Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
УПА — 81 рік · “Ім’я легендарного лицаря Дмитра Пелипа злилося з душею рідної землі, вросло в героїчну історію України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Подвиги сотника Ема

Слово Просвіти, №39 за 2023 рік

Григорій ЛУПІЙ Відчуття Батьківщини, розуміння цього святого слова розпочинається з батьківського дому, дідівських могил, із тих місць, де ростеш, де душа твоя зливається з душею рідної землі, де людина тисячами незримих ниток вростає у свій народ, в історію. Ім’я легендарного лицаря Української Повстанської Армії сотника Ема – Дмитра Пелипа – злилося з душею рідної землі, вросло в героїчну історію України, його ім’я відоме мені з кількох епізодів його боротьби з німецькими загарбниками в 1942–1944 роках та другого приходу більшовиків на західноукраїнські землі влітку 1944 року. Навесні 1942 року я навчався в Рава- Руській школі на Львівщині. Якось пронеслася по місту вість про те, що на вулиці Колійовій німецький офіцер заступився за простих селянок. На той час це була незвичайна подія, бо німці могли не тільки відібрати в людини її речі, а й побити і навіть застрелити на місці. А тут раптом німецький офіцер зупиняє солдатів вермахту і наказує їм повернути все, що відібрали у селянок. Грабіжники отетеріли і не знали, що робити, бо ж їм, переможцям рейху, дотепер ніхто не перечив. Та обурений оберлейтенант за невиконання його наказу надавав одному солдатові ляпасів, і той враз підкорився, інші також повернули селянкам масло, яйця, сметану. Невдовзі виявилось, що той обер-лейтенант володіє не лише німецькою, але й українською мовою, бо сказав переляканим селянкам: ”Чого стоїте, як вкопані? Забирайте своє добро і йдіть звідси!” Переказували, що це був Дмитро Пелип, його впізнали земляки. Згодом люди довідалися про нові мужні вчинки та військові акції земляка, і всі в один голос заговорили про нього як про надійного захисника, стали цікавитися, хто він насправді та звідки. Дмитро Петрович Пелип народився 1910 року в селі Голе Равське Жовківського (колись Рава-Руського) району на Львівщині. Батьки – хлібороби, їхнього достатку не вистачало, щоб оплатити навчання обдарованого сина у вищих школах, тому після закінчення семирічки він був змушений залишитися вдома. Щоденно працюючи в господарстві, все ж знаходив час для продовження освіти, прочитав майже всі книги, які були в місцевій просвітянській хаті-читальні, вивчив напам’ять багато творів Тараса Шевченка та Івана Франка, став ініціатором створення драматичного гуртка і з друзями поставив на сільській сцені “Наталку Полтавку”, організував хор, з яким виступав на фестивалях Равщини. Мав дотепну, артистичну вдачу, був своєрідним характерником, досить вправно грав на скрипці і гармонії, любив ходити у вишиваній сорочці і модних тоді полотняних шароварах. Дмитро багато чого перейняв від батька – колишнього січовика, стрільця Української Галицької армії, учасника запеклих боїв при обороні Рави-Руської і Львова під час українсько-польської війни 1918-1920 років. В юності Дмитро був активним учасником Пласту аж до того часу, поки не змушений був йти на службу до польського війська, де зазнав неймовірних принижень від офіцерів-шовіністів,: які використовували найменшу нагоду, аби познущатися з українських юнаків, особливо національно свідомих. На час повернення додому застав у рідному краї ще більші злидні земляків, розгул польських колоністів та осадників, які наповзали з глибин Речі Посполитої на українські землі і відразу ж виявляли жорстоке ставлення до корінного населення, Найбідніші були приречені на бідування або еміграцію. Дмитро відразу ж налагодив зв’язки з Пластом та повітовим осередком забороненої Української Військової Організації, із друзями взяв участь в антипольських акціях, у нападі на маєтки панів Чайковського і Сап’єги, що й стало причиною арешту і суду. Дмитра Пелипа засудили на 7 років ув’язнення, його побратимів Данила Чорного, Юрія Чорного і Данила Пелешка – на 5 і 2 роки. Усі вони зазнали інквізицій в Рава-Руській тюрмі, у Львівських “Бригідках”, а згодом у сумнозвісній “Березі Картузькій”. Інколи думалося, що їм, молодим борцям, ніколи вже не вибратися з-за тюремних мурів. Та згодом трохи зміцніли духом, особливо після того, коли довідалися, що у тій же “Березі Картузькій” та інших тюрмах немало українських патріотів, а серед них – вчені, лікарі, журналісти, письменники, вчителі, навіть такі провідні націоналісти, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Микола Лебідь, Микола Климишин, яким присудили довічне ув’язнення. Від того на душі стало певніше і зрозуміліше, що боротьба за самостійність України – то найважливіша справа в їхньому житті. Дмитро Пелип мужньо витримав усі тюремні поневіряння. У вересні 1939 року почалася німецько-польська війна. Слава Богу, що поляки тоді ще не набули жорстокого досвіду більшовиків – знищувати ідейних супротивників, і всі політв’язні вийшли на волю. Вже через два тижні Дмитро Пелип із друзями прибув до рідного села, зустрівся з коханою Євою, а по декількох днях став налагоджувати зв’язки з колишніми політв’язнями і найперше завітав до земляка із сусіднього Лаврикова, члена Рава-Руського надрайонного проводу ОУН Мирона Полюги, в якого тоді перебували Степан Бандера і Роман Шухевич. Від них довідався про останні новини – німці за домовленістю із більшовиками мали відступати з Львівщини аж до річки Сян. Необхідно було відразу міняти тактику подальшої боротьби, створювати нові підпільні центри, організовувати виїзд до Кракова та інших польських міст тисяч патріотів, яким загрожувала небезпека при більшовиках. Наступного дня Дмитро із побратимами вже сів на поїзд і через Жешів подався до Кракова, де й раніше була досить розгалужена мережа українських організацій. У будинку бурси української гімназії по вулиці Лютеранській зустрів немало знайомих із Берези Картузької, там же із газети “Краківські вісті” довідався про школу військової підготовки для українців, де одним із провідників мав бути вже знайомий йому Роман Шухевич. Такі школи планувалося відкрити в Закопаному, Криниці і Кросному. Дмитрові не важко було здогадатися, що саме там відродиться українське національне військо, тому відразу прийняв рішення вступити до такої школи. Вже від перших днів навчання у Щеп’ятинській школі почувався наче окриленим. Його неабиякі здібності до військової справи дуже швидко помітили і відповідно оцінили офіцери-виховники. Невдовзі Дмитра було переведено на старшинські курси до Закопаного. Там, крім усього, навчали німецької мови, нових засобів зв’язку і військової розвідки. Після старшинської школи у Криниці йому присвоєно звання лейтенанта. У перші дні війни Дмитро Пелип у складі українського військового формування увійшов до Львова та після того, як німецька влада за вказівкою із Берліна заборонила Акт відновлення Української державності З0 червня 1941 року, записався до похідної групи націоналістів, які простували на східноукраїнські землі. Група повинна була дійти до Харкова і там створити ядро майбутньої підпільної мережі ОУН на Слобожанщині. Одначе цього не сталося, бо керівника групи Миколу Лемика з п’ятьма членами ОУН восени 1941 року схопили на Полтавщині гестапівці і закатували. Щоб не стати черговою жертвою гестапо, Дмитро Пелип із друзями перейшов на нелегальне становище і в листопаді повернувся на рідну Львівщину. Саме тоді Дмитро налагодив ближчі стосунки з Михайлом Лупієм, з яким навчався у Кракові, а тепер був членом надрайонного Проводу ОУН. Михайло Лупій познайомив його зі своїм родичем Григорієм Струком з Нової Кам’янки, який тоді служив у допоміжній колійовій поліції. Дмитро поділився із ними своїм задумом створити невелику боївку з місцевих хлопців, які захищали б людей від збирачів контингентів, від вивезення молоді та українського добра до Німеччини. Друзі не тільки підтримали його, а й пообіцяли допомогу: Григорій у здобутті зброї та військового одягу, а Михайло у полагодженні організаційних питань з боку надрайонного проводу ОУН. Невдовзі у Раві-Руській та навколишніх селах заговорили про загадкових невловимих месників, які нападали переважно у заліснених місцях на німецькі машини, на склади зброї і продуктів, знищували Але хтось десь упізнав Дмитра у німецькій військовій формі з Михайлом Лупієм, невдовзі це стало відо-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин