Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Творчість поета з самого початку нестиме якийсь фатальний характер”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Із ярів родоводу Теодосія Осьмачки Уривки із книги “Русалко з Куцівських ярів”

Слово Просвіти, №39 за 2025 рік

Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, літературознавиця, кандидатка педагогічних наук Закінчення. Початок у ч. 38 за 2025 р. Сестра Лукія Найулюбленіша Тодосева сестра Лукія Степанівна, у якої часто шукав прихистку поет-скиталець, народилася двома роками пізніше від свого талановитого брата – у 1897 році. Очевидно, батьки дали їй ім’я “слабонародженої” у 1892 році дівчинки Лукії, яка прожила усього шість тижнів. Є припущення, що розлого і психологічно зглиблено описана Тодосем Осьмачкою у його автобіографічній “Ротонді” конфліктна сцена з сестрою із їхнього дитинства (чит. в розділі “Куцівський знахар”) мала місце в реальності. Тою сестрою очевидно й була Лукія (оскільки Уляна молодша від брата аж на 14 років). Через спогади Лукії про Тодося, переказані її онукою Валентиною Іванівною Пантелеєвою, просочують неперебутні материнсько-сестринська любов і глибокий жаль за його важку долю Поета: “...Згадала, як навесні 1942 року зайшов Тодось попрощатися. – Ти куди? – питаю. – До Львова, шукати однодумців. Боротися з фашистами проти комуністів я не хочу, і з комуністами проти фашистів я не бажаю. Всі вони однакові. Немає українському селянинові волі тут, на рідній землі. Піду її шукать на чужині. – Отже, не повернеться, – подумала я, прошепотівши молитву до Богородиці: Господи! Яка ж в тебе, братику, доля нещаслива. Мученик ти, мученик, як мені тебе шкода, – промовила я одними губами. Повернулася до сонця, що ховалося за обрій Лукіївки, туди на захід і услід Тодосеві перехрестила дорогу” (“Неждані гості”). А вже через два роки, у 1944, енкаведисти із сільськими поплічниками-активістами влаштували у дворищі родичів “зрадника” Лукії і Віктора Лукіїв обшук. Тоді на горищі знайшли та вилучили перше (без цензури) видання “Кобзаря” Шевченка, альбом-альманах поетів “Ланки” з фотографіями Тодося Осьмачки, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Рильського, Тичини, Плужного, Якова Качура... Всіх цих відомих письменників сестра Лукія запам’ятала, можливо, завдяки братові, чиїсь із них твори читала, знала, певне, не одну історію їхніх творчих і людських стосунків. Узагалі ж, за спогадами рідних, Лукія Степанівна була жінкою “начитаною”. Знала напам’ять Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Лермонтова… Від свого батька Степана успадкувала і знахарські здібності: “уміла рятувати твар”, як і батько, розуміла мову і поведінку мисливських хортів, маленьким дітям “вишіптувала бешиху чи переляк”. Думається, оті її містичні замовляння з Лукія Степанівна з родичками 1928 р. Тодось Осьмачка із сином Ігорем криниців рідної української віри типу “Бешихо-бешишнице, Навіяна наслана, Іди собі на болота...”, не могли не заживитися у творчій Тодосевій уяві. Про творчу лабораторію на Лукіївці (його материзні) у сестри Лукії читаємо у газеті “Наші дні” (№6) від 1942 року, в рубриці “Поет розказує”. Переживши в Ляцкоруні арешти та звинувачення у “підбурюванні проти совєтів” (1932 – 1934 рр.), Кам’янську в’язницю; насильне етапування до Москви, у Бутирку; п’ятимісячні експертизи в Інституті ім. Сербського; піврічне перебування на Канатчикових дачах у божевільні ім. проф. Кащенка – ці та інші морально-психологічні тортури гнали поета зі “злочинного і жорстокого” міста до рідного села. Села, за словами В. Пахаренка – “з магічною, сакралізуючою силою землі, батьківського заповіту – правічного голосу роду, нації...”, яке для поета було “єдиним духовним осередком, джерелом його життєвої енергії...”. Саме в сестри Лукії Тодось натхненно перекладав „Парізіну” і докінчував оброблювати „Шільонського в’язня” та “Сарданапала” Байрона, “обдумував свій роман” та готував поезії за кордон – в українське видавництво. Сестринська душа не раз чаїно протягом десяти років (з 1952 по 1962) припадала ночами до радіоприймача “Родина”, налаштованого її зятем Іваном Яковичем Вдовикою на “Голос Америки” чи “Німецьку хвилю” – “щоб почути голос від рідної людини із далекого “капіталістичного” Заходу”. Саме у 1952 році Лукіїн зять Іван, який добре знав німецьку мову, натрапив на приймачі на хвилю радіо “Свобода” для українських слухачів. Тоді несподівано із далекої Філадельфії він почув голос Тодося Осьмачки, який передавав вітання рідним. На жаль, Лукії так і не лучилося нагоди почути Тодосеввий голос, і аж у 1962 році Іван Якович сповістив своїй тещі сумну звістку: брата не стало. Можна уявити собі, як глибоко переживалася сестрою та непоправна втрата. Лукія Степанівна Осьмачка прожила нелегке, але довге життя – майже 90 років. Долю свою пов’язала із Віктором Яковичем Лукієм – братом учетвертих. Цікаво, що батько Віктора, Яків Платонович Лукій, був свідком на весіллі дочки свого двоюріднього брата Прокопія – Ївги, отже – матері Лукії і Тодося. Таким чином, Лукія Степанівна (в дівоцтві Осьмачка) “повернула” через чоловіка Віктора дівоче прізвище матері Ївги – Лукій. Віктор був чоловіком “добрячим” – на всі руки майстер: працював у великому млині на Лукіївці – ремонтував техніку; був водієм, а згодом – завмайстернею в колгоспі. А ще умів добре грати на балалайці; носив козацькі вуса, а в своєму арсеналі мав пістолета і шаблю. Після смерті чоловіка, Лукія у 60-х роках минулого століття переїхала на Білоцерківщину. Доживала свого віка у с. Пилипче. Там померла у 1986 році, там і похована. Біля неї покоїться і прах племінниці Ніни, дочки рідного брата Харитона, яка просила її поховати “біля тітки Лукії”. Їхня єдина дочка Антонина під час окупації потрапила в Німеччину, де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Яковичем Вдовикою. З війни він повернувся без ноги, закінчив сільськогосподарський інститут, одружилися. Народили дочку Валентину, а та поєднала свою долю із Володимиром Пантелеєвим... Нині спогади Валентини Іванівни і про свою бабу Лукію, і від баби – про поета Тодосія Осьмачку, несуть живу позитивну енергетику про роди Осьмачок-Лукіїв, а, відтак, доточують витоковий образ великого митця слова. Брат Самійло Через три роки після народження дочки Лукії – у 1900 – родина Степана і Ївги Осьмачок “розживеться” ще одного сина – Самійла. Бідні батьки не знатимуть, що у двадцятирічному віці молодого хлопця буде розстріляно у Червоній армії нібито “за контрреволюцію”. Не знатимуть вони до кінця своїх земних днів і де похована їхня дитина. Загибель Самійла очевидно стала неабияким потрясінням для Тодосія і як вразливого поета, і як старшого на п’ять років брата: вона на все життя залишила на його серці сліди-рубці, написані імперським “кривавим бичем”. Аби звільнитися від болю тих рубців, Осьмачка у 1921 році (очевидно, тоді загинув Самійло), пише поезію-присвяту “Хто”. У 1922 році вона буде опублікована у першій збірці його віршів “Круча”. Пізніше, у 432 пісні поеми “Поет” Осьмачка ще раз “нагадає” читачеві той незникомий біль своєї провини за “закатованого” брата: ...Бо зло, ані його провісник сич не зникне, хоч і вирвемо у ката і поламаємо кривавий бич, що б’є мене, закатувавши брата... Хрест на горі із розп’яттям людини (поезія “Хто”), охоплений “кривавими туманами” імперського зла, що розсунулося з “півночі на південь” – то розп’яття правди. На персах землі – гора у важке небо зоряне з сонцем впира чолом. Од п’ят гори до зір небесних криваві тумани. На горі в туманах – Хрест. Простяг рамена Од краю світа до краю, од сходу на захід. У світ упала тінь Хреста з півночі на південь. На Хресті – людина... Це розп’яття тої правди про Україну, яку написав Тодось Осьмачка у роки громадянської війни, висміявши російський більшовизм, і яку заспівають крізь сон вуста двадцятилітнього Самійла, мобілізованого до Червоної армії. За ту правду поплатилася його рідна кров. “Т. Осьмачка вважатиме, – напише пізніше Ніла Зборовська у своїй “Танцюючій зірці” про Поета, – що він несе на собі провину за смерть брата. Так трагічно розпочнеться творчість поета, і вже з самого початку вона нестиме якийсь фатальний характер. Про те, що “ця подія довго й боляче гнітила поетову душу”, переповість Марія Кейван: “…Крім глухоти матері, іще одна мимовільна провина супроти найближчої рідні лягла на сумління поета, коли він був дуже молодою людиною. У часи визвольних змагань він склав якусь патріотичну, дуже протимосковську пісню. Брат Тодося, якого взяли до Червоної армії, раз крізь сон заспівав цю пісню. Його розстріляли за контрреволюцію...”. В одному з протоколів допиту у 1932 році заарештований поет, розповідаючи про свою родину, серед інших братів назве і померлого “від тифу” в Червоній армії брата. Таким чином, Тодось Осьмачка очевидно не хотів загострювати уваги на справжній причині його загибелі. А, можливо, це була та версія, з якою він намагався звикнутися, виправдовуючи свою непричетність до родинної трагедії. Брат Мартин Тодосевий брат Мартин народився 14 квітня (за ст. ст.) 1903 року у гніздовищі Мартин Степанович Осьмачка з дружиною Христею, м. Бориспіль Осьмачок – с. Ташлик. За метричними даними, хрещеними хлопчикові стали Арефа Матвійович Бондар і дружина Прокопа Гарбаря Тетяна Антонівна. У книзі актів громадського стану с. Матусів знайдено запис від 29 березня 1924 року про шлюб куцівського селянина Осьмачки Мартина Степановича із матусівською дівчиною Савченко Христиною Іванівною. Обоє – однолітки – 1903 року народження. Щоправда, Мартинове прізвище записано без м’якого знаку – “Осмачко”. У 1925 році молоду сім’ю ощасливив первісток – син Борис, а в 1927 – дочка Ялосовета. Згодом народилося іще троє дітей.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин