Суспільство · “Усе, що чинить нині окупант в Україні, є геноцидом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
“Сонце правди показати…”
Слово Просвіти, №39 за 2022 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Такого “миру”, що пропонує путінська росія не побажаєш навіть лютому ворогу. Бо це, насправді, блудливе заклинання, яке час від часу виголошується з кремлівських катакомб, є не чим іншим, як цинічним і брехливим намаганням продовжувати загарбувати, вбивати, нищити все живе, українське. Навіть Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, що вперше з початку повномасштабної війни прибув (візит відбувся із третьої спроби) в Україну, будучи ініціатором “мирних” компромісів, остаточно переконався (на Чернігівщині) в невиліковній путінській імперськості. Не дивно, що цю скомпроментовану фарисейську “ідею” намагалися передати Україні через президента Гвінеї-Бісау Ембало (після поїздки в москву), який прибув 26 жовтня із візитом до Києва. Однак, якщо уважно читати такі прокламації московитів (за Шевченком) “Од слова до слова…”, то очевидною стає лише одна ціль – від нас, українців, вимагають “запить / З московської чаші московську отруту!”. Адже ще до масованих ракетних ударів у жовтні, коли рашисти знищили третину енергетичної інфраструктури України, було зруйновано або захоплено 978 медзакладів, 1270 шкіл, 786 дитсадків, 775 об’єктів культури, 80 релігійних споруд, 153 спортивні об’єкти, 19 аеропортів і цивільних аеродромів, 110 залізничних вокзалів і станцій, 315 мостів… Продовжується вбивство мирного населення, дітей. Станом на 29 жовтня 2022 року російські війська вбили в Україні 430 дітей та поранили 823. Усе, що чинить нині окупант в Україні, є геноцидом. Його дії відповідно до статті ІІ Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього (9 грудня 1948 р.) є злочином проти людяності, “що виконують їх з наміром знищити, цілком або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу”. Вони нагадують звірства, що вчинялися нацистами, які були засуджені Нюрнберзьким Міжнародним Трибуналом. Адже ця стаття передбачає покарання не лише за вбивство (українців), але й за заподіяння серйозних тілесних пошкоджень, навмисне створення таких життєвих умов, що розраховані на фізичне знищення; заходи, розраховані проти народження дітей; за насильну передачу дітей з однієї групи людей (українців) в іншу (до москалів). Слід покарати не тільки прямих винуватців нинішньої трагедії, які вчиняли (-ють) геноцид, але й відповідно до статті ІІІ суворо карати тих, хто мав “змову з метою заподіяння геноциду; прямо й прилюдно підбурював до заподіяння геноциду; здійснював замах на заподіяння геноциду; був співучасником геноциду”. Щоби торжествувала правда й справедливість, щоби “Всі неправди, щоб розкрились”, як писав Т. Шевченко, треба бачити на лаві підсудних злочинців (поруч із виплодом путіно-лавро-шойгових) і тих, що підбурювали, закликали, “благословляли”, голосували, оббріхували, підспівували, “виховували”, “надихали” головорізів на людиновбивство. І тоді до небокраю “Кати! кати! людоїди!” заповнять кримінальний простір своїм здичавілим образом соловйови-скабєєви, дугіни-міхалкови, газманови-охлобистіни, кісельови-корнілови, попови-симоньянки та інші …янки. А з ними мають тусуватися і зграйки чванливих “інтелектуалів” та пихате думське “елітне панство”, поголовно зібране з воєнних злочинців, які наввипередки підтримали війну проти України. Бо руки цих володіних-слуцьких, затуліних-рогозіних разом з “невисихаючими” мєдвєдєво-матвієнковими також по лікоть у крові невинно убієнних українців. “Почесне” місце там відведено і патріарху кірілу (гундяєву), що “благословив” війну та людиновбивство в Україні, підтримавши геноцидну доктрину путіна на знищення української ідентичності, державності, а також мобілізацію на війну, дурячи русню, що “це наша духовна мобілізація”, яка допоможе “примиренню”, славлячи в “проповідях” смерть “за отєчєство”. Варто згадати, як 25 вересня патріарх РПЦ на недільній проповіді заявив, що смерть на війні в Україні “змиває всі гріхи”, приносячи себе в жертву за інших. А вже минулого тижня (25 жовтня) кіріл, відкриваючи 24-й з’їзд всесвітнього російського народного собору, оголосив путіна борцем з антихристом, вичавивши із себе диявольського заквасу промову, в якій (які на прощену неділю) знову виквакував про гуманність бойових дій, додаючи дози гомофобії. Цей авторитарний витвір “православ’я” спить і бачить Україну окупованою, підпорядкованою, денаціоналізованою, введеною в єдиний простір РПЦ. Нахабно попираючи всі церковні канони й моральні норми, як сателіт і служка путінського нацистського режиму, церковний диктатор гундяєв (як і його попередники) продовжує криваву гру з вирішення “українського питання”, концентруючи удар не тільки на духовному коді українського народу, його вірі й давній традиції, мові, національній культурі, історичній пам’яті, але й на війні, фізичному нищенню народу. Дуже вже хочеться цьому незамаскованому агенту, щоби фсб, наслідуючи практику гпу 1922 року щодо повного контролю за церковними справами в Україні, долучилося, нарешті, до репресій та арештів священників, прихильників української Церкви, вбиваючи їх та запроторюючи в заполярні табори смерти. Бо якщо вести мову про їхнє “православне месіанство”, то нинішні гундяївці, зокрема в Україні, завжди молилися за тиранію московії, виконуючи роль доносчиків, сексотів, виказувачів, потаємних вбивць. Адже коли знищувалися на росії (ще до повномасштабного вторгнення) поодинокі храми української Церкви в Ногінську, чи в окупованому Криму (Сімферополь) глумилися над храмом та вірянами Київського Патріархату, то цей “вищий” ієрарх в храмі Христа Спасителя під час відзначення свого 70-річчя лише белькотав як опричник, що “наша церковь никогда не оставит своих собратьев в Украине и не согласится на изменение священных канонических границ, ибо Киев – это духовная колыбель Святой Руси”. А щодо заяложеної теми “собратьєв” у виконанні рашистського хору “самодєржавіє-православіє”, то достатньо уважно вдивитися в сторінки столітньої історії Української Церкви — і стане зрозумілим затребуваний нині клич М. Хвильового “Геть від москви!”. І хоча це гасло в 20-х роках більше торкалося культури й літератури, на якій (тобто російській літературі), стверджував Хвильовий, “ми органічно не можемо на ній виховуватись, вона тяжить над нами, як господар становища”, однак не менш масштабна трагедія в ті часи розгорталася і в лоні Української Автокефальної Православної Церкви. ГПУ усунуло тоді від проводу Церквою митрополита В. Липківського, його наступника М. Борецького, було пограбовано і “націоналізовано” культурно-історичні цінності Києво-Печерської Лаври та Святої Софії; знищено Свято-Михайлівський золотоверхий монастир, Десятинну церкву, Братський монастир та Успенську церкву на Подолі, а також Миколаївський собор, побудований 1690 року Іваном Мазепою, сотні інших церков і соборів. У фундаментальній роботі 1985 року М. Семчишина “Тисяча років української культури” наведені дані про надзвичайну жорстокість у ставленні до української церковної сфери періоду совєтізації. Зазначено, що за 1927–1933 роки з 10657 українських священників та 34-ох єпископів живими залишилися 200 священників. За такий церковний геноцид так ніхто, на жаль, і не був покараний. А непокаране зло має здатність зрощуватися ще з більшою силою. Очевидно, офіційний атеїзм, тоталітаризм совєтської імперії, бездержавність українства та збайдужілість і політична заграваність іззовні – одні з причин тодішнього стану духовного, фізичного, політичного уярмлення. Однак в основі цього геноцидного прояву знаходиться головніша причинність – патологічна, багатовікова хвороба україноненависництва глубінного народа. Адже як тільки російські зайди переступили український кордон, вони, руйнуючи й грабуючи храми, цілеспрямовано розправлялися з їх служителями. Так, уже в лютому-березні окупанти привселюдно цинічно вбили трьох українських священників ПЦУ (М. Козачина, П. Моргунов, Р. Дударенко). А після розстрілу продовжували, як оскаженілі варвари, знущатися над мертвими, не дозволяючи наближатися до тіл убитих. Водночас священники російської православної церкви в Україні хизуються тим, що стріляють разом із убивцями з протитанкового гранатомета, а їхні ієрархи цілою купою присутні на кремлівському збіговиську по “прісоєдінєнію” українських територій. На богослужіннях вони (московські попи в Україні) поминають кривавого патріарха кіріла; активно колаборують й продаються русні на тимчасово окупованих територіях; шпигують і коригують ракетний ворожий вогонь для вбивства наших людей; не воліють у церквах відправляти службу з вшанування пам’яті загиблих українських воїнів; підтримують “рускій мір”, пропагують ворожу ідеологію, виправдовують дії окупантів, перетворившись у центр ворожої агентури. Нещодавно СБУ виявила 33 агенти серед священників московського патріархату, що свідчить про реальну загрозу національній безпеці України з боку цієї нібито “духовної” інституції. На жаль, релігійна сфера давно стала для України реальним фронтом боротьби за незалежність, суверенність, державність. Відсутність єдності українського православ’я, орієнтація частини духовенства та мирян на москву, духовне, світоглядне й політичне уярмлення створює вкрай несприятливу ситуацію для державотворчих процесів, зміцнення української Нації. Зважаючи на українофобську позицію моспатріархату, людиноненависництво, яке демонструє в часи війни особисто очільник цієї чужинської для нас установи, що повністю підпорядкована імперсько-диктаторським забаганкам кремля, настав критично відповідальний час сказати суспільству і владі – церква московитів не може мати жодного пристанища на українській землі. В Україні вона роками разом із чималим кагалом політиків, депутатів, державних службовців всіляко підтримували промосковську лінію, спрямовану проти української ідентичності, духовної суверенності. А тому заради справедливості й безпеки має перестати функціонувати як легальний резидент росії, яка, за словами Державного секретаря США Ентоні Блінкена, намагається “стерти українську ідентичність”. “Хресні ходи” навіжених на чолі з політиками в московських сутанах штибу “новинський ік*” мусять, нарешті, “спочити в Бозі”. А ще необхідно “долю” цієї мерзенної компанії розбавити тими негідниками, що є сьогодні “Раби, подножки, грязь Москви”, зрадниками, колаборантами, продажниками. Окремі вже роками (після януковичової втечі) обслинюють та обслуговують за дрібні чайові соловйово-скабєєвсько-кисельовські брехливі етери, щоби пикаті кремлівці дулю дали, хоч маленьку, хоч півдулі. Інші – причаїлися, залягли на дно, вичікують нових “асвабадітєлєй”. А цілі низки нуворишів і любітєлєй ерефпаспортов продовжують верховодити, чинити спротив усередині. Бо як надалі оберігати розвивати, зміцнювати Україну з такими суддями-інквізиторами, заточеними ментально й політично на рашу, як: львови, вовки, тупицькі, чауси… Яким чином це робити з такими “авторитетами” суспільної думки, які нині раптово стали глашатаями “патріотизму”, але ще донедавна обслуговували інформаційні наративи медвед-кліки, янук-синдикату та іншого олігархату. Хіба з ними нація спроможна буде розгледіти українську справу й відповісти на Шевченкове: “Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти”. Отож, щоби успішно протистояти безперервним загрозам з боку звироднілого рашкостану і перемагати, необхідно мати як сильну Українську Армію, новітнє озброєння, сучасну мілітарну політику, так і силу суспільного духу, національно-патріотичну свідомість, згуртованість народу навколо головної цінності – Держави-України. На зорі створення Української Академії Наук (1918 року, в буремні часи національно-визвольних змагань) у її стінах прозвучала промовиста істина: “Є сила сильніша ніж бомби і кров, – це любов до рідного краю, України”. З цією чеснотою не народжуються, її виховують – батьки, школа, університет, церква, соціокультурне і професійне середовище, інформаційний простір. А ще – безперервна праця, боротьба, як вічний плебісцит для кожного сущого, хто прагне вищого, досконалішого, благороднішого, хто здатен “мудрішати серцем” у ставленні до України, українськості. Мусимо визнати, що поруч із нами століттями скніє підступний ворог в образі московії. Війни, конфлікти з нею завжди носили (-тимуть) екзистенційний характер, зумовлюючи для нас, як і для людства, гамлетівський вибір – бути чи не бути Свободі, Державі. Бути! Однак для цього нам варто засвоїти один значимий урок, відшукавши його в прикладах світового досвіду. У фундаментальному творчому доробку відомого українського діяча Дениса Квітковського “Боротьба за українську ідею” (1993, Детройт-Нью-Йорк-Торонто) згадується про характер американської визвольної Революції, боротьбу за здобуття повної державно-національної самостійності, зокрема і позиція В. Черчилля, викладена в його праці: “Історії народів, що говорять англійською мовою”. Визначний політичний діяч зазначав, що державна самостійність виборювалася не у війні проти “англійського королівського режиму”, а проти Англії. Тому й сам Квітковський, розглядаючи в ті бездержавні часи національне стратегічне завдання про вигнання московського окупанта з України, формує правдиву версію для переможного шляху. “Нашим ворогом не є просто режим, але народ, що встановляє цей режим”. Дуже актуально і повчально. Адже не стільки путінізм, сталінізм чи царизм, а передусім “глубінний народець”, що виплоджує таке зло. У свій час про це нагадував нам Тарас Шевченко, що мріяв здобути для України волю, не усуваючи, зазвичай, режим, а проганяючи й долаючи москалів. Усіх. Назавжди. Оце Шевченкове “Сонце правди показати...”, не блукаючи серед “харошіх руськіх”, і є нашою святою місією. Задля Перемоги і Свободи.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
