Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Боже великий, єдиний, Нам Україну храни…” · с. 2сторінка оригіналу ↗

Спільними зусиллями – Viribus Unitis

Слово Просвіти, №39 за 2025 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 150 років Чернівецькому національному університету імені Юрія Федьковича! Перлина ЮНЕСКО й України! У таку красу не можна не закохуватися. Вона полонить, надихає, захоплює, спонукає відкриватись усій почуттєвій гамі. Велична постава цього витвору не холодить, а віддає людським теплом. А тому тут просто не гоже “не вчитися” так як треба, чи бути внутрішньо і зовні неохайним. Бо мусиш бути “вдячним” за це тепло, надію, що пеленають тебе як малу дитину, ти шукаєш спалаху і злету, прощення і любові. Згадується вірш Бориса Бунчука, багаторічного, невсипущого “літературного” декана про дивну “солодкість у болісному щемі”, коли “Поета пошрамована душа / Чека звідсіль відпущення й прощення”. З такими переплетеними думками й емоціями, очікуваннями й сподіваннями завжди стикаєшся, входячи через університетську браму, надіючись порозумнішати. Передусім серцем. А нині, в ювілейні дні, на філологічному факультеті – Всеукраїнська науково-практична конференція (з міжнародною участю) “Філологія в Чернівецькому університеті: постаті, школи, стратегії розвитку”, яка відбувалася в знаковій для багатьох студентів і викладачів 21-й авдиторії. Справді, у цьому майже сакральному місці багато років заворожували своїм високим Словом визнані українським світом Просвітники і Будителі національної душі. Серед них особливе місце посідає професор С. Смаль-Стоцький – визначний громадський і політичний діяч, один із 12-ти фундаторів-засновників Української Академії Наук, створеної за часів гетьманської Української Держави П. Скоропадського. Державник, натхненний шевченкознавець, організатор української науки на закордонні, блискучий провідник ідей І. Мазепи, творець разом із академіками М. Возняком, Ф. Колессою, письменником Б. Лепким “Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук” (1938 р.), почесний член НТШ, державний секретар у справах освіти ЗУНР, голова Центральної управи українських січових стрільців, посол крайового Сейму і австрійського парламенту, очільник “Руської Бесіди” (посестра “Просвіти”) та “Української школи”, головний дипломат УНР у Чесько-Словацькій республіці, один із засновників та керівник “Музею визвольної боротьби України” (1925) у Празі. Не перелічити всіх чеснот і достоїнств цього великого Українця – Вченого і Громадянина. Та найвищою якістю Смаль-Стоцького, як зазначав свого часу професор історії Олександр Добржанський, була його непогамовна Віра в те, що “Український народ знову підніметься й заявить про свої права на повний голос”. Високоетичною стала доповідь професорки Світлани Шабат- Савки про життєтворчість яскравих представників філологічного (філософського) факультету впродовж півторастоліття. Багато цих імен викарбувано у ґрунтовних виданнях “Письменники Буковини…” (Хрестоматія. 1 та 2 частини. Упоряд. Б. Мельничук, М. Юрійчук), які мали великий суспільний резонанс у 90-х роках минулого століття, на зорі нашої відновленої Незалежности, оскільки там містилася наша історія визвольної боротьби, духовні цінності, що формували якісно нову світоглядну матрицю й україноцентричну мовно-літературну концепцію національної освіти. Там ми відшукували всі ті щемні й болючі проблеми, які донині супроводжують нашу Націю, там і зараз нуртують правдою народні заповіти, які ніколи не віддаються на поталу. Богдан Мельничук (світла йому пам’ять), презентуючи у передмові твори Михайла Івасюка – “Зустріч з Іваном Франком” та “Ода українській мові”, щемливо передає “як Франко плечима підпирав високе небо”, яка “Священна українська мова, / Така як Матір Божа в храмі, / …Чому панотець править службу Божу, / Ая збагнути слів його не можу”. Тож чому ці нібито задавнені поетичні доробки такі значущі для часів нинішніх? Бо в цих зболено написаних строфах Івасюка ніколи не вгасала надія, навіть “у роки важкі, похмурі, / Коли я буду у зажурі”, – виголошував письменник, слід завжди чинити праведно, щоби “Душа не лізла ув окови / Чужих богів, чужої мови”. Ніби доповнюючи й продовжуючи тяглість і невмирущість “Слова Божого в твоїм серці”, заклично озвучено тими, хто відійшов у вічність, професор В. Антофійчук зробив дуже оригінальну, науково глибоку й світоглядну розвідку-доповідь про репресованого московськими сталіністами Дмитра Загула, в якого, за свідченнями знаних літературознавців “є, крім поезії та кохання, ще одне глибоке почуття: це – любов до рідної землі, туга за рідним краєм… Коли бринить журбою окрилений спів”. Насправді, життєтворчість цього талановитого національного символіста була просякнута незрадливою любов’ю та непогамовною закоханістю в свої “верховини”, в прабатьківську рідну землю. А ще стверджувалося, що значимість Загулової поезії – в її правді, прогностичності і громадянській мужності, адже в ті жорстокі до українства роки він зовсім в іншому, аніж маститі поети-корифеї, світоглядно-політичному вимірі оцінював трагедійність українства, добре усвідомлюючи сутність московщини, що була для України “давнішнім ворогом, північним вороном”. Тому представлений Володимиром Антофійчуком аналіз прекрасного видання (Д. Загул. Тонкострунна арфа: Поезії. – Вижниця: Черемош, 2025) став справжньою окрасою Всеукраїнського літературного форуму, присвяченого збереженню, захисту і творчому розвою Української Мови і національної Культури. А трохи пізніше, в надвечір’я “під егідою” Асоціації випускників ЧНУ в університетському парку зібралося студентство всіх часів разом із професорами своєї рідної Alma Mater для відкритої зустрічі-дискусії: “…сьогодні, завтра, завжди”. Поруч – пам’ятник мистцю – архітектору Йозефу Главці, вченому, організатору й натхненнику наук та мистецтв (засновник і перший голова Чеської академії наук, якій подарував 250 тис. золотих), який сотворив у Чернівцях унікальну своєю естетикою перлину. А ще він залишив сущим і прийдешнім поколінням значимі своєю гуманністю етичні заповіти. Один із них – “бережіть почуття прекрасного… Будьте чесними і великодушними, творцями, а не руйнівниками”. Нині дивна краса цього найвизначнішого культурного об’єкта Буковини занесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Архітектурний ансамбль у Чернівцях увійшов також у п’ятірку найоригінальніших університетів світу (Кембридж, Ноттінгем, Сінгапур, Бангкок). Але ніколи не забуваймо, як учив усіх нас Григорій Сковорода, і про свої первинні джерела. Бо, насправді, університет зростав на ідеях і стрижневих духових основах Резиденції першого українського православного митрополита Буковини і Далмації Євгена Гакмана. Адже благодатний приїзд 1862 року Главки на Буковину для початку будівництва майбутньої митрополичої резиденції (завершеної 1882-го), напряму пов’язаний із настійливими ініціативами Євгена Гакмана – автора ідеї, мецената і організатора будівництва як резидентського палацу, так і самого університету. Будучи визначним громадським діячем і політиком, невтомним просвітителем і духівником, послом від Буковини у Віденському парламенті, домігся, щоби “коронний” і рідний для нього край (Буковина) мав таки свій університет. Але часто так складається доля, що не завжди земний світ до твоєї жертовної праці є милосердним і справедливим. Адже ні перший митрополит Буковини та Далмації Євген Гакман, який ініціював будівництво цього незрівнянної краси творіння, ні визначний архітектор Йозеф Главка – гідний син Чехії, Австрії та України, “свою” духовну резиденцію у всій її красі так і за життя не побачили довершеною. Безумовно, що про все це значно більше можна дізнатися крізь призму діяльності непересічних особистостей епохи, Євгена Гакмана і Йозефа Главки в добротній книзі “Архітектурне диво Чернівців” (Тамара Марусик, Ірина Коротун), що побачила світ, коли Університетський архітектурний комплекс був уключений до Списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Гадаю, що суспільно значущим науково-етичним дарунком до Ювілею Університету став також і щойно виданий 4-й том (із п’ятикнижжя) “Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії” (голова редколегії професор Василь Балух). Хочеться вірити, що на черзі – “Енциклопедія Буковини”, яка просвітить таки високою правдою для “себе” і світу прекрасні духовні скарби цього Богом даного краю, значно розширивши і поглибивши пізнавальний простір Р. Кайндля, А. Жуковського та ін. А нині ті, кому щастило бувати бодай лиш раз у просторій ніші цієї незвичайної споруди, надовго (якщо не назавжди) зберігатимуть відчуття захопленості незбагненною красою творіння людської думки, душі, серця і рук. Це той випадок, коли тут воєдино зливаються (за Платоном) Розум із Культурою, що плекаються Музами. Скільки б не доводилося стрічатися з цим рукотворним “дивом”, сотвореним талантом, жертовною працею і “спалахуванням” душі, певен, що ніхто і ніколи не залишиться збайдужілим. Бо неможливо минати таку архітектурну “вроду”, оскільки вона пронизує тебе наскрізно, добираючись до таїн захованих емоцій. Здається, у цьому місці “олюднюється” людина і світ, приходить усвідомлення, що можна вбити навіть цивілізацію, але зло та варварство неспроможні вбити Культуру. Адже Вона – вічна, є нашим Серцем, Духом і Двигуном життя. Пишу про все це одразу ж, повернувшись до Києва в ніч на 28 вересня, коли над головами в нічному небі (і на землі) клекоче безперервна стрільба, вибухи, пожежі. Моторошні кадри з вулиць Києва… Уже ранок, а бомбардування триває. І зову жертви людей – убиті і поранені. Серед них – діти. Людожер-московит в образі “людиноподібного” путіноїда продовжує, відбираючи життя, свою смертоносну ходу в Україні. На цей раз на столицю чорними круками налетіли (окрім ракет) понад 500 дронів. Навіть не уявляється, але ці земноводні чудовиська-вбивці на кшталт путіних-лаврових і досі є рукоподатними в цьому гріховному і жорстокому світі, що дозволяє катам-терористам каркати на трибунах і майданчиках ООН, а й ступати по застелених перед ними червоних (від української крові!) доріжках… Мабуть, все це поєднується і сприймається надто важко, торкаючись добра і зла, гармонії краси і дикобразів московії. Але саме такою і є нинішня реальність, оскільки звироднілі рашисти, вбиваючи людей, українську державність та ідентичність, люто нищать нашу культуру, освіту, національні пам’ятки історії. Сьогодні вкотре дотла в Києві зруйновано (окрім житлових будинків) цілі вулиці, лікарню, кардіологічний центр, дошкільну установу… Навчальний рік для учнів і студентів розпочався, коли варварами московії повністю зруйновано 400 закладів освіти (від дитсадків до університетів), а ще 4296 постраждали від бомбардувань та обстрілів; пошкоджено 1553 пам’ятки культурної спадщини та 2388 об’єктів культурної інфраструктури (481 – знищено повністю), 148 із них мають статус національного значення. Рашизація, варваризація, культивована сатанинською москвою, зухвало марширує попереду культури й цивілізації. Допоки?! Очевидно, доти, поки совісне людство не дасть справедливої відповіді на найчутливіше запитання – як далі жити? У Святому Письмі апостол Павло, звертаючись до солунян, мовить: “Не вгашайте Духа!” Однак мушу згадати й більш земну, проте не менш мудру версію, яка, як гасло єднання, народжена в Європі ще в середині ХІХ століття, коли зрощувалася ідея створення згадуваного Університету. На фасаді Чернівецької Ратуші українською мовою і латиною нанесено: “Спільними зусиллями – Vi- ribus Unitis”. Цей девіз є нині затребуваним не тільки для зібрання випускників Чернівецького Університету усіх часів, громадян міста та області. Він – загальнонаціональний, вселюдський. Бо здолати вселенсько-московитське зло можна, коли “вкупі жить”. Іван Мазепа в своїй “Думі” застережливо скаже для наступних поколінь українців : “През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали… Жалься, Боже, України, Що не вкупі має сини! І нехай у ці святошні для Чернівецького університету дні з усіх його амвонів і кафедр лунає духовний Славень, написаний М. Лисенком і О. Кониським. Боже великий, єдиний, Нам Україну храни… Тож Vivat Academia! Слався, Академіє моя!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин