Очевидець і літописець · “Нема для матері жодних перепон, коли шукає сина”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Сліди залишаються…
Слово Просвіти, №39 за 2023 рік
Ігор ЗОЦ
Так буває: знайомство з однією людиною відкриває шлях іншим зустрічам. Так сталося і зі мною, коли потрапив у Центральний будинок художника в Києві на виставку до Дня Незалежності. Відвідувачів було небагато: в той день виставка згортала свою роботу, тож я прийшов вчасно. Щастило й далі, коли зустрів одного із учасників, чиї роботи представлені. Володимир Пилипчук – з Вінниці, працює художником
декоратором в Академічному українському музично
драматичному театрі імені М. К. Садовського. Він показав свої картини: “Казки подільського лісу”, з серії “Травневе вікно” і фігурки в стилі Жана Люрса, сказав, що поруч картини інших митців з Вінниччини, які експонуються як претенденти на вступ до Національної спілки художників України. “Сьогодні мають розглянути питання про наш прийом”, – додав. З’ясувалося, що попри свій немалий творчий шлях Володимир Терентійович ще не долучився до НСХУ, хоча професій ним художником став після закінчення Львівської академії мистецтв. За його словами, потяг до малювання успадкував од діда, який малював для себе і став відомим для своїх рідних і односельців. Онук пішов далі у мистецькій справі і знадобився там, де родився: після закінчення вишу повернувся до містечка Калинівки, де заснував художню студію, і деякий вона успішно працювала. Згадує одну з обдарованих учениць – Марину Мульську, але не знає, як склалася її творча доля. Своїх учителів учні не завжди згадують. Все життя Володимира Пилипчука пов’язане з Калинівкою і з Вінницею, де він тривалий час викладав у технічному університеті перед тим, як потрапити до театру. Його роботи демонструвались на виставках у Львові, Луцьку, місті Сосниця в Польщі, вони є у фондових колекціях музеїв України і в приватних зібраннях. Торік настав час персональної виставки, що відбулася у Вінницькому обласному художньому музеї. У стислому прес
релізі до подій повідомлялося, що на виставці увазі глядачів
Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ
Колисала мати сина та й виколисала. Виростила, викохала й на ноги здійняла. Ріс він швидко, непомітно, мов грибочки в лісі. Вже й своїх діток завів би, пестував, ростив би, та війна все перебила. Напав на нашу землю ворог хижий, заздрий, лютий, ідолом заклятий. Кляла мати злого ката з сусідньої хати, об колоду розчавила б, за давила б гада. Все він говорив про єдність, називав братами, посміхався… Насміхався! Ніж гострив, триклятий! Запалало поле хліба, почорніло небо. Пішов синок захищати рідну землю, міста, села, хати, діточок малих, стареньких,
Володимир Пилипчук біля експозиції художників з Вінниччини представлено 44 картини, створених у техніці олійного живопису на склі, картоні, оргаліті впродовж останніх 10 років. Привертає увагу серія робіт на склі, яку автор назвав “Казки подільського лісу”, що відтворює його ставлення до природи рідного краю, чарівного лісу. Світ на картинах художника Володимира Пилипчука постає перед глядачем у фантастичних, алегоричних образах та видозмінених формах, що підкреслює загадковість і велич природи. На виставці ми маємо чудову нагоду відчути красу рідної природи, багатство і щирість душі художника, незламну любов до України, – навіть ця стисла розповідь засвідчує, що маємо справу з митцем непересічним. Втім, художник скромно поціновує свої здобутки і показує роботи своїх земляків Сергія Бортка, Станіслава Скрипника… – А цей натюрморт з глечиком Віктора Грицини, який зараз у складі ЗСУ, – пояснює В. Пилипчук. – А ось тут праці мого колеги по роботі в театрі Віталія Матущака, який воював в АТО, його син Юрій загинув в Іловайську в 2014
му… Ось так несподівано в останній день роботи виставки, на яку привів випадок, натрапив на слід своїх земляків. Про Юрія Матущака багато знав з довоєнного Донецька – цей юнак, ще коли вчився на історичному факультеті, виступив з ініціативою присвоєння Донецькому національному університету імені Василя Стуса, організовував у центрі міста український вертеп, а влітку 2014 р. добровольцем пішов на війну. Загинув в Іловайському котлі, посмертно нагороджений орденом “За мужність”. У Києві ім’ям Юрія Матущака названо провулок, а у Вінниці на одному з корпусів Донецького університету імені Василя Стуса встановлено пам’ятну дошку. В її створенні брав участь батько Віталій Володимирович. І ось тепер він виставив у Києві давню свою роботу – портрет сина Юрія, датований 31 травня 1999 р. Дуже зрадів цій несподіваній зустрічі! Такою ж доброю подією в той день став і телефонний дзвінок од колишнього працівника Донецького оперного театру Віталія Володимировича Матущака, художника
постановника Академічного українського музично
драматичного театру імені М. К. Садовського. Поговорили. Згадали. Погодилися, що війна надовго. Ветеран
Роботи Віталія Матущака російсько
української війни зізнався, що на другий день після 24 лютого просився на службу, але не взяли через вік… Отримав від бойового земляка наказ привітати добровольця 2022 р. Станіслава Федорчука і тих, хто не забув полеглого за Україну Юрія Матущака. Тих, хто пам’ятає, – багато. Навдивовижу щедрими на позитивні емоції виявилися незаплановані відвідини виставки художників, тому раджу не про минати такі події, де б не були, в столиці чи далеко од неї.
зівки дає. Один тільки син її не сміється, не глузує, роздумує, бо мати була такою мудрою, що коли щось підкаже – не роздумуй – роби. Та й рація була очевидною: там в тарілці над озером, в заростях, та ще й пагорби прикривають, краща позиція, як не дивись. Нарешті наважився, дав команду змінити позицію. А мати тим часом зібрали порожні сумки, швидко з сином попрощалась та й рушила в зворотну дорогу. Побратими бурчали собі під ніс, очима стріляли, а все ж зброю та свій нехитрий скарб перенесли до озера. Щойно це зробили, як загриміло в небі, затремтіло повітря, запалали люті блискавки. Та не грім-то був, не небо сердилось. Глянули солдати на лісосмугу, а там вогонь палає, а там свинець свистить, а там залізо літає. Земля дибки стала, небо додолу впало. Жах! Там, де щойно хлопці стояли, живого місця не залишилось, лише обгорілі пеньки стирчать. Кинулись вони матері дякувати, а її вже й сліду немає. Через місяць чи два приїхав наш лицар додому, став матері дякувати, а вона дивується, не розуміє, про що мова, а коли зрозуміла, промовила: – Синочку мій любий, я збиралась до тебе приїхати і раз, і два, та хвороба не пустила, та й хто б мені дав на першу лінію фронту пройти. Лише по кілька раз щодня молилася до Матері Божої, щоб оберігала тебе. А душа моя завжди була поруч – кожну мить, кожну хвилину, кожен божий день. Замислився син: а хто ж то був там, на передовій, хто мудру пораду дав та життя їм врятував? Душа матері, що в тяжкі хвилини завжди його прикривала, чи сама Матінка Божа приходила? І обпалила його серце здогадка: обидві явились в одному образі, в одній особі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
