Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Реконструкція “Завдяки їм – Львів понині наш. Понині й довіку”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Листопадовий Чин

Слово Просвіти, №39 за 2022 рік

Юрій МИХАЛЬЧИШИН Безперечно, один із днів слави українського війська. 1 листопада 1918 року у Львові, Станіславові, Тернополі, Бориславі, Золочеві, Сокалі та навіть у Перемишлі завдяки рішучим діям українських командирів і вояків встановлено українську владу. Листопадовий Чин. Революція поручників і четарів на чолі з сотником Дмитром Вітовським. Його ім’я у Львові носить вулиця, де розташоване обласне Управління СБУ – нехай його ім’я вселяє жах у наших ворогів і надію у наші серця, як вселяло тоді, восени 1918. Вітовський не дожив до Голгофи своєї армії – розбився влітку 1919 року на літаку, повертаючись із Паризької мирної конференції з порожніми руками – без миру та збройної підтримки. Згадаймо його сьогодні. А ще – поручника Ілька Цьокана, поручника Мартинця, поручника Паліїва, поручника Бубелу, четаря Огоновського та 17-річного Степана Паньківського, який вперше підняв на львівській Ратуші наш державний прапор. Завдяки їм – Львів понині наш. Понині й довіку. Українсько-польський фронт, що виник як суцільна 10-кілометрова лінія орієнтовно 4 листопада 1918 року, не змінювався упродовж наступних двох тижнів та розрізав місто на дві нерівних частини: поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці тримали під контролем центральну та східну частини з Високим Замком, міською Цитаделлю та вокзалом Підзамче. У столиці молодої ЗУНР мешкало майже 200 тис. осіб, причому українців з-поміж них внаслідок імперської політики колонізації було не більше чверті, тоді як поляки переважали їх майже вдвічі. Мозковий центр українського війська, що розміщувався в “Народному домі”, пережив серйозну кризу вже на другий день серйозних боїв: з’ясувалося, що понад половину українських стрільців після тріумфального Листопадового зриву просто розійшлися по домівках! Очікуючи прибуття головної ударної сили – легіону УСС з Чернівців, що добирався залізницею три дні з пригодами, – українське командування гаяло дорогоцінний час, сподіваючись на професіоналізм та загартованість у боях. Тоді як поляки, що переважали українців чисельно, зробили ставку на масову мобілізацію добровольців, мотивованих шовіністичним націоналізмом, які вважали українців меншовартісним та слаборозвиненим народом. В результаті наступними днями до Львова справді прибуло 1500 січових стрільців. Зате поляки мобілізували в свої загони 4000 бійців, не рахуючи існуючого збройного підпілля та волонтерів-цивільних! У цій ситуації не витримав психологічної напруги та подав у відставку український командувач 31-річний Дмитро Вітовський. Його наступником став колишній стрілецький командир, 36-річний полковник Гриць Коссак, який керував боями за місто три дні (з 5 по 8 листопада); змінити його довелося підполковнику Гнату Стефаніву (32 роки), який і виконував обов’язки командувача увесь час, що залишався до відступу українців з міста 21 листопада. Далі ламана лінія протиборства двох національних стихій веде нас за маршрутом: вул. Театральна – вул. Коперника – Цитадель – вул. Дорошенка – парк Івана Франка – вул. Городоцька – вул. Шевченка – Янівська рогатка. Саме тут знаходилися ключові опорні пункти адміністративного центру Львова, за які велися криваві бої понурими листопадовими днями 1918 року: будівля Головної пошти та телеграфу, бібліотека імені Стефаника (тоді Оссолінських), казарми та бастіони колишнього австро-угорського 30-го полку піхоти, будівля Галицького сейму (регіонального парламенту, нині – Університет імені Франка), Дирекція залізниць, артилерійські казарми, поліцейський комісаріат та казарми австрійської жандармерії. Парк імені Франка був ареною одного з найбільших боїв часу генерального польського наступу на центр Львова, що розгорнувся 9 листопада 1918 року, коли спробу штурму Галицького сейму було впевнено відбито українцями, а кілька сотень польських бойовиків залишилися на імпровізованому солдатському цвинтарі поміж дерев. Тоді ж розгорнулися бої за оволодіння артилерійськими казармами імені Фердинанда на головній транспортній артерії Львова – вулиці Городоцькій, де інтенсивність українського спротиву досягала сучасних боїв за Донецький аеропорт, а будівлі залишилися під українським контролем, незважаючи на вогонь артилерії, підпали та спробу підриву стін вибухівкою. Активне сприяння українським захисникам Львова надавала артилерія у вигляді кількох гаубичних батарей, розміщених на панівних висотах на Цитаделі та Високому замку, які активно бомбардувалися поляками з повітря (захопленими австро-угорськими аеропланами на військовому летовищі Левандівка). Ведення боїв у місті для українців ускладнювалося слабкою обізнаністю з вуличними лабіринтами, де поляки почували себе, немов удома, зате, коли фронт перейшов у позиційний стан, бої за оволодіння окремими будівлями та барикадами показали повну перевагу українців у ближньому та рукопашному бою. Врешті-решт, все вирішило прибуття зовнішньої допомоги. Якщо на виручку побратимам-галичанам до Львова приїхало з Великої України 50 бійців під ко- ЗЗввееррннеенннняя

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин