Пам’ять · “Пам’ятник роботи Михайла Дмитріва є найкращим пам’ятником Василю Стефанику серед усіх споруджених”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
До останнього подиху…
Слово Просвіти, №39 за 2025 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
Місцем його народження однак у документах було вказане село Вовчухи, куди відпустили матір, не вибивши з неї жодної інформації. В селі була рідня, яка опинилась там, коли після пресловутої операції “Вісла” її із села Коровиця Лісова, що на Любачівщині, викинули голою-босою та пограбованою на виживання на Тернопільщину. Його батько Андрій Дмитрів був сотником повстанської армії іза завданням командування був перекинутий із Закерзоння на Львівщину. Був повінчаний, але керівництво УПА не рекомендувало офіційно оформляти шлюб. Село Вовчухи, де минуло дитинство Михайла Дмитріва, славилось високою національною свідомістю. Тут священником віддавна був письменник і громадський діяч Василь Загаєвич, і до нього 1902 року на Зелені свята в гості разом із Володимиром Гнатюком, пізнішим академіком, приїхав Іван Франко, який у місцевій церкві Святого Юрія читав “Діяння апостолів” замість хворого дяка. На час народження в катівні сина батькові вдалось влаштуватись на роботу на курорт в Любінь Великий, що неподалік Городка. Проте невдовзі Андрія Дмитріва було викрито та відправлено в Карлаг – сталінський концтабір на півночі. З підірваним здоров’ям він повернувся додому через сім років, коли його син вже ходив під маминим прізвищем до сільської школи. Мистецький талант у Михайла проявився досить рано. Поезія Шевченка справила на нього такий великий вплив, що хлопчиною він виліпив із глини скульптурний портрет Кобзаря, чим здивував односельців і вчителів. За їхньою порадою після закінчення восьмирічної сільської школи він вступив на навчання у Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва. Вже на першому курсі з’ясувалось, що природа нагородила Михайла багатогранним талантом. Особливо це відчувалось у його графічних роботах, які на конкурсах здобували високі оцінки і рекомендувались для тиражування. Проте Михайла Дмитріва більше цікавила скульптура. І хочу Львові було багато відомих скульпторів, проте скульптурного відділення ні в училищі, ні в Інституті прикладного та ужиткового мистецтва на той час не було. Дипломною роботою Михайла Дмитріва було виготовлення в’їзного знаку до міста Городка, який повинен був стояти при в’їзді в місто з боку Львова. Диплом екзаменаційна комісія на чолі з Дмитром Крвавичем, майбутнім лавреатом Шевченківської премії, оцінила на “відмінно”. В композиції знаку було три колони, на яких були написані історичні назви старого міста, перша літописна згадка про яке датується 1213 роком. Три колони для влади Городка видалися нагадуванням про український тризуб, тому місцева влада була категорично проти встановлення такого знаку. Понад те, вона дала зрозуміти авторові, що добре знає, хто його батько… Училище Михайло Дмитрів закінчує з відзнакою, що давало право вступати у вищі навчальні заклади поза конкурсом. Після закінчення училища два роки віддав службі в рядах радянської армії, а після демобілізації 1973 року вирішив продовжити навчання. Дмитро Крвавич радить йому продовжити освіту в
Ленінградській академії художеств, де колись вчився Тарас Шевченко. Їхав у Ленінград Михайло Дмитрів через Київ. Тут зупинився, подав документи в місцевий Художній інститут і вирішив, що буде навчатись тут. Інститут мав скульптурний відділ, але цього року на нього був шалений конкурс. Набиралось тільки сім студентів, а заяв було 47. Тому вирішив вступати на графіку, де конкурс був значно меншим. У цей час вийшла постанова щодо сільських дітей, яких мали приймати на навчання в першу чергу. Та не це було вирішальним, а рівень майстерності вступника. Вже на перших порах навчання стало зрозуміло, що Михайло Дмитрів має рідкісний талант скульптора. Тому його було переведено з графіки на скульптуру. Київ, де не можна було й почути українського слова, вразив його. Михайло ж привертав до себе увагу не тільки тим, що спілкувався винятково українською мовою. Поведінка, манера тримати себе завжди виділяла його зпоміж студентів, які ставились до нього з повагою, а він користувався у них авторитетом. Жив Михайло в гуртожитку, в якому мешкали студенти всіх мистецьких вузів Києва. Під опікою ЦК ЛКСМУ була створена група студентів, які почали займатися вивченням етнографії рідного краю, пам’яток архітектури та культури. До неї ввійшли студенти різних вузів столиці України. Тут були такі особистості, як згодом лавреат Шевченківської премії поет Василь Герасим’юк, Кирило Стеценко, внук композитора Кирила Стеценка, Богдан Гульчій, Тарас Мельник, Микола Лисаківський, опісля відомий скульптор з Чернівців, автор тамтешніх пам’ятників Тарасу Шевченку та Юрію
Федьковичу, а також майбутній композитор Володимир Зубицький. Створена група найчастіше мандрувала Карпатами і, безумовно, привернула пильну увагу органів КГБ. Усіх було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Про це навіть доповіли першому секретарю партії Володимиру Щербицькому. Почався терор. Михайлові Дмитріву загрожувало виключення з інституту, однак на той час його захистив народний художник України, професор Іван Васильович Макогон (1907–2001), який був фронтовиком, служив у саперах, а свого часу вивчав скульптуру у легендарного українського скульптора, уродженця Яворівщини на Львівщині Івана Севери. Авторитет і заступництво Івана Макогона врятувало Михайла Дмитріва від виключення і дало можливість закінчити інститут з відзнакою. Серед пропонованих Михайлом Дмитрівим робіт для своєї дипломної роботи були скульптурні портрети Василя Стефаника, Соломії Крушельницької, Івана Франка, Юрія Дрогобича, Маркіяна Шашкевича та учасників “Руської Трійці”. Однак вчена рада інституту не погодилась з такою пропозицією дипломника, вирішено було дати йому виготовити скульптуру, яка мала б символізувати злиття Десни з Дніпром. Для реалізації задуму “Десни та Дніпра” дипломнику виділили натурницю, яка мала символізувати ріку Десну, та чоловіка, який мав символізувати Дніпро, що “реве та стогне”. І хоч це було не те, що хотів дипломник, але він взявся до запропонованої роботи і невдовзі виніс її на попередній огляд. Роботу, яка була виконана в дусі народних уявлень, відхилили. Вчена рада зажадала від дипломника виконати запропоновану композицію в реалістичному дусі. Михайлу Дмитріву запропонували взятись за виготовлення пам’ятника Василю Стефанику в селі Русові. Для цього – поїхати в Русів, вибрати місце і розробити проєкт. Йому не потрібно для цього кидатись і терміново вивчати твори Василя Стефаника. Знав їх з малих літ, жив ними. Вони були про тих людей, з якими виростав. Знав про автора не тільки як “мужицького Бетховена”, “володаря дум селянських”, автора “Камінного хреста” та “Новини”, а й поборника національної ідеї, вільної та незалежної України, що яскраво відбилось у його “Синах” та “Марії”. У Русів їхав як на прощу, де кожен кусник землі освячений генієм Василя Стефаника. Його вразили обстрижені верби, що стояли вздовж дороги, яка вела на обійстя Василя Стефаника. Ці верби щороку підстригали, і вони випускали нові гілки, які тягнулись до сонця. Вони видались йому селянськими руками, простягнутими до неба, які благали справедливості і захисту від тих знущань, яких постійно на своїй землі зазнавали селяни. Захисту від комуністичної сваволі і колгоспного рабства. Вони й підказали Михайлові Дмитріву композицію пам’ятника. Василь Стефаник мав стати на їх захист і на сторожі, як Шевченко, “поставити слово”. Один із тих проєктів, який показав керівникові дипломної роботи, вразив Василя Бородая, і він дав розпорядження негайно приступити до реалізації задуму. Вчитель поступився дорогою своєму талановитому учню, що трапляється не так часто. Хотів, аби робота Михайла Дмитріва, а не його, була в Русові. Згідно з тим задумом, пам’ятник мав стояти перед входом на садибу Василя Стефаника. За
Такі, як він, за свої патріотичні переконання закінчували життя в тюрмах та катівнях. Михайло Дмитрів, навпаки, – народився в катівні КДБ, в Городку, куди з Вовчух зігнали чергову партію жителів, аби вони під тортурами виказали, де переховуються бійці УПА. Серед пригнаних на катування була і його матір Параскевія Гринявська. Під крики катованих людей він і народився 25 травня 1950 року на порозі камери, куди встигла доповзти, благаючи порятунку, матір. Слава Богу, що серед пригнаних була сільська повитуха, яка й прийняла його на світ Божий.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
