Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Наскільки затягнеться ця вимушена подорож? Чи доведеться ще повернутися на рідну українську землю, де народився і виріс”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Межа міцності Нотатки біженця

Слово Просвіти, №39 за 2025 рік

Як зазначається у звіті Катеринославської Губчека, який дослідники називають звітом Трепалова (голови Губчека, колишнього начальника МУРу), “операция по изъятию Цупкома была произведена чрезвычайно аккуратно и конспиративно”. З показів арештованих членів Цупкому чекістам стало відомо, що в Білій Церкві має відбутися незабаром з’їзд усіх повстанських отаманів, і саме туди ВУЧК і Катеринославська Губчека не пропустили нагоду “влити своїх людей”. У підсумковому звіті за 1920–1921 роки керівництво Губчека не без переможного пафосу констатувало, що “була ліквідована спроба петлюрівців організувати грандіозне повстання на Україні”. Справа загальноєвропейського масштабу Постановою Великої Трійки від 28 серпня 1921 року в справі петлюрівської організації у Жандармській балці поблизу Катеринослава було розстріляно 52-х заарештованих повстанців з викритого петлюрівського підпілля. До цього сумного переліку варто ще додати прізвища повстанців, які в цей період загинули в бою або під час спротиву чекістам при спробі арешту. Це організатор повстання на Катеринославщині, в Північній Таврії і Західній Херсонщині доктор Гелєв, Головний отаман Холодного Яру, командир Степової (Олександрійської) повстанської дивізії, голова Ганнівського повстанкому Кость Пестушко (Степовий-Блакитний), організатор повстання в Білоозерському районі Мелітопольського повіту полковник Семінько, начальник штабу Цупкому штабс-капітан Микола Чепілко-молодший, зв’язковий Цупкому Олександр Белінський і багато інших невідомих повстанців, які віддали свої життя за вільну Україну в лавах визвольного руху. Загалом по справі петлюрівської організації було заарештовано близько 1200 осіб, однак у подальшому залишили для розгляду 180 осіб. Так трагічно завершилась ще одна спроба петлюрівської повстанської організації звільнити Україну з лабетів московського більшовицького режиму. На жаль, повстання було програне, не розпочавшись. Програне насамперед московській чекістській системі, на якій власне й тримався більшовицький окупаційний режим в Україні. І найперше цей програш забезпечила Катеринославська Губчека, зусиллями якої фактично й було ліквідоване петлюрівське запілля не лише на теренах Катеринославщини, а й в інших повстанських центрах України. “Цю справу не можна назвати справою Катеринославщини, (…) потрібно розглядати як справу загальноєвропейського масштабу”, – зазначається в передмові Президії Катеринославської Губчека до розділу “Судові справи” підсумкового звіту за 1920–1921 рр., де йшлося зокрема й про справу петлюрівської організації як найбільш масштабну чекістську операцію даного періоду. Однак навіть після великого розгрому в квітні-серпні 1921 року українського повстанства, керованого Цупкомом і закордонним Повстансько-партизанським штабом уряду УНР в екзилі, окремі повстанські формування продовжували чинити опір більшовицькому режиму на теренах Катеринославщини фактично до початку 1923 року. Зокрема на території Криворізького повіту, незважаючи на цілковиту приреченість цієї боротьби, самовіддано діяли повстанські загони отаманів Іванова, Лютого, Свища, Медведєва, Черненка, Чорного Ворона. Вже наприкінці 1921 року ВУЧК повідомила про розкриття в Криворізькому повіті ще двох великих підпільних організацій, які готувалися до повстання. І ця селянська народна війна не вщухала навіть в умовах лютого голоду 1921–1923 років, Голодомору 1932–1933 рр. і масових репресій 30-х рр., організованих більшовиками в Україні. Ця спадкоємна визвольна боротьба українців продовжувалася ів період Другої світової, коли постала велична армія без держави – Українська Повстанська Армія. Прапор українського повстанського руху майорів навіть у таборах повоєнного ГУЛАГу, який потрясали повстання українських в‘язнів у Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Екібастузі (1951 р.), Норильську (1952 р.), Воркуті (1953 р.), Кенгірі (1954 р.). Далі несли цей повстанський прапор українські дисиденти-шістдесятники, учасники студентської революції на граніті 1990 року та українських революцій новітньої доби (Помаранчевої та Революції гідності). Тримають його сьогодні й захисники України на фронтах сучасної російсько-української війни. Отже наслідки грандіозного провалу петлюрівської повстанської організації 1921 року відчуваємо й до сьогодні, коли злочинна чекістська система у вигляді сучасного гігантського монстра світового масштабу, яким є сьогодні ФСБ (в минулому ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ- МГБ-КГБ), продовжує діяти на українських теренах і 100 років по тому – під час чергової загарбницької війни в Україні. Різниця лише в тому, що сто років тому мова йшла про ліквідацію українського повстанського руху, а нині йдеться про ліквідацію всієї України загалом. А відтак справу українського визвольного руху все ще не закрито. Володимир СТЕЦЮК За книгою нарисів В. Стецюка з історії повстанського руху 1920–1921 рр. на Криворіжжі “Спільники степового вітру”. – Кривий Ріг, 2021 Про війну можна говорити скільки завгодно і кому завгодно. Читати про неї коментарі військових, очевидців, диванних і закордонних експертів, простих обивателів. Дивитися жахливі кадри телевізійної кінохроніки, відео, викладені в соціальних мережах. Але картина буде неповною. Бо відчути війну по-справжньому, зіткнутися з нею віч-навіч можна тільки тоді, коли вона прийде в твій дім і торкнеться тебе особисто. Коли вперше стане страшно, а не лячно. До цього я теж і говорив, і писав про війну. Але війну віддалено-абстрактну, яка відбувалася все ж таки на безпечній відстані, хоча життя останніх трьох з половиною років перебувало у постійній напрузі прифронтової зони. Селище на Донеччині, в якому мешкав, давно перетворилося на фронтовий хаб, у якому змішалися військові, цивільні (місцеві та біженці), безліч техніки, волонтери, евакуаційні бригади... І все це на фоні безперервних сирен тривоги, близьких і віддалених вибухів, постійного гудіння ворожих дронів і тощо. Однак запах реальної небезпеки ще не відчувався, хоча злодійка-смерть щодня ходила з тобою поруч. Більшість до цього з часом звикли як до реальної буденності. На тлі близькості фронту тривало нехай і не довоєнне, але всетаки життя. Люди садили та доглядали сади й городи, випасали худобу, вирощували домашню птицю, консервували на зиму овочі і фрукти. Працювали державні установи й організації, населення забезпечувалося гуманітарною допомогою, хоча і онлайн, з вересня відновився навчальний рік у школах. У постійній тривозі, але люди все ж пристосувалися до ритму життя, робили якісь плани на найближчу перспективу. Реальна війна для мене (та й, мабуть, для більшості земляків) розпочалася в ніч на 26 червня, коли селище зазнало потужного масованого обстрілу: з інтервалом у кілька хвилин на наші голови впало шість прильотів ракет. На щастя, того разу обійшлося без людських жертв, але руйнування адміністративних і цивільних споруд, критичної інфраструктури були дуже вражаючими. Як і відчуття страху у місцевих жителів. Відтоді ми почали жити на війні, як до цього мешканці найближчих до нас Покровська, Добропілля, Білозерського, Краматорська, Слов’янська та інших населених пунктів. З цього дня розпочалося справжнє пекло, хоча й до цього у громаді вже були і численні руйнування, і жертви цивільного населення. Ворог методично гатив щоночі з усіх видів озброєння, але найбільше дош- З наймолодшою онукою Емілією, яка, слава Богу, не знає, що таке війна куляли шахеди, які полювали і вдень, і вночі. І за переміщенням техніки, і за живими цілями. 12 липня від удару дрона загинув по дорозі з роботи додому мій внучатий племінник, який працював електромонтером і під обстрілами разом з колегами відновлював пошкоджене електропостачання. І хоча офіційно організованої евакуації в регіоні не оголошували, багато хто почав замислюватися про власну безпеку і став самотужки виїжджати в більш безпечні регіони України та за кордон. Власним і найманим транспортом вивозили домашній скарб, меблі, побутову техніку, рятували дітей і домашніх улюбленців. Кому вдавалося, той розпродував житло і майно, бізнес і промислові приміщення, склади і техніку. Хоча потенційних покупців майже не було: хто ж у здоровому глузді наважиться купувати на цій території будинки, які завтра можуть бути зруйновані або знищені вщент?.. Руйнування ставали все відчутнішими, почастішали жертви серед цивільного населення. Потрапляти до такої сумної статистики не хотілося нікому. Настав момент, коли довелося запитати у молодшої доньки, яка мешкала із сином-одинадцятикласником на сусідній вулиці: “Скільки ще випробовуватимемо долю?” Вона на мить замислилася, а потім відповіла з гіркою усмішкою: “Наскільки вистачить мужності та терпіння”. Терпіли ще майже два місяці. Але внутрішньо відчували, що резерв міцності вже на межі і не варто далі тягнути. З іншого боку не давало спокою запитання: “А куди їхати?” Конкретної адреси не було. Вирушати в невідомість, звісно, нікому не хотілося, бо за плечима вже був гіркий досвід, коли довелося на початку повномасштабної війни залишати рідні обжиті місця. Навесні 2022 року довелося помикатися на Івано- Франківщині, Черкащині. А восени повернутися до рідних домівок, терпляче пережити ще три воєнні зими. І ось тепер ми були вимушені знову постати перед нелегким вибором між життям і смертю. Передмова президії Катеринославської Губчека до одного з розділів під1 сумкового звіту за 1920–1921 роки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин