“Розпад і розлад настають тоді, коли влада · перестає турбуватися й опікуватися людськими · душами, станом національної свідомості”. Суспільство 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗
Інформація: шляхи до правди і перемоги…
Слово Просвіти, №39 за 2021 рік
Нещодавно схвалена Урядом стратегія інформаційної безпеки України до 2025
року спрямована на протидію внутрішнім та зовнішнім загрозам, захист суверенітету і територіальної цілісності України. Саме в такому контексті відбувалася дискусія на минулотижневій конференції у ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Ефективно протистояти інформаційній експансії Московії можна лише тоді, коли цьому завданню будуть підпорядковані всі необхідні державні та суспільні ресурси. І хоча всім нам хочеться стану нормального життя, проте в близькій перспективі цього не може статися, оскільки на нашій землі, поруч з нами знаходиться ворог, який намагається реалізувати свою імперську ідею – ліквідація української Державності, зросійщення населення та знищення української Ідентичності.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
З 2014-го Україна веде криваву боротьбу за свою незалежність проти московитів, утративши 7% території; число жертв складає понад 42 тисяч українців, із яких загинуло майже 15 тис. осіб; знищено та вивезено з Донбасу до Росії 27% промислового потенціалу країни. Україна зазнала збитків на суму понад 100 млрд доларів США, що становить близько 20% ВВП.
Такі втрати людського, політичного, економічного потенціалу є критичними для будь-якого народу, проте Україна вистояла, обстоюючи суверенне право на власну Свободу.
Однак разючим дисонансом видаються результати соціологічного опитування 2021 року, коли на восьмому році війни 41% українців позитивно ставляться до Росії, а 17% визначаються. Напрошується відповідь щодо причинності такого стану. Очевидно, що “руськомірство” глибоко вкоренилося в душах значної частини наших громадян. Чимало їх хоча й не вважають себе “рассєянінами”, проте й не прагнуть ідентифікувати себе українцями, ностальгуючи за СРСР, Сталіним, “песнями нашей молодости”, проявляючи нетерпимість до всього українського, окрім, можливо, традиційних галушок, гопака та “несе Галя воду”. Біда не лише в тому, що з таким менталітетом живуть громадяни старшого покоління. Не менш гострі проблеми існують у молодіжному середовищі. Про це засвідчує зовсім “свіже” публічне спалювання державного прапора України на Дніпропетровщині 15-річною школяркою під регіт її знайомих, здійснення подібного кримінального вчинку в Запорізькій області, коли юнак став „героєм“ інтернет-мережі, а житель Маріуполя влаштував фотосесію, спалюючи прапор України, поширивши її в Instagram. Такі факти є непоодинокими і свідчать про негаразди в нашому суспільстві, починаючи з сім’ї, школи, університету, соціального середовища, інформаційного простору, завершуючи владними коридорами.
Пригадую виданий наказ
(обласного управління освіти) на початку 1990-х років про обов’язковість урочистого підняття українського Прапора та виконання національного Гімну в усіх навчальних закладах. Невдовзі цей почесний ритуал став нормою, потім знову відбувалися “відкати”. Однак не сподівався, що через три десятиліття Україна стикатиметься з такими ганебними явищами наруги над державними символами, тим паче в часи війни, котра в різних формах ще довго буде “гібридизуватися” Московією, допоки її не з’їдять імперські воші.
Оцінюючи опубліковану в лютому 2013 року зовнішньополітичну “доктрину Герасимова” (начальник Генерального штабу Збройних сил РФ), стає зрозуміло, що ця різновидна боротьба продовжуватиметься, оскільки міждержавний конфлікт розглядає (за їх визначенням) військові дії в одному ряду з політичними, інформаційними, економічними, гуманітарними. Війна проти України повністю підтвердила агресивну сутність російського плану. Воєнна та інформаційна доктрини, концепція зовнішньої політики РФ передбачають дії як військових, так і невійськових чинників. Тому задовго до анексії Криму та війни на Донбасі Росією була розгорнута інформаційна війна, яку ворог розглядав не як “військову хитрість”, а як реальну зброю масового знищення людської свідомості, тотально впливаючи на мозок, психіку, позицію, поведінку людини і суспільства, деморалізуючи населення, військо, владу, підриваючи силу спротиву. Інформаційний вплив став головним пріоритетом військової та зовнішньої політики РФ. Для України він є глибокою, багаторівневою і багатофакторною кремлівською агресією. Адже його стратегічним завданням було: а) ослабити Україну в політичному, інформаційному, економічному, військовому, світоглядному плані; б) виключити українське питання з порядку денного світового співтовариства; в) окупувати й колонізувати Україну; г) деморалізувати й знищити всі намагання спротиву українців проти московської експансії; не допустити входження України в НАТО та ЄС.
Практично інформаційне поле перетворилося у вирішальний чинник стратегічної битви, підтверджуючи тезу зарубіжних дослідників, що істинно тотальна війна – це війна за допомогою інформації.
Чи можна тоді й нині ефективно протистояти цій інформаційній небезпеці, яка загрожує самому існуванню України як держави? Очевидно, так. Але для цього необхідно радикально змінювати стратегію і тактику передусім державної політики, зважаючи, що інформаційна війна Росії проти України ведеться в комплексі з гуманітарною, світоглядною, кібернетичною, психологічною та релігійною. Вона торкається всіх життєво важливих сегментів, спонукаючи Україну постійно шукати відповіді на вічне гамлетівське питання “бути чи не бути”.
Але передусім необхідно врахувати ті гіркі уроки, що дані нам уже в новітні часи.
Найперше. Головною причиною бід і трагедій є те, що у відповідальний період наші “передні ряди” та влада виявилися зрадницькими, колаборантськими,
проросійськи налаштованими.
Народ, попри неодноразові відчайдушні спроби, так і не спромігся обирати україноцентричну владу. Період 2010-2013 років ознаменував собою “москвофільський” напрям розвитку держави, що втрачала суверенність, українськість, гідність і національну свободу. Усі вищі ключові політичні та безпекові керівні посади обіймали проросійські елементи, послаблюючи Україну мілітарно, економічно, інформаційно, ментально, закладаючи підґрунтя для московської окупації.
Янукович, Азаров, Клюєв,
Портнов, Сівкович, Якименко, Калінін, Тоцький, Іляшов, Лебедєв, Березовський, Ільїн, Табачник, Захарченко та багато інших були практично тими дійовими особами в Україні, що всіляко сприяли реалізації завдань зазначеної російської “доктрини Герасимова”. Україна до кінця 2013 року, завдячуючи проросійським очільникам, повністю перебувала в кремлівській орбіті впливу. Наслідки зради “верхів” обернулися загальнонаціональними потрясіннями. Однак усе ж таки цей урок нами засвоєно слабо.
Адже донині одіозні російські “агенти” нікуди не емігрували, а відкрито на високих рівнях, прикриваючись нібито громадянськими, соціальними гаслами, продовжують діяти в Україні проти української державності. “Новинські”, “медведчуки”, “деркачі”, “дубінські”, “мураєви”…, які не визнають російської агресії, анексії Криму, прав українців на свою Церкву та Мову, володіючи стратегічними активами, зокрема інформаційними, майже безперешкодно здійснююють “руськомірську”
пропаганду. І справа тут далеко не вичерпується лише забороною окремих “московськорупорних” телеканалів. Бо хіба низка “суфлерів” роспропаганди на кшталт “наш”-каналу та інших не знаходяться за рівнем своєї ідеологічної “блекоти” в рядах кремлівських “вигнанців”? Зате власник та речник цього ж каналу пішов ще дальше. Його (мураєвські) білборди “тут наша земля”?!?, розкидані по всій Україні, зухвало виставили навіть перед пропускним пунктом зовнішньої розвідки. А що ми? Продовжуємо обурюватися та “чухати лоби” разом із своєю потураючою та “віротерпимою” Нацрадою з питань телебачення і радіомовлення.
Але знаймо: військова, політична, економічна, культурноосвітня та релігійна сфери сфокусовувалися на Москву саме завдяки антиукраїнській інформаційній політиці (зовнішній та внутрішній). Навіть оборонна галузь в Україні, що знищувалася через удавані реорганізації та скорочення, зазнавала дезінформаційної експансії, щоби притупляти громадську увагу. Яке зло супроводжувала така інформація можна пересвідчитися, ознайомившись з аналітичним матеріалом “Успіх чи провал української боротьби з 2014 р. і до сьогодні”. Там зазначено, що “за 2010–2014 рр. танків було розпродано 477 одиниць (Бундесвер 2015 р. налічував усього 225 танків); 330 одиниць БМП, БТР; 94 літаки і БПЛА, 145 вертольотів; стрілецької зброї – майже 740 тис. одиниць; ракетноартилерійського озброєння – майже 6 тис.; автомобілів – 3016”.
Дезорієнтованими були і майбутні офіцери у військових вишах, оскільки в усіх директивних документах Росія була виключена із переліку ймовірних противників. Натомість туди включалися США та інші країни НАТО. Тому, коли на східних рубежах спішно розформовувалися українські військові підрозділи, то в українському суспільстві ледь жеврів локальний спротив цій антидержавній політиці. Він був навіть меншим за антинатовські мітинги “бабусь” в Одесі чи Севастополі.
Росія, плануючи війну проти
України, інформаційно, політично, організаційно працювала над послабленням потенціалу ЗСУ, МВС, СБУ; враховувала “східний” вектор орієнтації значної кількості російськомовного населення; сприятливі для себе військово-політичні, економічні, інформаційні умови. На
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
