Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Бог не полишає людину наодинці в подоланні · найнебезпечніших колізій світу”. Філософська світлиця · с. 12сторінка оригіналу ↗

Українська філософія другої половини XIХ – початку ХХ ст.: позитивізм та ідеї соціалізму

Слово Просвіти, №39 за 2021 рік

Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, викладач Київської ­православної богословської академії У другій половині ХІХ ст. українська філософська думка прогресувала, набуваючи якісного нового змісту – в соціокультурному просторі формувався новий і неповторний конгломерат світоглядних знань, зорієнтований на практично доцільне пояснення сутнісних характеристик світу українського буття, місця і сенсу життя окремої особи в ньому. Беззаперечним представником нової української філософії став Т. Шевченко (нар. 1814 р., село Моринці, Черкащина, помер 1861 р.) – поет, художник, академік Петербурзької Академії Мистецтв (з 1860 р.), громадський діяч і патріот. Тарас Шевченко як один із фундаторів Кирило-Мефодіївського братства до останніх днів свого життя пропагував і прагнув реалізувати в суспільному житті розроблену ним програму створення міжнародної слов’янської федерації. Відомо, що світоглядна та громадсько-політична позиція Шевченка ґрунтувалась на ідеї християнського провіденціалізму, під помітним впливом історіософських текстів (особливо “Історії Русів”) щодо аналізу основ соціокультурного буття українців, а також слов’янськопольського романтизму А. Міцкевича (1798–1855 рр.). Все це загалом надало Шевченку підстави сформулювати ідею слов’янського месіанізму, втілення якого гарантуватиме звільнення поневолених народів царської Росії. А для України це — звільнення від рабської психології, надмірної терпимості до неволі, до соціальних гріхів, що створить можливість отримати прощення і здійснити прориву щасливе майбутнє (Царство Небесне без рабства і приниження людської гідності) насамперед для тих українців, які вже відкуплені своїм багатовіковим стражданням. Перспективи українського націєтворення, на думку Тараса Шевченка, залежали від містичної взаємодії “і мертвих, і живих, і ненародженних земляків моїх в Украйні і не в Украйні” (“Посланіє”, 1845 р.). Особливість Шевченкового визначення поняття “нація” полягала в тому, що він заперечував таку її визначальну характеристику, як “державність”, натомість сутнісною характеристикою української нації називав духовність, від якої залежить зміст національної свідомості, а також вияви української культури загалом. За Шевченком, пізнання світу здійснюється не раціональним, а екзистенційним способом на основі і за допомогою емоційно-моральних переживань (традиція кордоцентризму) та відповідальності за озвучення правди або її свідоме уникнення. На думку Шевченка, життя в брехні — це ніби життя уві сні, обране небуття, початок особистісної смерті. Характеристики світу, в якому живе людина, залежать від неї самої та її відповідальності перед Богом і людьми. Людина є головною дієвою особою в історії людського буття. Бог не полишає людину наодинці в подоланні найнебезпечніших колізій світу, Він навчає, як правильно і відповіланий мудрістю історії: принаймні самоочищенням українців від пануючого гріха московитського молоху спочатку Словом, Сином Божим, а потім ділом та конкретною історією. Як громадський діяч і послідовний борець проти соціально-культурної експансії московського самодержавства (національного гноблення українського народу) Шевченко проголошував ідею утвердження національно самостійного державного устрою в Україні. Майбутнє України він пов’язував із самоуправлінням українського народу, із колегіальною формою здійснення влади як гарантії захисту українців від зовнішніх і внутрішніх небезпек. У поетичній збірці “Кобзар”: у творах “Гайдамаки”, “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм” Шевченко виявив себе одним із Петербурзі. Згідно із заповітом, після отримання всіх необхідних дозволів прах Шевченка було перевезено в Україну і 22 травня 1861 р. його було перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Після скасування кріпосного права (19 лютого 1861 р.) в Україні актуалізувалось соціокультурне життя: озвучувались раніше замовчувані вимоги українців, по-новому стали формулюватись їх політичні інтереси, передусім потреба практичної реалізації національної ідеї, захисту духовної культури і української мови тощо. Рухома страхом монархічна влада спрямувала свою діяльність на пошуки політичної та ідеологічної протидії новопосталим небезпекам (наприклад, ідеям українського самостійницького руху), розповсюджувався міф про політичну і духовну меншовартість українців та їх неуникну потребу діалогізувати тільки з братами-росіянами тощо. А вже на початку 70- х рр. ХІХ ст. в Києві почали об’єднуватися і співпрацювати інтелектуальні (національно-патріотичні) сили українців. Прикладом слугувала діяльність українських “Громад”, у межах яких знаходили прихисток і підтримку переслідувані діячі вітчизняної культури, науки, освіти тощо. “Громади” ставали центрами об’єднання українських патріотів, громадських і культурних діячів (серед яких В. Антонович, М. Драгоманов, П. Матецький, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький та ін.). Популяризації діяльності “Громад” сприяла їх видавнича діяльність, зокрема, започаткований з метою поширення цінностей світової та вітчизняної культури, освіти, науки М. Костомаровим та П. Кулішем видрук часопису “Основа” (1881–1882 рр.). Актуалізація українського національного інтересу викликала жорстку реакцію московського самодержавства у вигляді цілеспрямованої протидії самостійницьким тенденціям. Таємно був підписаний Емський указ (1876 р.), який посилював не менш реакційний “Валуєвський циркуляр” (1863 р.)3, згідно з яким “Громади” в Україні розпускались, а їх активні члени переслідувались і вимушені були емігрувати закордон. У зарубіжжі за ініціативою М. Драгоманова та С. Подолинського став виходити друком новий часопис – збірник наукових праць “Громада” (1876 р.). На той час М. Драгоманов уже розірвав партнерські стосунки з московськими інтелектуалами через незгоду з їхньою орієнтацією на використання терористичних методів політичної боротьби. Позаяк серед громадівців особливим авторитетом і популярністю користувався М. Драгоманов, є всі підстави висвітлити роль і значення цієї непересічної особи докладніше. Відомо, що Михайло Драгоманов (1841–1895 рр.) – український учений (філософ політики), історик, літератор, народився в місті Гадячі на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського Університету (1863), в 1864—1875 рр. викладав історію в своїй альма-матер і вів активну наукову і громадську діяльність, був одним із лідерів Київської “Громади”. Після репресивного звільнення з посади доцента емігрував у Женеву (1876–1889 рр.). Став одним із засновників “Женевського гуртка” – першого закордонного українського соціалістичного осередку. Разом із М. Павликом і І. Франком керував радикально-політичним рухом Галичини, розробляв тематику української національної ідеї (спочатку як прихильник українського романтизму, а потім як його критик і прихильник філософії позитивізму4). Філософське кредо М. Драгоманова: “У культурі – раціоналізм, у політиці – федералізм, у соціальних справах – демократизм”. За своєю філософською позицією Драгоманов був послідовником О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона. Автор чималої кількості праць, серед яких особливого значення для філософії мали: “Переднє слово до Громади” (1878 р.), “Шевченко: українофіли: соціалізм” (1879 р.), “Пропащий час – українці під Московським царством, 1654–1876 рр.” (1880 р.), “Вільний союз – вільна спілка” (1884 р.), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891 р.), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893 р.). В цих та інших працях М. Драгоманов прагнув обґрунтувати ідею “бездержавності” (“безначальства”, тобто анархізму) у соціальному розвитку – добровільної асоціації гармонійно розвинутих особистостей. Шляхом до цього є федералізм із децентралізацією і самоврядуванням. Звідси його симпатія до Швейцарії і Англії, до їхнього досвіду, переваг політичних свобод над класовими і економічними інтересами, ставка на універсальні культурні цінності, що вивищуються над національними завданнями. Хоча М. Драгоманов применшував роль національного і недооцінював значення національних відносин, він наголошував на зв’язку своїх ідей з українськими національними традиціями. Долю України пояснював у контексті загальносвітового соціокультурного процесу. Водночас виступав критиком марксистського підходу у вирішенні українського питання, пропагував ідею соціалістичного етичного ідеалу, що мав на меті створити підстави морально-етичного самовдосконалення суспільства, яке може самостійно вирішувати соціальні і політичні суперечності на принципах соціальної справедливості тощо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин