Музи не мовчать · “В доробку Богдана Томенчука неодноразово трапляються вірші, у яких вгадується певний образ чи адресат. Найчастіше йдеться про Україну”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Ліричні одкровення Богдана Томенчука
Слово Просвіти, №39 за 2022 рік
*** Нехай заздрять світи, хай про тебе й про мене говорять. Про закоханих нас небесам напишу на піску... Цей півсонячний пруг, що на лінії неба і моря, Ця оголена ти, як мадонна, у нашім гріху... Ця розгойданість хвиль... Відчайдушні припливи й відпливи, Цей солодкий такий, як медами означений сплеск... І цей зоряний дощ з переходом у зоряну зливу, І ці вигини тіл, мов єднання землі і небес...
*** І нікому це нафіґ не треба... Скористають, привласнять, їй бо. І стоятимеш ти, підпираючи небо, Бо у тім зацікавлений Бог... Має право, надавши таланти, І ти небо для нього підпер... Десь у Вакха пиячать атланти, Десь байдужий там спить Гулівер... І воно ніби геть не принука, Та який в тому твій інтерес? Залишити замурзаним внукам Небеса – не уламки небес? Але ж є і сильніші, і вищі, В них, напевно, гнучкіші хребти, Підпираєш собою і віршем, Щоб, бува, не хитнулись світи... Шпацерують богині з богами І навколо таких боженят... Твій талан – підпирати й Багами, Споглядаючи їх променад?.. Бо ж атланти таки позникали – Вакханалія п’яних забав... І таланти свої закопали – Ти один оте все відкопав... Й дотепер не жалієш, – відверто? Ну, давай без геройства... Мовчиш? Поправляючи небо підперте, Як заплаканий стогін, стоїш...
*** Ой, молодичко-дичко... Скільки тут сего світу? Менше, ніж маю чєсу, Більше, як знаю слів. Дичко не з мого лісу, Щепко не з мого саду, Але до ранку будеш Чічка з моїх полів... Дай, най сі протвережу, Роси промиют’ очі, Ой, нещеплена дичко Так би-м тя’ нащепив, Так, гей би ніц не видів, Ні подушок, ні дівки, Поки тебе не здибав – Так, гей би й не любив... В танци тя розпережу, В танци тебе залишу, Знати нас буде двоє. Більше мені не вір. Ліс, то мій добрий стрийко, Нічка – то моя стрийна, Музика моя – война, Старший музика – ґвир... Знаєш, що найфайніша, Небо твої коралі, Пазуха твоя грішна, Запаска твоє всьо... В танци тебе залишу, То така коломийка, Куля летить і сліпне – Смерти моєї цьом... В Бога ми всі однакі, Файні, допоки моцні, Вічні, допоки тутка – В него на все свій план... Ой, молодичко-дичко, Грає мені музика З ґвиром остатний таниц, Най би то був аркан...
Юрій КОВАЛІВ
Іронічно запевняючи, що поезія не на часі для соціуму (“І нікoму це нафіґ не треба...”), Богдан Томенчук, математик, освітянин і громадський діяч із Прикарпаття, спростовує висловлену інтригу власним доробком, починаючи від дебюту (1993), різноплановими в тематичному і жанрово-родовому аспектах віршами. Не схильний до версифікаційного експериментування, лишаючись вірним послідовником силаботоніки, він комфортно почувається насамперед у любовній і релігійній ліриці, часто не зважає на зужиті поетизми й декларативну риторику, хоча переконливіший без них, у розважних медитаціях. Сердечні переживання в інтерпретації Б. Томенчука мають переважно платонічний характер. Ліричний герой, не знайшовши у словниках адекватного визначення поняттю “любов”, сприкрений тим, що став заручником часу, котрий коханої “навіть не торкався”, у спілкуванні з нею нарешті переходить на “ти”. Усунення дистанції в комунікативному полі не змінило любовного досвіду їх обох. Він у них – різний (“…Хай вас мій дотик доведе до слів…”). Невимушена зміна форм звертання з “ви” на “ти” ніби знімає бар’єри між закоханими, означає для них втаємничення в мистецтво любові (“...Всіх прочан молитвИ, всіх лісів молитовні ротонди...”). Трактуючи себе його вічним учнем, ліричний герой сподівається від своєї обраниці повної збіжності горизонтів розуміння у вимірах “півкроку, півзітхання, півруху”, в яких вкладається сенс життя, концентрація вічності в одуховненому стані тут і тепер. Однак у вірші “Твоїх губ, твоїх ліній наполохані птиці…” кохана ще не явлена, ще не “настала” собою. Закоханий перебуває в очікуванні особливої миті світлих еротичних осяянь, яка нарешті відбулася “в покинутій сторожці”: “Горить вогонь... Стара-стара верета... / Десь там світів стосота оперета, / А тут лиш ми і сивий ліс на двох”. Вони щасливі (“Я тебе ревную до дощів”). Конкретизована любов сягає виняткових ознак (“Таке буває тільки раз в ніколи, / Коли за ложе – крила й