Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота журналіста · “Волонтери – малі світлячки у зоні біди, без права на відчай і перечи вигорання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Малі історії великої біди

Слово Просвіти, №39 за 2021 рік

Три тисячі кілометрів Україною понад блокпостами, мінними полями, могилами захисників та руїнами Донеччини проїхали волонтери Полісся. Серія розповідей “Малі історії великої біди” від журналістки, волонтерки Людмили Босик із Володимирця на шпальтах “Слова Просвіти”: — Чотири останні червневі доби цьогоріч стали для мене лакмусом у сприйнятті реальності і справжнього стану речей, що стосуються питання миру і війни в Україні. 2897 кілометрів – коло-марш-кидок із Володимирця через Дубровицю і геть на крайні точки східної України у тридцятиградусну спеку, в некондиціонованому, завантаженому “гуманітаркою” вщерть грузо-пасажирі, проте з доброю командою волонтерів-фаталістів. То як воно ТАМ живеться? Побачену правду я ще три дні пропускала через себе, як борошенце через сито. Не впевнена, що пиріг-візія начинений солодким, але менше з тим, смакуйте… Людмила БОСИК, голова Володимирецького районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Фото авторки Поза зоною відчаю У когось на книжкових полицях ще стоять зачитані воєнні романи, де героїчні Гастелли, комісари і генерали, солдати і санітарочки рятують життя бійців, часто закриваючи собою від куль. Читаючи, і сльоза накочується. Іу пам’яті закарбовується сюжет героїзму і подвигу. Прочитане проживаємо з героями – фактично живемо минулим. А доля героїв моєї оповіді – ще не написана книжка про сьогодення, про новітню історію і війну поряд, про відчай і біль втрат, про долю і фатум, проти яких люди безсилі. У війни не жіноче обличчя, кажуть. А на мою думку, у війни обличчя кожного з нас – байдуже чи стривожене, у пороху бліндажа чи у скруті від руїни, бо усі ми, українці, під одним воєнним небом живемо! “Сіра” не сіра зона. Терикони Донбасу для дубровичанки Світлани Правник, галичанина-священника Тараса Баїка, сарненчанина Володі Мельника та побратимів-володимирчан – учасника бойових дій Олега Мозуля та капелана Миколи Юраха слугують кнопками “алярм” для увімкнення режиму уваги, зібраності, тривоги та готовності до несподіванок прифронтової “сірої зони”. А вона й не сіра зовсім! Кількадесятгектарні зелено-золоті квадрати соняшнику, ячменю, пшенички відбірної, кукурудзи, обрамлені лісосмугами. Лісосмугами, що у 2014, 2015, 2016, 2017, 2018… і подекуди й дотепер стали межею життя для сотень українських захисників. З поміж них, лісосмуг, до неба вилуплюються виродки-терикони з баштами-залізяками вугільних шахт, що ніяк не вписуються в ідилію природи. – Ці терикони місцеві охрестили “сиськами”, бо вони симетричні і стоять поруч. Але вони – межа між мирною і окупованою територією. За ними Донецьк. На них вже позиції окупаційних військ. Кілометрів два ці терикони від дороги. В любий момент може “прилетіти”. В пору активних бойових дій бувало й ми попадали під перехресний обстріл, бо білий “бус” вичисляли обидві сторони. Але наші про нас інколи йне знали. А сєпари лупили по всьому рухомому, – розказує кермувальник Микола Анатолійович, киваючи головою в бік териконів. Карта смерті. Дорожні вказівники таблованою синявою повідомляють: Донецьк 16, 14, 8... Вже й примістя видніється з дороги. Красногорівка, Авдіївка, Бахмут, Волноваха, Курахове, Карлівка, Покровськ, Маріупіль… Котимось шляхом війни і смертей по родючо-масляних землях України, де пообіч доріг тягнуть зір до себе свіжі гранітні чи базальтові камені-меморіали зі списками загиблих українців у боях за звільнення своїх територій від зайд-“братів”. Розумію, що у цій поїздці-лотереї можна щосекунди отримати “джек-пот” фатуму, але попутники сміються – своєї кулі, міни чи снаряду ми не почуємо. Вже доведено тисячу разів, на жаль. “Ну і гумор у вас”, — кажу у відповідь. – Отут у п’ятнадцятому по нас стріляли прицільно. Яааак ми летіли цією дорогою під обстрілом! А вона роздовбана! Як ми ще машину не розламали – диво одне! Наші хлопці з блокпоста дзвонять – це по вас б’ють, то ваш білий бус? “По нас!”, – кричу у трубку і верещу водночас від страху, – розказує, вдивляючись у донецькі поля через вікно автівки, як у пам’ять, Світлана Правник. Волонтерить Світлана з 2014 року. Знає вже всі входи-виходи, в’їзди-виїзди у прифронтовій зоні. Разом з Миколою Юрахом опікуються воїнами і дитячими релігійними притулками у Залізному і Покровську. Про своє здоров’я мовчить – до дітей, до хлопців чи не щомісяця. Діти війни, родини війни — це новітня реальна термінологія, ще не усвідомлена повністю нашим ситим суспільством, нами. Покровськ. У Центр “Дитяче містечко”, що у місті Покровську заїхали лише на півгодини – відвантажили величенькі ящики з дитячим взуттям, іграшками, платтячками, заколочками-бантиками та пакунки продуктів, соків, консервації. Малеча-сироти від півтора до дванадцяти років, родини біженців з немовлятами і дошколяриками тут знаходять тимчасовий притулок і спокій. Леонід Литовченко, директор притулку – поважний, але мовчазний і небагатослівний опікун величенького господарства вже повіз групу дітлахів на реабілітацію морем у новоялтинський пансіонат, який фактично власноруч, з благодійниками й підняв з покинутих руїн. Поліських гостей впізнають, малеча тулиться до колін, бо вище – зросту бракує. Хлопці-поліщуки підхоплюють їх на руки та по-батьківськи балабкаються і сюсюкають, вручаючи гостинці. А Світлана, як вожата у таборі, вже збирає до себе й влаштовує примірку кросівочок, кофтинок та бантиків-канзаші. Кілька хвилин, десяток щирих обіймів, пару ковтків води і в дорогу. Залізне. Притулок від Церкви Божої України “Джерело життя”, яким опікується Тетяна Соловйова, розмістився у старому будинку довоєнної школи. Уточнила – “довоєнної, це якої війни?” Відповідь Тетяни – “цієї”. Релігійна громада взяла у міста цю будівлю в оренду – обшарпану і закинуту, трохи облаштувала і обжила. Сюди приходять місцеві дітлахи з бабусями і опікунами. Не з батьками! Батьки у більшості загинули чи померли або й “пустилися берега”. По гостинці прийшла родина — трійко дівчаток та молодиця Галя. Розпитую Галину. Виявляється молодиця – тітка-мама дівчаткам. Батьки через війну втратили роботу і стали наркоманами. Дітей забрали соцслужби у місцевий спецпритулок. Вона хотіла взяти над племінницями опікунство – не дозволили служби. Бо Галина без чоловіка. А син єдиний – наркоман. Тож її родина неблагонадійна і не має прав на опікунство. Зате має право на всиновлення. Їй так і сказали – всиновлюй всіх зразу. Отак і стала тіткою-мамою трьом племінницям. Розказує і плаче, бо як прокормити усіх без роботи і прибутку? З поліських гостинців Тетяна Соловйова з поліщуками напакували родині і харчів, і одягу, і іграшок. Зразу на порозі дівчульки й

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин