Книжка в газеті · “Кажеш, Христе, про щоку? Я – проти... Вперті ми, але такі, як є… Розумію... Час такий... Голгота Знов своя у Тебе настає...” · с. 8сторінка оригіналу ↗
Така пора, коли немає слів
Слово Просвіти, №39 за 2022 рік
Богдан ТОМЕНЧУК, лавреат Народної премії імені Тараса Шевченка 2022 р.
*** ...Хай вас мій дотик доведе до слів... Хай буде він, неначе перший дотик... Я вас люблю... Я вас давно любив Всьому і вся і навіть вам супроти... Потрібних слів не знали словники, Сльоза, мов острів, омивала погляд... Минали ночі, ери і віки, А ви були далеко і не поряд... І знав лиш я, чому чекаю вас. Чому так вірую, хай навіть не воздасться... Немов прочанин, йшов крізь мене час, Але до вас він навіть не торкався... Як додиміли спалені мости, Й коли зів’яли погляди і квіти... Ми попелищем перейшли на ти, Я вчусь тебе, як вас умів, любити...
*** Твоїх губ, твоїх ліній наполохані птиці, Ці свічки урочисті, що подібні чомусь до зірок. Ти люби мене, чуєш, просто, без репетицій, Ніжно і відчайдушно, нам зостався цей крок... А вірніше, півкроку, півзітхання, півруху, Буде все, що зосталось довжиною у решту життя.. Понад прірвою в житі простягни мені руку... Й гіркотою цілунків не отямся й мене не отям... Ти виходиш із ночі, як з янтарної мушлі, Цих солодких півкроку – стежка з битого скла... Понад нею злітають наші втомлені душі, І за ними так плавно ми і наші тіла... Проминатиме вічність...А ти поряд зостанься... В золотаву опівніч націлуєм чекань... Але це – за півкроку... Тільки ти не отямся... Ти явися явою...Ти собою настань...
*** А я тебе ревную до дощів – Вони тебе торкають щокраплинка. Їх зводить з розуму така красива жінка, В такому геть промоклому плащі. І ніби грім, буркоче щось таксист, Куди ж ви у салон, такі промоклі... Цей світ, як в перевернутім біноклі – В чужій любові хоче мати зиск... І ми мчимось туди, на край світів. За місто у покинуту сторожку, Благаєм подумки стару-стару ворожку, Аби цей дощ тебе не застудив... Нарешті ліс з-понад усіх лісів... Там дощ і місто – тут пташиний гомін, Я все до сонця вішаю на промінь
(Як добре, що від’їхало таксі) У поцілунках забуваєм стид Все бачить ліс в дощами митих вікнах І ти така від найрідніших рідна, Як тайна наворожених планид, У цих лісах живе сварожий бог... Горить вогонь... Стара-стара верета... Десь там світів стосота оперета, А тут лиш ми і сивий ліс на двох.
*** Такий був вибір – морги й цвинтарі, І вічні міжусобиці за морґи*, Ішли твої небесні косарі, Аж небеса розв’язували шворки... І сипалося звідти усього... Куди там тому ящику Пандори, І слухали нагайковий жаргон Світи твої, що горбились, як гори... І затискали лють у кулаці Твої опришки і твої повстанці, Ти прала у скривавленій ріці Ті вечори, що зодягала вранці... Таких було у тебе роздоріж, Такого болю і такого туску, Гуляв світами гайдамацький ніж, Не витертий у поминальну хустку... Ідеш кудись, як тільки-но з хреста... І навіть рідні відреклись від тебе... Та світиться вселенська висота Там, де сама собі прихилиш небо...
————— *давня земельна міра
*** Ті мальви до зір, ті дими аж до неба. І ми у садах, як вітри. Коліна у саднах – хіба ж то халепа? – Зриваєм чужі прапори. Війна розгулялась на нашім присілку – Ми бавимось, ми дітвора. І ви так самотньо чомусь на причілку... Вам дуже болить наша гра. І я забігаю на хвильку до хати, Задихавшись, похапцем їм, І знову, як вітер, біжу воювати... Сто років минуло, сто зим... Ви плакали світло: мій рідний збитошник. І я на руках засинав... І мальви тягнулись до сліз усенощних – Вам снилася справжня війна. Чужа і далека, та в нас на причілку Не мальви росли, а хрести... І вам довелося по мертвім барвінку Убитого сина нести... Летіли осколками сни ваші віщі, Ви долю товкли об поріг, І Бог винувато дивився у вічі, Що сина чомусь не вберіг...
***
...Я знаю грамоту свободи... Її підписують мечі. Ліна Костенко
У цій біді, котра не має дна... При цій орді, що гірше печенігів... Болить, Вітчизно, – ти у нас одна – Твій Харків, Маріуполь і Чернігів... Нема у тебе неболючих місць... Ну скільки в цього світу тих Батиїв, Священний гнів і ним священна злість, Та ще любов священна, ніби Київ... І ворог, що живцем тебе б роздер, Чому й за віщо – сам того не знає... Ще й так двоглаво дзьоба розпростер – Аж нарід, як шаблюка Чорнобая... Назавтра знову розіпнуть Христа, Твій кожен стогін – то його молитва... З понад голгоф твоя видніє мста, В твоїм завіті пункт єдиний – битва... Кривавий ангел в тебе на плечі, Любов твоя, як ненависть, кривава, І ти запишеш почерком мечів
За що вона, твоїм героям, слава... Десь роздирає небо “Іскандер”, Про щось сирена завиває звідкись, Аборигени з племені бандер, Світає мста... І ми готові битись...
*** Такі жінки... А міряєм разами... В масних розмовах впоперек і вздовж... А пам’ятаєш – небо над часами, А пам’ятаєш, блискавиці – повз? Навколо ріки, ріки, ріки, І в травах потонули береги, А ми всім небесам рівновеликі, Чи нас нема? Є тільки дві жаги. Така любов, немов сльоза на віях, Не зміряне доступністю разів, Таке невинне, мов колись – Марія, Те світло у півтінях образів... Таке буває тільки раз в ніколи, Коли за ложе – крила й небеса... А білий світ біліє білим болем... Вам так було хоч раз у тих разах?
*** Не знаю, за що пан Біг любить упертих, Стоять цвинтарі, як скрижалі століть... Зостануться ті, хто готові померти. А решта? А решта з Єгипту ідіть... Відхід... Він буває всьому панацея... Сюжетам баталій не личить пастель... Ідіть... В тім поході знайдете Мойсея На всі сорок років за сорок пустель... Ідіть і в дорозі співайте осанну... Відтак озовіться, що ви віднайшлись... А ми порятуємо обітовану... Оцю... Подаровану Богом колись... З далекого звідтам намолюйте Бога... Бо кожному доля клубочок снує... Вітчизна – то завше спориш за порогом, Коли той поріг у Вітчизни ще є... А раптом... То жийте за нас неустанно. Усяке ж буває, як ворог – насів. Тоді... Навертайтеся в обітованну... Останнім насінням у жмені часів...
***
...С. О. Живу собі й живу і не тому, що мушу, Хоч обрію давно обірвана струна, Із геть усіх пісень, що обпалили душу, У ній зосталась та, котра всьому війна... Такий короткий вік, що день від нього довший, Такий поквапний час в дзиґарку на стіні, Така страшна та мить, що проминає мовчки, І дзвонами гуде в невбитому мені...
*** Ми хрест несли, він був один на всіх, І день на всіх, і ніч на всіх, і вечір, І кожен все те брав собі на плечі, Впустити ношу був найвищий гріх... Подібні наші тіні до пітьми, Була весна і брунькували вишні, На всі гріхи ми не були безгрішні, Та хрест з плечей не опускали ми... Цвіли сади – здавалося, що сніг, І вороги скрадалися назирці, Земна Марія нам втирала лиця І цілувала стопи наших ніг... Ми хрест несли уздовж кривавих верст, Під небесами із вогню і сажі, Ми йшли і знали: на могилі вражій Важкий побідний закопаєм хрест...
*** Така пора, коли немає слів. Коли усе підкреслено німотно, І страшно так, немов чужа кіннота, Промчалась там, де біль тебе болів... Ця жінка у відчиненім вікні,
Дбайливо так доглянуті герані, Цілує дощ, немов відкриті рани Того, хто вже загинув на війні...
*** Добра і зла одвічна битво, Душа пошарпана, як стяг. Зі мною будь, земна молитво, В цих неприкаяних гостях... Ковтком борщу в селянській мисці, Дощем у пізньому саду, Дитям у маминій колисці, Застільним гуртом в коляду... Життя, воно лиш дим та й нитка, Як під колодою змія... Зі мною будь, земна молитво, Хоч майже не молюся я... Коли ж як день погожий смеркну, На позаобрійній межі Я там собі відкрию церкву В перетолоченій душі... А тут не перестану битись За правду. Інші – за маржу, Я там почну за вас молитись, А де – одразу й не скажу... Можливо, з пекла... Може, з раю Всіма відтінками жалю... Я слів таких іще не знаю, Котрими звідти вас люблю... А ви при поминальній тризні – Небесне те, котре й земне – У непобореній Вітчизні Згадайте грішного мене Ковтком борщу в селянській мисці, Дощем у пізньому саду, Дитям у маминій колисці, Застільним гуртом в коляду... Бо поки тут триває битва, І поки ворог не ослаб, Яка в цих похапцях молитва? Перехреститися хоча б...
*** Господи гніву небесного й нашого, Дай мені хліба Твого нащодень, Дай мені серця на благости натщого, Дай до молитви застільних пісень... Дай забувати і дай спам’ятатися... Дай не терпіти, а перемогти Все, що настало, і що може статися... Час і доречність вирішуєш Ти... Господи, як то судити со славою Грішного люду небачений здвиг? Там на межі між явою й уявою Мертві воскреснуть. А щодо живих? Ті, що загинули, сраму не матимуть... Як буде з тими, хто вмерти не встиг? Днини останньої просто чекатимуть, Що на це скаже Твій Архістратиг? Ти будеш вірити слову Петровому? Кожен почує, що вирішить Спас... Стане Вітчизна Святою Покровою? Як воно буде, нам знати не час? Господи, гніву!..
*** Господи, любив би й роздягав би, Захлинався в косах, як дощах, І шукав би молодої правди У напівпримружених очах... Пильнував би привод й нагоди З поглядом зустрітися її, Кажуть, що заради сеї вроди Вчилися співати солов’ї, Хрестик у розхристаних вилогах, Це прохання снися і не снись, І молитва, аби з волі Бога Уст її торкнутися колись, Господи, стояв би на колінах, Цілував би втому рук і ніг, Лиш би пити спогади, як вина, Й той уже, що не настане, гріх... Боже, ані жити, ані вмерти... Мама, як сирена голосна... Згарища... Руїни... Медексперти...
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 8—9
Глибиною очей ти про вічність мені говори... Доторкнися до вуст. Тихим шепотом подив роздмухай. Я не знаю, що там, але тут ми сотворимо рай... Ти про нас говори, ти про нас мене також послухай. Доторкайся, люби – значить, будь, значить, не проминай. І хай нас омине те самотнє таке проминання, Хочеш, зірку віддам... Хочеш, душу у душу прийми... Ну і що, що вона і єдина така і остання? Я світитися буду тобі в опівнічному ми.
*** Такі усі без берегів і дна Тобою переповнені долоні... Була любов, а то була вона, В таких солодких обрисах агоній... Ми помирали й воскресали знов, Усе було як вперше, як ніколи. І підпирала небеса любов Таким красивим величальним болем...
*** Живем на лінії гротеску. Торговці, митарі, раби... І ти собі всього лиш тезко В таку роздвоєність доби... Усіх вагань благенька свитка, Жадань карденівське пальто. І лиш надгробкам добре видко, Хто справді – Був, а хто – Ніхто... Цих епітафій есемески Про все, що важило судьбі, Котрі за лінію гротеску Ми надсилаємо собі...
*** А дими, а дими, наче коні високо гривасті, Котрі повтікали з конюшні свавільних вогнів... Бути, аби набутись, не впасти й до гриви припасти Тільки тут і тепер – не колись і не десь вдалині. Чуєш, доле моя із гріхом і тавром себевбивства... Кому треба то нині? А тоді, а натхненним тоді, Ми як празники йшли споришами святого вітцівства – Вперті, горді,надійні, нахраписті і молоді... Ні, то нас не зрікались – ми просто самі забували У клопотах вічних світити свічки і себе, І возносились німби і тут же самі опадали, І сходило сонце само через себе сліпе. І світились вогні на холодних мечах і оралах, Туго пахнуло потом і духом гарячим керви, Те, що ми набороли – усе у нас, сонних, украли. І укотре скликають іти по-князівськи на ви. Знов так світло довкола – горять опівнічні залоги. І плечима до сонця – щитів перекремсана мідь... І не відаєм знову, з ким маєм іти і за кого, І край непокірно в підніжжі Голгофи стоїть...
*** І знов по колу... Все себе повторює... Сліпий народ осліплих кобзарів. Й така неграмотна у нас історія – Лиш хрестики на бланках цвинтарів... Підписується? Додає “у стовпчики”? А хто підводить риски на межі?..
Які в окопах вигибають хлопчики, Посмертно виростаючи в мужів...
*** В цім сюжеті життя молитви, як повсюдні ремарки. Ми напишемо свій, чи повторимо цей передвічний сюжет? Бо у тім закуліссі таких-розтаких закамарків, Де розмінюють завтрашні “може” на нинішні “вже”... Попри все розгортається награно пристрасне дійство. І героєм стає той, хто геть нікудишній герой, Режисер спам’ятається: “Людоньки, падоньку, дійсно, В цих світах головні гола правда і голий король...” Але оплесків так, що із гнізд розлітаються птиці. Прапори розвіваються, збудуться замість куліс... Не шкода, що пішло все впоперек усіх репетицій, Жаль, що справжність пропала в потішній несправжності сліз... І чекатиме зал, що ти зара’ з підмостків промовиш, А ти став і мовчиш, аж блідніє у ямі до крейди суфлер... Цей народ зголоднів, йому треба не хліба, не слів, а видовищ. Ну, хоча би отих, де по водах досвітніх іде Люцифер...
*** Оцих зірок вселенське порохно, І ці світи холодні, як підвали... Чи є тут хтось мудріший за вино Із погребів майбутньої опали? Підвально так, аж келих посивів. І сургучі збирають для печатей. Ідуть пророки і шукають слів, Не знають, з чого Біблію почати. Так, ніби зачекалися світи, Насправді ж їм не треба вічних істин, А як пророкам, навіть не святим, Та ще наївним і уже пречистим? Вже ясно їм – писання їх, як дим. Хоч то – писання, а не писанина... На всі часи буде такий один, Коли посміють розіп’яти Сина... Слова до скель, як до стіни горох... Його світам би цілувати в п’яти. Та не повірять: що то є за Бог, Котрий дозволить Сина розіп’яти? Як то було – опишуть не вони. Хомо Невірний, всім буде по вірі, Як торг піде отим, що без ціни, Й поміряють все те, котре без міри. І будуть славити не Бога – свій аршин.
Щоб лиш по ньому жити й торгувати. Хомо, тоді й задумається Син, Заради чого дався розіп’яти...
*** Такі зірки, як смутки невичерпні, І ще таке далеке восени. А ми йдемо у цім притихлім серпні Туди, де хтось малює наші сни. І ми до снів торкаємось руками, І проступаєм знов на полотні, Де вистеляєш небо пелюстками І ночі, щоб належати мені...
*** Люблю тебе. Все інше неважливе... Непосуттєве... Лиш для того, щоб... У цих світах такі вселенські зливи. Дай руку. Починається потоп. Ще від тоді, від наших перших яблук, Через котрі був пізнаний Едем, Я з півзернятка сотворив кораблик, Дай руку, ми на ньому попливем...
*** Це все було немов до апріорі, Мій шепіт падав на твоє плече, І ти була у кожному повторі, Де було чутно тільки ноту “Ще...” Люби... Любім... Ця ніч, як первозданність... Ця нероздільна плавність наших тіл, І наших уст затерпла безпорадність, Немов часів високий вододіл... Ці павутини, на зірках провислі, Ці нами лиш розбірливі слова, Оця вторинність того, що опісля Між цих підтверджень, що отак бува...
*** А ми йдемо кудись удвох з дощем... Я із сивин, а дощ собі із хмари... А час то капає, то просто аж тече, Як горами зголоджені отари... Самі собі... Ні псів, ні пастуха. Про що й чому так зажурився пастир?.. Тече ріка між берегів гріха, Крізь буднів найлипкіший лейкопластир... А хто там вистеляє білий біль? Отой, із найбілішого сувою. Там, де тумани молодих похміль, Де ми й дощі стаєм собі травою. Де піднімає келихи стебло, Аби не квапилися вічністю ставати... Де Бог цілує сонце у чоло, Бо як ще може нас поцілувати?
*** ...Всіх прочан молитви, всіх лісів молитовні ротонди...
Ці прозорі полотна як подив задивлених плес... Серед осені – ви... Що увічнена врода Джоконди, Коли ви стоїте на просвітленім фоні небес?.. Той ще не народивсь, хто би васі пізнав, і увічнив. Нерозгадана вічність, непрочитана мить. Тільки осінь і ви. І розмиті полотна да Вінчі, І в мелодії тиш посивіло так скрипка звучить... Опадають ліси. То така золотава пожертва Всім прийдешнім світам на вселенські такі гаразди... Тільки осінь і ви...Ніби в небо ріка розпростерта... Та ще погляд, як брід, що ми ним переходим на ти...
*** ...Це сповідане все... Це котрому ні краю, ні міри. Розсипаються дні, як завчасно опалі зірки... Ніби клятва про честь – цих тополь золотаві рапіри, Срібні келихи вин, і довіри передзвін лункий... Ми збулися і є... З нас ніхто не народиться вдруге, Наша правда і ми, та ще ангел і шрам на плечі... Ніби з волі небес, одягаєм дощі, мов кольчуги, І наречено йдем в неминучі прийдешні плачі... Нареклися самі, пізні лицарі пізніх відречень, Так банально звучить, та насправді – а хто? Буде сотня хрестів, будуть фальші промовлених речень... Світлий смуток рапір стане нашим справдешнім хрестом... Недолюблена ти... І нікого уже не полюбиш... Ні жона, ні вдова... Серед вічності, як серед тиш... І згадавши мене там, де тризни подібні до гульбищ, Ти сльозою про все недостогнеш і недокричиш...
*** От і все. Отака тобі буде Голгота – Не на хрест вознесуть. Не Господні раби. Ти відкриєш кулак – й розірветься на стогони нота, І граната остання на рештки судьби – Так тебе не розпнуть на оцім перехресті. Упадеш, не обнявши вечірні світи, Буде місиво крові і будуть в нім домішки честі… В небі місяць, як свічку, хтось тобі засвітив. Усе ближче вони, ті, що прагнуть тебе розпинати, І у кожного погляд іржавий, як цвях, Наче писанку, ти поцілуєш гранату, Що молитву твою рознесе по світах… Лиш Господь розбере, де твої, де останки Варавви, Десь тут поряд у муках сконає Пилат… Жаль, зостануться ті, кому треба цієї забави, І засвітять свічки з того воску по тридцять заплат… …Крізь усе піднімалося сонце, мов паска, Наче тріснутий дзвін застогнав здалини – Глухо так, мов дзвонила солдатова каска… По байдужих світах йшов стосотий Великдень війни…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