небеса...”) на тлі розкутурханої стихії з блискавицями й ріками, хоча Б. Томенчук – не романтик. Обмежившись гіперболою “ми всім небесам рівновеликі”, він радше показує душевне піднесення на найвищих регістрах людського буття, повноту любові в душевно-тілесних осяяннях (“До твоїх світанкових втом…”, “Такі усі без берегів і дна…”, “Нехай заздрять світи, хай про тебе й про мене говорять”), яка в уявленні закоханого переважує навіть всесвіт (“Люблю тебе. Все інше неважливе...”). То вже як унікальна, перша й неповторна мить в масштабах вічності, дублювання якої внеможливлює її (“Мій шепіт падав на твоє плече…”). Фабула кохання, яку неодноразово перегортало світове письменство, засвідчує не лише душевне піднесення, а й сердечний біль, страждання (“...Це сповідане все... Це котрому ні краю, ні міри”). Б. Томенчук висвітлив майже повний перебіг любовного роману, здавен відомий письменству, важливий не тим, що тут змальовано, а як це зроблено, тобто автор поділився особистим досвідом сердечної фабули, котра новими гранями доповнила подібні, проте не тотожні досвіди інших поетів. В його доробку неодноразово трапляються вірші, у яких вгадується певний образ чи адресат. Найчастіше йдеться про Україну. На неї вказують традиційні поетизми – і “небесні косарі”, й опришки, й “гайдамацький ніж” та інші резистансні атрибути, завдяки яким забезпечена її “вселенська висота”. Російсько-українська війна викликала нині версифікаційну хвилю, сповнену декламацій і риторики, котра не минула Б. Томенчука: “Кривавий ангел в тебе на плечі, / Любов твоя, як ненависть, кривава, / І ти запишеш почерком мечів / За що вона, твоїм героям, слава...”. Автор прагне пережити “страшну мить, що проминає мовчки, / І дзвонами гуде в невбитому мені...”, апелює до узагальненого “ми”, переконаного, що “на могилі вражій / Важкий побідний закопаєм хрест...”. Він сприймає трагічні події дистанційно (“Така пора, коли немає слів…”) як сучасник (“От і все. Отака тобі буде Голгота…”), але уявляє їх і як учасник, не спроможний зупинити деструктивні стихії, зізнається: “Я вже не плачу тільки у кулак”. Денотативи, крім автологічної поезії, не завжди відповідають вимогам багатозначності образного мислення, часто дублюють римовану публіцистику, яка вважається громадянською лірикою. Насправді вона самодостатня без запозиченої “журналістської” стилістики, коли в дотриманій художній сутності містить квінтесенцію життя. Б. Томенчук, попри патетичні сплески (“Простіть мені, невинні жертви...”), переконливий у замальовках життєвої конкретики. Нею постає сувора дійсність після Другої світової війни, інтерпретована через дитячу гру, яку мати сприймає, тамуючи сльози. Сюжетна градація вірша “Ті мальви до зір, ті дими аж до неба…” завершується узагальненим пуантом, мотивованим попередніми, зображеними в ньому подіями, коли “Бог винувато дивився у вічі [матері — Ю. К.], / Що сина чомусь не вберіг...”. Ще впевненіше Б. Томенчук почувається в експресивному мовленні молитви, характерному піднесеною тональністю (“Добра і зла одвічна битво…”, “Господи гніву небесного й нашого…”, “Господи, любив би й роздягав би…”, “В ім’я Отця і Духа, й Сина…”), дотримується чистоти жанру (“В цім сюжеті життя молитвИ, як повсюдні ремарки…”), полемізує з псевдопророками, фіктивними тлумачами Св. Письма, маніпуляторами його тексту (“Оцих зірок вселенське порохно…”). Певно, перша збірка “На паперті душі” визначила його творчу еволюцію та вірність обраній темі. Сакральний монолог із відповідними анафорично-синтаксичними фігурами виходить за канонічні межі, набуває авторського сенсу, пов’язаного з трагічними й героїчними подіями нашого сьогодення, зокрема російсько-української війни. Відома молитва великої помічної сили “Отче наш” переповнюється новими сиґніфікатами, коли ліричний герой, опинившись у небезпечних ситуаціях десеміації ключових понять людського існування, спирається в розпорошеному світі на креативну силу безальтернативного Слова, як в Євангелії від Івана й гностиків (“Є тільки Слово…”); в потоках цивілізаційного знедуховлення (“Живем на лінії ґротеску…”) й розчарувань, у пошуках істини переживає низку сумнівів, прагне з’ясувати, чи Господь “еси на небеси”, допитується, що означає Його ім’я, Царство і воля, нарешті доходить розуміння телеологічності божественного провидіння: “Господи, п’єм сю прогірклу чашу, / Із тіла зойку з винарні бою... / Вірую...”. Такі поезії з великою традицією, починаючи від Іллі Бачинського й Тараса Шевченка до Катерини Мотрич, сьогодні стають духовною підмогою у спротиві рашистському агресору, у відстоюванні людської й національної гідності українця як суб’єкта свого буття (наприклад, “Отче наш” Олени Герасим’юк), що засвідчує їхню актуальність. Іноді автор апелює до фольклорних інтертекстів, аби простежити тяглість етноментальної пам’яті (“А часи, як поранена лань…”), і тут він переконливіший, ніж у спогляданні плину віків “крізь мене, крізь нас і крізь тебе...”, щоб завершитися констатацією факту, хай оформленому зужитими поетизмами, коли Вітчизна шукала “краплю живої води” і “русел шукала до неба храмового світла / Теменна від болю й ворожої крові ріка...” (“Часи проминали від склепу і знову до склепу…”). Іноді молитви – особистісні, але з глибоким узагальненням, коли екзистенційна напруга сягає межі (“Прощаємось... Може, уже йне судилось зустрітись... / Цілуємось... Любиш? Любила? Я знаю... Люби...”), означеної “великоднем осмути”, болючим, досі не розв’язаним онтологічним питанням національного світу “бути чи знову не бути?”. Виявляється, незавершені й нові випробовування мають провіденційний сенс у “протяжно поминальному концерті” війни, запрограмовані вищими силами (“А Бог диригує... Стоїть за високим пюпітром...”), тому вимагають адекватної відповіді на виклики невблаганної дійсності “За долю... За вибір... За тебе... За себе... За смерть...” (“Мовчать молитов непрочитані стигми і міти...”). Апелюючи до знакових подій християнського лексикону, Б. Томенчук трактує їх у контексті сучасних реалій, як, наприклад, Благовіщення – одне з найбільших світ християнського календаря, пов’язане з повідомленням архангела Гавриїла Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа. В інтерпретації поета (“Благовіщення 2022”) зафіксовано істотні зміни, котрі сталися у свідомості українців й світу після 24 лютого, мотивуючи зміст явлення оновленого безкомпромісного Месії: “І зіходив на Землю розгніваний Бог / В кольорах синьо-жовтої тоги...”. Тональність неповернення до попереднього існування, коли нарешті розімкнулося сьоме коло / Усіх твоїх пекельних кіл...” завдяки пасіонарній волі до життя, властива й іншим творам Б. Томенчука. Поетові властиві філософічні медитації в аспекті релігійної лірики, почасти з елементами, властивими натурфілософській ліриці, коли поет звертається до таємничого “ти”, яке може бути будь-ким – коханою чи просто співрозмовником, знаходить із ним спільне комунікативне поле, аби з’ясувати плин людського повноцінного тривання у визначених межах земного життя, відмінного від невідомого існування поза ним (“Я не знаю, що там, але тут ми сотворимо рай...”). Можливо, людське щастя й полягає в тому, щоб кожен чув іншого (“душу у душу прийми...”), як самого себе (“Ти про нас говори, ти про нас мене також послухай. / Доторкайся, люби – значить, будь, значить, не проминай”. Трапляються моменти, коли його бентежить нестерпна антитетика моральних принципів, мотивуючи одвічну проблему вибору між добром і злом, запрограмовану в експериментальному креативі Господа, який сам себе прирік на небінарне існування: “Світ зміряний мірою кари самотності, / В тій мірі чомусь одиницею Ти, / Хто в глині пізнав таємницю народження, / І хто осягнув глибину самоти”. Бог лишив за собою право перебувати в ситуації тут і завжди, що неможливо в ситуації протистояння протилежностей. Він мусить бути поза нею, щоб лишатися об’єктивним абсолютом, дозволяючи іншим перейматися боротьбою, часто жорстокою (“Плодіться і множтесь, а знаками множення / Нехай вам пребудуть похилі хрести...”) в нескінченному пошуку недосяжної істини, репрезентованої Ним, Його “глибиною самоти”. Ліричний герой – вроджений життєлюб, не втручається у важливі справи Господа, якому не до земних клопотів смертних людей, яким стеляться “тумани молодих похміль”. Тому питання приховує передбачувану відповідь: “Бог цілує сонце у чоло, / Бо як ще може нас поцілувати?”. Поезія думки Б. Томенчука, в якій тропи виконують допоміжну функцію, привертає увагу культурою поетичного мовлення, медитативними заглибленнями в душевні й духовні процеси, невіддільні від нашого сьогодення, охопленого трагічними подіями російсько-української війни, сучасником якої йому судилося бути.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
