Бувальщина · “Чутка про “квартирантів” зі сходу у селі швидко облетіла всі закутини”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ББііж жееннцціі
Слово Просвіти, №39 за 2022 рік
Ілько КОЛОДІЙ, м. Львів
Ранній Петрів дзвінок Івана не здивував. Коли з дружиною гостював у тещі в Княжполі, шуряк часто телефонував на його мобільний, бо ні сестра, ні мама, пораючись у господарстві, телефонів при собі не носили. Не брали їх і в неділю до церкви... Отже, з Києва Івана, полковника, військові просять прилаштувати на Львівщині сім’ю учасника Майдану з Краматорська, тобто дружину з сином-школярем. – У нас дармує літня кухня, то, може б.., – натякнув Петро. – Одне слово, потрібен дозвіл малої. “Малою” він ще з дитинства нарік свою сестру. Петро добре знає, що 85-річна мама сама жодних важливих рішень не приймає. У всьому покладається на Галю, з якою у неї найтепліші стосунки і повна гармонія... – Я би казала прийняти, – жваво озвалася Іванова теща на телефонічне синове прохання і запитливо глянула в очі доньці. Та одразу ствердно кивнула головою і зауважила, що треба буде ще нині навести лад у літній кухні. Завтра ж – неділя, і вона з Іваном, як завше, збирається до Львова, приїдуть аж через тиждень. Літня кухня в господі служила колись таки за кухню і не лише влітку. Якщо в будинку готували їжу для себе, то в літній варили у величезних баняках буряки, картоплю для свиней, курей, індиків, качок... Та з літами господарство Іванової тещі, що колись налічувало дві корови, бички й телиці, свині, повно індиків, “вскочилось”. Тримала лише пару курок, яким досить було кинути жменьку зерна та час від часу захололу з позавчора дрібку звареної бульби. Отже, літня кухня дармувала і здебільшого служила складом для всілякого непотребу, який радше викидають на смітник. Проте фанатично ощадлива Іванова теща все-все дбайливо несла туди і акуратно розкладала по кутках. Непомірна ощадливість Іванової тещі родом з дитинства. Виросла в бідній сім’ї, часто голодувала. Це було ще за Польщі. В роки Другої світової її родак, війт, порадив неповнолітній бідолашній погодитися на виїзд до Німеччини. “Поїдеш, – казав, – потрапиш до якогось “бавора”, то хоч голодна не будеш!”. Таким чином місцевий урядник розв’язував одразу дві проблеми: рятував від нужди родичку і ...виконував план вивозу робочої сили до Німеччини. На сході України той вивіз був примусовим, а тут, на заході, – з елементами доброї волі і навіть якогось рятунку від чорного бідацтва. Та пробула Іванова теща в Німеччині недовго. За кілька місяців тамтешня місцева управа розкусила, що вона неповнолітня, і відправила додому. Так чи інакше, коли німецький уряд вже в часи незалежності України почав виплачувати компенсацію українським остарбайтерам, Іванова теща в селі була однією з претенденток. Звісно, вона повернулася з Німеччини перед радянською фільтрацією, яка єдина засвідчувала перебування тієї чи іншої особи на теридумкам... Про руки, про кмітливі рухи... Іван, та всі вони – і шуряк Петро, і теща, і дружина – зовсім не знали цього десь, може, тридцятилітнього чоловіка. І думати щось лихе про нього ніхто не збирався. Навіть тоді, коли Борис зізнався, що хлопчик Саша йому лише пасинок, а з Анею він зійшовся недавно і планує жити з нею в цивільному “браку”. Брак то й брак. У Галичині він шлюб, але чи варт судити шахтаря з Донбасу за такі русизми? Хіба мало їх у нашій побутовій бесіді, тут, на Галичині?.. Гіркий інтернаціональний спадок. Політика “правильної” комуністичної партії на творення “єдінава народа”, “общєва язика” – перемішати нації у величезному червоному котлі, аби забули про власні етнічні корені, аби росли перекотиполем... Іван пригадує, як у часи пізньої брежнєвщини, на початку 80-х, у Львові партійні секретарі на рівні заводських цехів раптом усі дружно взялися виступати на телебаченні й радіо російською мовою. Багатьох з місцевих, звісно, бо були й приїжджі, для яких “язик” – “родной”, тоді видавав жахливий акцент. “Галицькі” партійці мучилися, пітніли, довго підбирали правильні слова, аби, борони Боже, чого зайвого не ляпнути, але видавлювали із себе, хто з удаваним ентузіазмом, а хто й формально, аби відчепилися, правильні гасла-штампи “розвинутого соціалізму”. Це у Львові, в Галичині... А що казати про Донбас, куди на шахти під закличними комсомольськими гаслами з’їжджалася робоча сила з найдальших закутків “шірокой страни”? Як вони могли між собою спілкуватися? Очевидно, на “общєпанятном”. Отак і русифікувалися новозбудовані робітничі “посьолки”, а згодом і новозбудовані містечка та великі промислові центри... Якось Іван із сім’єю відпочивав у Євпаторії. Не сам, зібралась чималенька компанія з родини, чоловік з дванадцять. Біля їхнього продовгуватого столу перед санаторним будиночком завжди було гамірно. Чи то обідали, чи вечеряли... Чи опісля за принципом один проти всіх грали шумно в шахи, емоційно оцінюючи шанси чорних, білих фігур, коментуючи дружно кожний хід... Неподалік коло них замешкала тиха парочка із синком-першокласником. Якогось разу сусід не витримав і завітав до галасливого гурту. Виглядав симпатичним, скромним, і його радо прийняли до компанії, пригощали пивом, шашликами, солодощами для малого... З кожним днем Микола, так звали сусіда, перед ними все більше відкривався. Абсолютно російськомовний, електрик з Донбасу, Слов’янська, намагався вкраплювати українські слова в розмову. У якійсь із відвертих вечірніх гутірок Микола зізнався, що його батько з Прикарпаття. Дитиною він їздив к бабушкє в гори: “там красіво”. – А мама – учітєльніца с Калугі, прєподавала рускій язик на Западной, – щиро викладав перед ними історію своєї сім’ї... На диво вихований, Микола перед “львовякамі” постійно вибачався, що йому тяжко говорити рідною. – Вот отєц нє забил, – гордо похвалився нам. – Сєйчас он на пєнсіі. Дажє газету, кажєтса “За вільну Україну!” чітаєт. Правда, на нєво там косо смотрят... А мнє... Да пусть чітаєт... Миколу, простого “работягу”, електрика, газети не цікавлять. Для нього на першому місці – сім’я, дитина. Он у малого горло часто болить, тож море та сухий клімат його підлікують... Вірить у це і дружина-татарка, лікарка за фахом. Чесно кажучи, Миколині розповіді давали розлогий “інтернаціональний” матеріал для роздумів, починаючи з гуцула-батька, який, очевидно, по любові одружився на вчительці з Калуги після Другої світової... Партія послала її на Прикарпаття нести “світло зі Сходу”. Чому опинилися на Донбасі? Хтозна, можливо, “підштовхнули” до такого кроку місцеві повстанці з УПА... Хоча в той час чимало молоді із заходу й добровільно – в пошуках кусника хліба, а чи й довшого карбованця – покидали рідні гнізда... На шахтах можна було заробити, а в колгоспі – лише трудодні... Донбас – великий котел, де все перемішувалося, витворювалася однорідна маса. Одружувалися, укладали цивільні шлюби, чи то пак “бракі”... Що ж... Брак то й брак! Цивільний то й цивільний. В житті всяке буває... І в Бориса стається саме так. Нічого страшного, а тим паче крамольного, ніхто в цьому не вбачав. І все ж... Якимось невиразним та неоднозначним виявилося те перше враження від прибульця. Воно підсилювалося ще й тим, що був досить малослівним. І, здавалося, не тому, що опинився серед люду цілком незнайомого. А ніби боявся щось необачне зопалу стрільнути, накликати на себе якусь підозру, компромат... Перекусивши, Борис діловито попрощався й обіцяв за кілька днів привезти сюди наречену з її сином... Ага. Ще відкликав убік Петра і попросив “десятку” на дорогу. У нього гроші на карточці, а в селі не знімеш. Той мовчки витягнув купюру і подав Борисові. Якісь тіні сумнівів знову закрадалися до Бориса. Шуряк ділився про це з Іваном. Чому чоловік без копійки в кишені? Сюди привіз його на авті, а назад до Львова – маршрутка. Борис про це знав, був попереджений. І де він там у Львові “перекантовується” – невідомо...
*** Чутка про “квартирантів” зі сходу у селі швидко облетіла всі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
