Шевченкіана · “Образ могили є одним із постійних у Шевченковій творчості й має амбівалентний характер”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас ШЕВЧЕНКО: “І могили мої милі москаль розриває…” До 180;ї річниці написання Кобзарем вірша “Розрита могила” (9 жовтня 1843 р.)
Слово Просвіти, №39 за 2023 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Найперше – ключові слова, які поет вклав у вуста матері-України: Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває... Так само зображене руїнне лихо України у вірші “Чигрине, Чигрине…” (1844), про який далі скажемо: Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили – Твоя слава... Шевченкознавці давно та докладно розкрили в академічних виданнях і “Шевченківській енциклопедії”, що безпосереднім поштовхом до написання вірша “стали розкопки археологічних пам’яток, зокрема могил (курганів), проведення яких в 30–40-х рр. пожвавилось в Україні”. Роз’яснено, що ці могили насправді не були пам’ятками козацької доби, хоча поет, як і чимало інших українських письменників-романтиків, вважав могили не тільки типовим знаком українського пейзажу, а передовсім символом її героїчного минулого. Справедливо наголошено, що образ могили є одним із постійних у Шевченковій творчості й має амбівалентний характер: вона – свідок як слави, так і безслав’я, пригноблення і боротьби за свободу. У цьому контексті запитаю, чи взагалі багато хто знає, що термін “розрита могила”, сиріч, “майдан” трактується, скажімо, в енциклопедії “Українське козацтво”, як “селітряна яма – розрита під час добування селітри могила”, вона мала “вигляд валу кільцевої у плані форми, що утворювався при вибиранні багатого на селітру ґрунту з центральної частини кургану”. До речі, вчені поправили Шевченка, який в Археологічних нотатках писав про “древнє земляне укріплення” неподалік од Березані, де й був написаний вірш “Розрита могила”, зазначивши, що “насправді “укріплення” було так званим майданом – залишком старого кургану, розритого для добування селітри”. В академічному “Словнику української мови” лексема “майдан” в одному з лапідарних значень – це “стародавня могила, розкопана згори”. Власне, так само це тлумачилося ще у словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля. Приверну увагу до характерного запису Шевченка в Щоденнику 13 серпня 1857 року, де він бідкається про розкопку на Катеринославщині Савур-могили. У примітках до цього запису відзначено, що насправді “ідеться не про Савур-могилу, певно, відому поетові з думи про втечу трьох братів з неволі, а про іншу – Лугову”. Утім насправді важлива не ця доречна поправка, а прецікаві роздуми поета наприкінці заслання, пов’язані з археологічними розкопками: “Я люблю археологію. Я поважаю людей, які присвятили себе цій таємничій матері історії. Я сповна визнаю користь цих розкопувань. Але краще б вони не розкопували… Дивна і навіть нерозумна прив’язаність до безмовних курганів, які нічого не говорять…” Із цих слів явно випливає, що Тарас Григорович, який залишив у творчій спадщині Археологічні нотатки, зроблені за дорученням Київської археографічної комісії у 1845–1846 роках, якби випала можливість і потреба, міг би вточнити чи навіть змінити свою позицію щодо конкретних археологічних розкопок. Але в емоційному сприйнятті поета краще б не розривати “наші славні-преславні” могили-кургани… Не дивно, що згаданий щоденниковий запис Шевченко завершив так: “Увесь день і вечір я все співав: У степу могила З вітром говорила. Повій, вітре буйнесенький, Щоб я не чорніла. Не випадково й те, що перша могила Кобзаря мала вигляд кургану на козацький зразок. Отже, не ставлячи під сумнів наукові роз’яснення, поправки й уточнення, маємо дякувати Кобзареві, що в генотипі українського народу збереглося саме його сприйняття степової могили, як, скажімо, у ранньому вірші “Іван Підкова” (1839): Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Як зазначають шевченкознавці, тут Шевченко своєрідно “політизував” народнопісенний мотив, перейнятий із пісні “Ой у полі могила з вітром говорила…”, що лише посилює Кобзареві рядки… Цікаво й показово проходив через цензорів у 1859 році наступний після “Івана Підкови” вірш “Думи мої, думи мої…” (1840): Степ і степ, ревуть пороги, І могили – гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Лягла спочить... А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають. Цензор Спиридон Палаузов, який вважав поезію “надзвичайно прекрасною”, сумнівався щодо сюжету про “орла чорного”, в якому, за його словами, “виявляється уособлена влада”, тоді як цензор Олександр Тройницький наполягав, що взагалі “пісня вріжеться в пам’ять кожного малоросіянина, сприйнятливого до легенд української старовини…”, а “загальна думка її ворожа злиттю Малоросії з Великоросією”. У результаті у “Кобзарі” 1860 року вірш був урізаний більш як на сімдесят рядків і, звісно, все, що стосувалося високої козацької могили, було вилучено… Вдумаємося глибше в ті рядки поеми “Кавказ” (18 листопада 1845 року), де йдеться про Шевченкового друга Якова де Бальмена, якому “Довелось запить / З московської чаші московську отруту!”: О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розкриті могили в степу назирай. Прояснюється Шевченкове напоумлення нащадкам побачити колишню славу дідів своїх, усієї України в написаному невдовзі – 14 грудня 1845 року – Посланії “І мертвим, і живим…” щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли, За що розпинали! В історико-літературному наративі зафіксовано, що “мотив вітчизняної слави, яка похована в могилі, руїни України та міф про відважне козацтво, що перебуває в могилі, – все це оригінальне, Шевченкове” (В. Кравець). Відзначено, що в поезії “Розрита могила” зустрічаємо, говорячи словами Юрія Івакіна, “узагальнений до символу образ України, пограбованої царизмом”. Особливе значення мають, як на мене, роздуми нашого великого сучасника, незабутнього Івана Дзюби, який вважав розсудження про археологічні дослідження та розкопки вторинними, маловажливими: “Але річ не в цьому. Розкопування могил – це насправді метафора викорчовування історичної пам’яті та національного самоусвідомлення українського народу з усіма трагічними наслідками, серед яких – і найстрашніше: поява орди “перевертнів”, які стануть опорою і ударною силою колоніального режиму”. За словами академіка Миколи Жулинського, котрий емоційно й точно трактує Шевченка, це вони, “сини сердешної Украйни”, лукаві чада, вражені зрадою, взаємним поборенням, жадобою маєтностей, влади, гріховних спокус, повинні понести кару за розтління рідної землі, за всі злодіяння і скверни. Тож і передрік український Пророк: “Вас найде правда-мста”, бо не буде прощення від Бога за зраду знедоленого народу, покинутого “на сміх людям / В наругу сусідям…”. Жулинський висновує: “Розрита могила символізує в Шевченка Україну з девальвованою національною самосвідомістю, із недостойними синами – перевертнями-недолюдками, які помагають москалеві знімати з матері-України полатану сорочку, катувати її, розкопувати священні могили – символи забутої слави, геройства і самопожертви справжніх лицарів України”. Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати.
Автограф вірша Т. Шевченка “Розрита могила”
Помагайте, недолюдки, Матір катувати. Не стану нітрохи заперечувати, що типовим представником перевертнів, як вважається, може служити петербурзький “землячок з циновими ґудзиками”, зустрінутий автором комедії “Сон” у царських палатах. Але, скажімо, великий українець і шевченкознавець Михайло Грушевський особливо наголошував, що Кобзар “з презирством відвертається від політиканів-гетьманів, цього “варшавського сміття й грязі Москви”, які не вміли стати на ґрунті народних інтересів, відстояти свободу і вільний лад своєї батьківщини, запродали її в кабалу московському самодержавству…” Отже, за століття до появи сучасного терміну “колаборанти”, тобто ті, які співпрацюють з ворогом і зраджують свою країну, Тарас Шевченко залишив українцям для відповідного нищівного вживання в умовах загарбницької війни Росії проти України синонімічні назвиська: “Раби, подножки, грязь Москви”; перевертні; недолюдки. Грушевський, як учений, скрупульозно зазначав, що вже за часів Хмельницького козацька старшина, маючи владу і посівши в цьому розумінні місце шляхти, була налаштована буквально йти по її слідах і в суспільно-економічній сфері: володіти землями, заводити підданих: “Але народ український уже відчував, що нова старшина іде старою дорогою, і вороже ставився до неї, підозрюючи в її політиці егоїстичну, корисливу пожадливість”. У Бориса Олійника національний пророк Тарас Шевченко з болем звертається до гетьмана Богдана Хмельницького: Згадай, як велемовні чолові Після твоєї, гетьмане, кончини Побігли в козачки до Катерини, – Не встигла й кинути на чайові. Та і мої вельможні землячки – Куди ж тобі – вкраїнолюби ревні! – А за тридцятку з царської руки Такий між себе учинили рейвах, Що не лишень навзаєм сорочки, А й Україну дерли на шматки! До речі, від кончини Хмельницького 1657 року до воцаріння Катерини ІІ 1762- го минуло більш як сто років, і лише Борис Олійник міг так елегантно й переконливо охопити справжній історичний смисл епохи в кількох рядках Тарас Шевченко був абсолютно нещадним до промосковських українців, які передали нащадкам тяжку спадщину – “свої кайдани” – і фактично привели неньку до прірви: Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Соромно навіть згадувати, скільки разів в історії України ці Шевченкові рядки звучали пронизливо-правдиво й вбивчо… Тоді як в історичному часі продовжує нависати дамокловим мечем жорстка Кобзарева засторога Вкраїні: Прорци своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі, Що їх безчестіє, і зрада, І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах, Що крикне кара невсипуща… Щодо наступної проблеми, розкритої поетом, то, як точно відзначено Ніною Чаматою – авторкою ґрунтовної статті “Розрита могила” в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 5), “глибинну причину, яка призвела Україну до
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
