовго! Втім, україн" ською вже з відвідувачами час" тіше розмовляють (переважно молодь) у медзакладах, цен" трах послуг, книгарнях, банках, маркетах. Тобто, потрібен якийсь поштовх від влади в цьо" му напрямку. Згадуючи харків" ські майдани (ми їх підтримува" ли як могли зі своїх пенсій, во" зили на авто щоранку продукти (гарячу їжу), тепле взуття з рин" ку, але досі пам’ятаю дуже відо" мих столичних артистів, які “прогинались” перед натовпом (“бо це ж російськомовні”), пе" реходили на російську. Було сумно. За півстоліття від харків’ян чую одні й ті ж запитання: “Вы преподаватель украинского языка и литературы?” “Вы нез" дешний, может с бандеровщи" ны?”. Або “У нас в Харькове го" ворят по"русски” (рідше). Моя відповідь — я гірничий інженер і проживаю в Харкові з 1965 ро" ку, як бачите, свою мову не за" був. Ця стаття написана ще рік тому. Є впевненість, що, дізнав" шись правди, молоді українці швидше поставлять свою мову на перше місце у спілкуванні будь"коли і будь"де в Україні. Шкільна реформа – це надовго, бо в школи Харкова йдуть ро" сійськомовні діти. І можливо скоріше у наших ЗМІ зникне неприхована іронія про “співу" чу” мову, “стрибання” з мови на мову, іноді серед митців, бага" тьох політиків, і особливо веду" чих передач. Із щирою повагою Іван БОРИСОВЕЦЬ, член"кореспондент Української Нафтогазової академії, м. Харків а всі роки існування незалежної України питання вживання (як і виживання) української мови було у влади “не на часі”. Наслідки відомі. Оскільки мова є невід’ємною ознакою української спільноти (як базового етносу) і її історії, то тільки тому необхідно вивчати витоки нашої мови. А історія нашого етносу, як виявилося, нараховує декілька тисячоліть. З плином часу під впливом нових історичних археологічних фактів і їх системного осмислення вченими різних напрямків (істориків, археологів, антропологів, етнографів, геологів, філософів, психологів, фольклористів, аналітиків) нині доходять вражаючих нових висновків. Тому непросто переосмислювати вже усталені погляди (на історію, мову), якщо ці погляди панували століттями, адже у часи існування Російської і радянської імперій майже всі археологічні відкриття, не досліджені належним чином стосовно України, заборонялося вивчати. Це думка наших істориків, і вони пам‘ятають, що офіційна Москва століттями не змінювала своїх поглядів на нашу історію й мову ів майбутньому не змінить, ігноруючи інші висновки навіть своїх російських істориків, бо зіпсований флюгер завжди стоїть на своєму. А правду, істину можна відновити навіть через століття. Це, звичайно, несправедливо, але несправедливість знову ж таки пов’язана з незворотністю допущених нами помилкових дій. Нині в України єдиної концепції створення правдивого підручника історії для всієї освітницької школи нема. Забули, як Т. Шевченко закликав: “А на москалів не вважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму (передмова до “Кобзаря” (невиданого) 1847р.), бо наша “слава не поляже, а розкаже / Чия правда, чия кривда/ І чиї ми діти”/ (Т. 2, К., 1970, с. 84). То чому мовна проблема так довго не вирішується, а новообраний президент хоче ревізувати і так недолугий новий мовний закон? Причин багато. Найвідоміші історики Росії (М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський) при написанні своїх історій Російської імперії керувались уже сформульованою владою концепцією цієї історії. Одним із основних джерел цієї концепції (як вважають українські історики) був “Синопсис Київський”, надрукований у 1674 р. в друкарні Київсько-Печерської Лаври за авторством (можливим) архімандрита Лаври І. Гізеля. У “Синопсисі…”, як першій книзі історії російського народу, поєднана “компіляція… історичних фактів” і різних джерел, пропагується основна ідея про історичну єдність Росії Великої і Росії Малої та… “спадкоємність московських князів від князів київських” (Д. Яневський “Проєкт Україна”, Харків “Фоліо”, 2014 р., с.17-19, далі — Д. Я.). Іншим джерелом історики вважають “Історію Російську з найдавніших часів” В. Татіщева (1686- 1750 рр.), талановитого діяча епохи Петра I. У 1739 р. він завершив перший варіант своєї “Історії…”, маючи доступ до першоджерел. Але за життя автора “Історію…” не було видано, рукописи “зникли”. І видання цієї історії, пройшовши попередню правку “істориків” Катерини ІІ, вийшло за період 1768- 1843 рр., тобто друкувалось аж 75 років, по мірі знаходження та “правок” рукописів автора. У результаті “Історія…” В. Татіщева представляла Київську Русь, як “древнерусское государство”, з якого шляхом багаторічного об’єднання “русских” земель утворилась Російська держава. Насправді ж ця “История Российская…” — “самая большая (и, судя по продолжительности, — самая успешная) мистификация в русской истории” (там же, с.10). Згадані “історії” і стали чіткими вказівниками для російських істориків ХІХ-ХХ ст. От з того часу (ХVII ст.) і був запущений “механізм знищення” української історії і мови, який діє і дотепер, ось уже майже 360 років, і це можна прослідкувати за наявними джерелами і напрацюваннями як вчених (справжніх “докторів філософії”), так й інших дослідників минулих століть і сучасності. Цей “механізм”, очевидно, почав діяти ще 1662 р. Тоді за наказом царя Михайла Федоровича, патріарха Філарета було зібрано та спалено книги українського друку (у т. ч. “Євангеліє Учительськоє” К. Т. Ставровського і “Катехізис” Л. Зизанія) із забороною будь-коли друкувати такі книги. І згадується всім, що у ХХ ст. третій рейх свій злочинний шлях також почав із спалення книг і дійшов до крематоріїв. А згодом, ще до Петра І, у такому ж дусі реалізовано ряд указів про заборону друку українською мовою. Сам Петро І, очевидно, усвідомивши відсутність єдиної історії Росії, з 1701 по 1721 рр. наказав вилучити усі писемні пам‘ятки в Україні (літописи, архіви, монастирські та церковні писемності), після чого заборонив тут друкування книг українською мовою, або якщо вони відрізняються від московських. Пізніше вже цариця Катерина ІІ, з урахуванням додаткових вилучень писемних джерел (особливо в Заволжі й Сибіру) за 10 років (1783- 1792 рр.) представила світу сфальсифіковану історію імперії в п’яти томах “Літописний звід держави Російської…”, складений “Літописцем Руським” (Білінський В. “Країна Моксель або Московія”, К.:2012, — с. 97-99; далі В. Б.). Цей “звід” представляв Росію як законну спадкоємицю Київської Русі і ніяк інакше, бо інакше історію Росії потрібно було б починати з часів утворення Золотою Ордою улусу, Московського князівства (1277 р), тобто Московії з князем Данилом. За даними різних джерел (наприклад газети “День”, № 2, 2016 р. “Український націоналізм”, К. Галушко, 2017 р.) Москва за всіх режимів реалізувала більше двохсот таємних і відкритих циркулярів й указів зі знищення української ідентичності (історії, мови, побуту, культури). Ця варварська практика не припиняється і дотепер з єдиною метою — зробити так, щоб українці вже боролися самі з собою, щоб потім відкинути нашу країну в небуття. І тут Москва (як “вічний ворог”) багато чого досягла. Штучна асиміляція, біля двадцяти мільйонів знищених українців за перші 20 років більшовицької влади та переселення в Україну чужинців створили таку мішанину, що це, як писав ще О. Довженко “буде не Вкраїна, а щось таке, що й подумати страшно”. Тепер виникає питання про те, як українці боролись за свою ідентичність, використовуючи різноманітні історичні джерела, і “не виправлені” в Україні, і за її межами. Тут доречно згадати “Скіфську історію” А. І. Лизлова (1655-1697 рр.), написану біля 1692 р., але видану малими накладами 1776 і 1787 рр. уже після смерті автора (1696 р.). Написана на основі правдивих історичних джерел (російських і європейських), ця історія мала великий попит уже в рукописі, набула великого розголосу, але російські історики її не використовували, бо вже була відома інструкція у вигляді “Літописного зводу” Катерини ІІ. А в “Скіфській історії” А. І. Лизлов доводить, що татаро-монголи використовували підкорені народи у своїх подальших завойовницьких походах (в т.ч. московитів), що “жителі Московії — це окремий відособлений народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками” (В. Б., с. 110). Але і ці видання згодом були конфісковані, виправлені й знищені. Треба згадати також і “Історію Русів”, рукопис якої знайдено ум. Гриневі на Чернігівщині. Вважається, що ця “Історія…”, написана в другій половині XVIII ст., стала відома у 20-тих роках ХІХ ст. та розповсюджувалась у рукописах і тільки в 1846р. була видана О. Бодянським (професор Московського університету, уродженець м. Варва на Чернігівщині). Авторство цієї історії приписують і архієпископу Георгію Кониському. І не так важливо авторство (це задача для істориків), як важливо те, що це перша об’ємна історія України від найдавніших часів до Російсько-Турецької війни 1768-1774 рр. “з пріоритетним розглядом історії козацтва та гетьманщини.., у концептуальному плані “історія Русів” відстоює ідеї самостійного державного розвитку України” (Д. Я., с.23). Ця історія мала великий вплив на освічених людей свого часу (істориків, письменників, поетів), які використовували її у своїх творах. У цілому на другу половину XVIII-XIX ст. припадає найбільший розквіт мемуарноісторичної прози (літописи, хроніки), поезії, фольклору, драматургії, філософії, новелістики різних жанрів. Саме в цей період усупереч відомим діючим заборонам українська мова, пройшовши багатостолітній шлях (як етапи розвитку), сформувалась з усіма її барвами й мелодичністю. І ці етапи розвитку бачимо в томах академічного видання “Бібліотеки української літератури” XIV-XX ст. (1981-1991 рр.), на жаль, не довершеного. У цих виданнях прослідковується, як староукраїнська книжна літературна мова (про це нижче) перших авторів поступово переходить до сучасної української мови, яку започаткував І. П. Котляревський і розвинув Т. Г. Шевченко з його “вогненною ліричною та ліро-епічною поезією, якої світова література ще не знала” (І. О. Денисюк, Українська новелістика. — К.; “Наукова думка”, 1989., с. 5) Тому необхідно віддати належне визначним українцям (історикам, філологам, письменникам, лінгвістам), які відстоювали історичну правду нації, її духовну культуру, збирали та видавали друком народні пісні та думи, знамените “Пересопницьке Євангеліе” та “Біблію” і багато іншого, що привело до загального створення історії розвитку народу та його культури окремо від російського. Це такі постаті, як: М. С. Грушевський, П. О. Куліш, М. О. Максимович, О. М. Бодянський, В. І. Григорович, О. М. Маркович, Д. І. Багалій, А.Л. Метлинський, М. І. Костомаров (псевдонім Ієремія Галка), І. Нечуй-Левицький, О. A. Потебня, усіх не перелічити. Отже, читайте хоча б у Вікіпедії. Після 1917 р. і до отримання Незалежності українська мова хоч і не заборонялась, але ж була якоюсь другорядною, бо взагалі культура була “заблокована”, а “в заблокованій культурі письменник підлягає деформаціям, часом непоправним…”, “у нас що не поет, то подвижник…” , “що не письменник, то під підозрою, чи він, бува, не націоналіст” (Л. В. Костенко, “Підривна література, День”, 2013р., с. 49-51). “Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям простежується з раннього середньовіччя, а саме з кінця V ст. н. е. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать … про неперервність розвитку в Північно-Західній Україні одного етнічного організму від дулібів, склавинів та антів до сучасних українців” (Залізняк Л., “Походження українського народу. Аналіз концепцій”, Google). Згодом племена “трансформувалися” в проукраїнські літописні племена волинян, древлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців Північно-Західної України… Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь (Київську) (там же). Згадана “ранньосередньовічна концепція походження українців розроблялася кількома поколіннями українських вчених і на початку XX ст. була сформульована в загальних рисах М. Грушевським (1898, 1904 р.)” (там же). І якщо за радянську добу досліджувати україногенез було просто небезпечно, то за роки незалежності цій проблематиці присвячено праці багатьох українських дослідників. Ці дослідники одностайні в тому, що саме у народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. “Ці особливості існували ще в усіх праслов’янських діалектах східно-слов’янських племен (до початку нашої ери), у пізньопраслов’янську епоху (I – V ст. н. е.) ів дописемний період формування української мови (VI – X ст. н. е.), тобто на час утворення Київської Русі. Вже у Київській Русі існували форми усної мови – діалектне мовлення та так звані спільні діалекти для багатьох верств населення. Паралельно існували і дві писемно-літературні мови – давньокиївська (давньоруська) і церковнослов’янська (запозичена від болгар разом із прийняттям християнства у 988 р.) Але найпоширенішою формою в епоху Київської Русі було усне народне мовлення” (там же). Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин