Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 13сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №40 за 1997 рік

Слово Просвіти, №40 за 1997 рік

| | млина ТННИЙВЬ др Р РЕ йо ні анна оееооннаВвИннЬВНКОНИНЕненію о зажити реанни Ренннй ан ПР-то КЕРЧ ОРЕ зх що зн Ж - й суї 12 и ої ГУ б ' ''о' о бе тт пр Ж, СУ | По с У ТО ГА Жі Й - 1 - Ач у : і ч ! ; іх, з пр "Р й і ч | . а є й М т - й ч нм М м 4 ї з 4 - ці ці Ач п г. і Мо С ВО Р ПН САДКА о очи | я Р Р - ї г РАЮ й зба г? Уч ме 3 й . х р п ач майструючи в буді різані "Сім, сарани речі, спродавав їх НО стол 'янському базарі Мати працювали, ч « «працювала» навіть не мож-перебувала при музейних кових експонатах Вона й дідуся Шевчен, до цього, він був при тих речах прилу" з А цекилими, гобелени, скуль- С Рукописні речі тощо Решту, плоти експонати, начебто евакуюва - ск згодом виявилось, зовсім ні, їх липокинуто під Дніпровим мостом Саме яже у воді, б0 ті, кому це було так, но. так поспішали на той бік самі доруче ьслонкйнтяфозоо тись. що лишили муз реліквії евакуюва у напризволяще чає Тож одного разу до мучею, якии ТОДІ містився В Маріїнському палаці, прибіг захеканий червоноармієць 1! повідомив, опідмостом лежать якісь чималі ящики написом «Музей Т. Г. Шевченка» Мама і ще кілька осіб поспішили туди, 1 те, що вони побачили, їх украй вразило -- Усі одинадцять ящиків валялись під Дніпровим мостом. Мати подивилась 1 вибухнула гнівом, а раз моя мати вибухає -нівом, то серйозна справа- Мама озирнулась навколо і побачила на мосту саперів, котрі, очевидячки, переправу Ними командував якийсь молоденький лейтенантик Ось вона й кинулась до нього -- Слухайте, товаришу, - проказала. -- Ондечки під мостом лежать безцінні речі Їх треба негайно звідти забрати. Для цього мені потрібна ваша машина 1 кілька солдатів. Куди везти, я покажу. -- Тавищо, тітонько, які там це речі! -- відсахнувся від неї лейтенантик. -- Сьогодні чи завтра тут будуть німці! Ви це у таумієте? | | - Алежце й справді дуже важливо. Німці прийшли, німці підуть, а ці речі пропадуть, їх заллє водою, їх спалить вогонь, їх врешті розкрадуть. Україна вам цього не подарує! -- Та не дам я машини! Не маю права! -- підвищив голос лейтенантик -- Невже ви не розумієте, ось зараз тут буде ворог, а в мене наказ зірвати маст, і край! А ви тут лізете й заважаєте зі своїми речами! -- Не своїми, а народними! А це ви, як командир, мусите добре розтовкмачувати своїм солдатам: народне добро їм треба берегти передовсім, берегти як зіницю ока. Про це, до речі, у вашому статуті ів присязі сказано. Тим паче, це експонати Шевченкового музею. То дасте машину чи ні? -- Шевченкового. тоді інша річ. Беріть нашу полуторку 1 везіть куди треба. Я вам ще й кілька солдатів дам. Швидко повантажили ті ящики і завезли їх до Маріїнського палацу. Солдати занесли ящики до однієї! з кімнат -- ігайда 7 свого лейтенанта. Дай, Боже, йому доровя, що пішов на ризик 1 допоміг врятувати безцінні експонати! Дай, Боже, здоров я і тому солдатові, котрий прибіг зі звІСТКОЮ про покинуті ящики! Хоча про яке здоров'я тут ідеться!. Немає і надії, що вони вціліли, потрапивши у вир такої жорстокої і немилосердної війни. Та вони, Однак, здійснили велику і благородну справу Це ж завдяки їм існує тепер-то Кобзаря. | музейні речі лежали під стол треба було їх перепакувати, звірити реєстром. За це й узялась моя мама 1 ті Ди, наглядачки й охоронники, котрі У пудра одрдюзіь лишались при музеї. вати и ув, допомагали перепаковуряти музейні речі, авже потому п чином їх усе-таки доставили на сені помістили в якийсь із останніх и ами охорону. Таким чином, їх усбок кій на той бік Днпра, далі до дом до , ПОТІМ ще далі, приєднавши зготах. то вської галереї, у глибокий Гой и порятувалися.- | музе лишалась ще чимала кількість Як ейних експонатів, яких не вивозили їх уберегти?. За цю нелегку справу лком добровіль Во зосталас. но взялась моя мати. Вона напівлегаль при них легально ЧИ перепусто но, добилась собі й дідусеві чи все та КІ майже щодня навідувалась, один правка Крім дідуся, сторожував ще старень вік, Юхим Найда Пам'ятаю ще забув п рибиральницю, ось тільки очев прізвище Німці маму не чіпали, бони До них дійшло, що мама ПН ресованого сталінськими Й те, що НО органами. Хоч, я думаю говорити ма могла їм про це нічого не і ' Вважаючи за недоцільне вона сти кимось своїм горем, тим паче, наш бать переконаною, ЩО її ЧОЛОВІК 1 Мічогієїнько живий, адже про нього ми ака З жали | | уло у тій невизначеності хоч сказа"" | ча. воно, РН веб "ДЯ Й І у і ї-то я і час Я гумор й 1) ро ь арозуміти: хтось тікав, хтось настут Он репресі, нестатки, мільйони АУРУ сиг З о і мігрували вели- росторами. Їх змушували так діяти жорстою тоталітарні режими, людсьме життя при них розцінювалось як нічого не варте Це вже я зараз почав міркувати такими категоріями, а тоді, в чотирирічному віці, тільки міцно тримався за материн поділ 1 дослухався до далеких і олизьких вибухів, що лунали відти й відси | всіляко порушували нашу батиєвську тишу, або із цікавістю спостерігав за різними життєвими струсами, найчастіше це була несподівана облава, звичне полювання на дозрілих віком юнаків і дівчат, аби відправити їх до Німеччини. ЗВІСНО, більше забирали туди дівчат, хлопців свого часу прибрали до армії, а підростаючі ховались, як тільки могли. Дівчата особливо страждали у тому фатерлянді, а псля вже и на рідній землі, Трагедія цих дівчат ще не знайшла свого соціологічного дослідника, адже більшість із них такіне вийшли заміж, їх сторонились, їх обходили, наче прокажених. А хто може сказати, в чому їхня провина?. У нас уміють поставити клеймо, а вжеяк поставлять, то не відмИЄШСЯ, Хіба що поїдеш в інший край або лишишся за кордоном... Якось до мами підійшов Кох, котрий замешкав у тому ж Маріїнському палаці, : запитав: -- Чи не дозволить пані взяти на деякий час один із килимів? Він дуже нам пасуватиме до нашого святкового інтер'єру. -- Чомбиявам його давала, коли вінне мій. Килим належить музеєві, а музей, самі розумієте, місце святе й недоторкане. -- Я розумію, що таке музейна річ. Та дуже нам потрібен килим, зобов'язуюсь иого повернути. А щоб у вас не було ніякого сумніву, можу дати розписку і слово офіцера, що через кілька днів килим буде на місці. -- Що ж, дозволю собі повірити слову офщера. Пиппть розписку й отримуйте килим. Але якщо на ньому з'являться якісь плями, самі розумієте, що мусите платити відшкодування. -- Хай пані не турбується... Раніше, коли мама переповідала мені цю історію 1 не називала імені Коха, мені уявлялось, що сам гауляйтер Кріх Кох приходив за килимом, бо про якогось другого Коха я навіть нечув. Проте у мене згодом почав закрадатися сумнів стосовно головного Коха. Чому це сам намісник Адольфа Гітлера на Україні, думав я, опустився до розмови з мамою про якийсь там килим 1 звідки у нього таке чудове володіння українською мовою, коли усі намісники Сталіна, навіть живучи на цій землі 1 керуючи нею, ніколи не хотіли й знати ніякої української мови"? Тепер я вже знаю, що це був Ганс Кох, виходець із Галичини, відомий учений 1 славіст, директор Східно-Євпропейського інституту в Лейпцігу. Ось чом він так добре володів українською мовою й охоче спілкувався з такими, як моя мама, котра володіла нею бездоганно. Ганса Коха призвали до німецької армії 1 він мав звання капітана. Килим було Кохом повернуто, він 1 зараз займає місце в музейному інтер'єрі | У І ось тут я підходжу до епізоду, котрий трапився з моєю мамою в тому ж музеї, 1 поверни фортуна колесо в друтий бік, ми з братом Віталієм могли зостатися не тільки без батька, але й без матері А вся річ у тім, що в тому ж приміщенні, що й Шевченкові, перебували якісь ще ленінські експонати, покинуті напризволяще совдепівськими втікачами. Вони, бачте, настільки шанували та леліяли свого вождя, що полишили ворогові музейні речі Володимира Ілліча. Лежали ті речі в окремій кімнатці, котра стояла навіть незачиненою, й чекали на свою долю. На щастя, до тієї кімнатки зазирнула моя мати й побачила їх там. Увійшла, переглянула те начиння и замислилась, що з ними вдіяти?. Не довго думаючи, вийшла, розшукала ключа й замкнула кімнату. Вона розумпла, що таке музейні речі 1 зникнення їх ЗОВСІМ небажане... А далі зовсім неймовірне, бо ледве вона відійшла, як їй назустріч трапився гестапівський офіцер 1 запитав, що є в тій зачиненій кімнатці. | -- Не знаю, -- сміливо відповіла моя мама. -- Кімнату кимось зачинено, це поперше, а по-друте, я за неї не несу ніякої відпПОВІДалЛЬНнНОСТІ | | -- Оняк, -- промовив гестапівець. -- Що ж аяось перевірю, що там є -- Перевіряйте, то ваше право. Гестапівець пішов, а мама повернулась до себе й замислилась. Якщо той офщер надійде анову, що цілком ймовірно, й відчинить кімнату, не важко здогадатись, що він вдіє іо лершінськими документами. Мама почекала певний час, а потім повернулась до тієї кімнати й «опечатала» її за допомогою німецької монети з їхнім «орлом» Коли за кілька годин потому гестагавський офіцер знову пожалував до палацу, він уздрів кімнату опечатаною Подивився на відбиток, гмикнув, а далі знову звернувся до матері за роз'ясненням. -- Скажіть мені, чому кімната, котра ще сьогодні стояла не опечатаною, заразу такому стані? -- Не знаю, -- знову відповіла мама. -- Я щеразвам повторюю, до цієї кімнати не маю ніякого стосунку. Годину тому тут порпались якісь вашйп високі армійські чини, щось туди зносили, а потім запломбували й опечатали, бачте, печатка з «орлом» і німецькими знаками. -- Дивно, -- промимрив гестапівець. Він потупцяв біля дверей, ще раз огля- нуввідбиток, підозріло подивився на маму ії подався геть; вочевидь, не хотів заводитися з високими армійськими чинами. Ось я й кажу, мамі тоді ще й як пофортунило: аби тільки гестапівець відчув якийсь підвох, він негайно б арештував мою маму. Що ж до експонатів, у кращому випадку, їх кудись би вивезли, а в гіршому -- спалили. Невідомо також, що ж тоді стало 0 із експонатами Шевченкового музею, зберегти їх було б нікому. Пам'ятаю, як після повернення сюди «доблесних» наших чиновників, вони «щиросердно» віддячили моїй мамі за врятування музейних цінностей. Недовгий час вона виконувала свої обов'язки директора музею Шевченка, та її зтріском увільнили з тої посади, увільнили «за перебування на окупованій території 1 за працю на німців», Ось такі вибрики долі, така подяка сталінської влади за добро 1 порядність. "Літо котило до осені 43-го року, і німці вже складали свої валізи, аби втікати з Києва на захід І тут почалося в їхніх діях щось незрозуміле, вони, вочевидь, взяли собі за мету вивезти усіх нас для чогось до своєї Німеччини чи ще там кудись. Вивезти все, що тільки мало сенс у їхній подальший діяльності. Якось мама прийшла додому вкрай стривожена й почала з дідусем таку розмову: -- Треба нам усе сховати від злого ока, - сказала. --Як гадаєте, батьку, чи зможемо ми надійно замаскувати шевченківські наші експонати в шкільному гідвальному приміщенні? --Чом не зможемо. Це ж Шевченко Греба змогти, -- мовив дідусь. -- Алеж вони важезні, килими, гіпсові скульптури. Крім того, це досить небезпечно, у нас немає нічних перепусток, лізтимемо під огорожею, а там колючий дріт -- Ну й що, крім нас, нікому цього зробити, -- спокійно відповів дідусь. -- За ніч 1 впораємось, роботи там не так уже й багато. Ось тільки сил у мене якось все меншає... -- Я й кажу, ви, тату, хвора людина, тяжке піднімати вам не можна. А з чоловіків тільки ви і Найда. -- За мене не турбуйся. На своєму віку я и не таке тягав І чом би я тобі не допоміг Коли ти, моя дочка, наражаєшся на небезпеку, а я сидітиму, склавши руки, й думатиму, як вона там, чи жива ще. І давай, Лізо, до цього більше не повертатись, ліпше помовчимо перед дорогою Я забув сказати, що музейні експонати, аби вони не мозолили німцям очі, мама і дідусь повсякчас перевозили з місця на місце З Маріїнського палацу вони потрапили в приміщення, де зараз Будинок учителя, звідти їх перетягли до приміщення Історичного музею, з Історичного музею до школи на нинішній вулиці Богдана Хмельницкого, 52. А як та мандрівочка відбувалась?. На тих самих тендітних плечах моєї матері й мого дідуся Допомагали ім улітку тачки, узимку санчата Гось настала та фатальна ніч, і зараз пам'ятаю її. Сон для мене в тому віці був наймилішим, але навіть я не спав, бентежився за маму й дідуся. Вони тої ночі подалися до схованки, Їм вдалося безконтрольно пролізти під дротом, прослизнути повз патрульну службу, а вже як стали на упеці, почалось найголовніше. Усі речі треба було спустити в підвальне приміщення й замаскувати розбитими шкільними партами та дошками. Дідусева чоловіча сила -- це й було основне тягло, яке використовувалось якнайбільше. Проте він не скаржився й не нарікав, носив і складав, а потім ще й прикривав усякою деревиною Невдовзі, як усе було скінчено, дідусь важко опустився на стілець. Він хрипло дихав, темрява ховала його стан, не видко було,чи він блідий, чи червоний. -- Ну, як ви почуваєтесь, батьку? -- тихо спитала мама. -- Усе гаразд, дочко, усе гаразд, -- мовив спроквола. -- Це іде півділа, справжнє діло ще попереду як уберегтись від тої Німеччини, того полону- ІЇ навіщо ми їм такі немічні потрібні?. Але кажуть, що усіх підряд вивозитимуть.. -- Може, й обмине нас те лихо. В усякому разі, постараємось уникнути тої теплушки. -- Поговоримо про це вдома. А зараз вибираймося звідси. Мені так хочеться спочити, усе тіло мов не моє. У дідуся ще вистачило сил повернутися додому, лягти, та з ліжка він уже не підвівся: тяжка сердечна хвороба прикувала його до постелі, а за два дні звела в могилу. Що вже попобігала мама до лікарів, яких, по суті, небуло. Розшукала якусь фельдшерку, котра з великою неохотою прийшла на Батиєву гору та зробила дідусеві знеболюючий укол. Прийшла із кислою фізіономією. Одначе не могла не прийти, бо мама віддала їй щось таке, задля чого варто було навідати хворого. Дідусь лежав блідий і дуже хворий. Бабуся сиділа біля нього, не знаючи, як йому допомогти, смутна, скам'яніла. Тільки губи її щось шепотіли, гадаю, то були слова якоїсь тихої молитви... Так минали години, а дідусеві не кращало. Аж ось він повернув до бабусі очі, вони потепліли і він стиха мовив: -- Ну що, Катре, кепські мої справи, -- так він завжди звертався до бабуні. Не Катерино, не Катю, а Катре. -- Хотілося мені ще раз побачити Макара, разом ще б. відсвяткувати дні наших народин на Спасівку.. вже на той рік. Хотілося б мені т вам допомогти, бо хто дасть вам ради, самим жінкам із малими дітьми?.. -- Говориш так, наче збираєшся від нас відійти, -- відказала бабуня. -- Але зваж, що ми насправді без тебе робитимемо, як нам на світі прожити. Не можна тобі зараз помирати, не можна. -- Знаю, що не можна. Одначе аби ти тільки відала, Катре, яку я відчуваю у собі кволість... Тіло наче не моє, наче налите свинцем... Усе ніби в мені холоне, і я нічого з цим не вдію. --Потерпи трохи, Омелянє. Дасть Бог, відпустить тебе і ти поправишся. Ось випий лишень цього зілля 1 спробуй заснути. А я посиджу над тобою, молитву почитаю -- Ну, ну, посидь. почитай, -- мовив дідусь, заплющивши очі Та за кілька хвилин раптом запитав. -- А як там, Катре, діти? Чи вдома вони?- -- А. де ж їм бути, Омеляне. Вдома, не турбуйся.. -- Вдома.. От і добре. Ти йди до них, Катре.. А язасну, боочі самі злипаються. Дідусь справді наче заснув. Заснув 1 вже не прокинувся... Пам'ять моя зберігає той момент, коли мама і бабуня дізнались про дідусеву смерть. Яка то була трагедія, яка для всіх мука! Мама неживою впала на стілець 1 сповзла додолу, бабуня ридала ридмат над нею, інад мертвим чоловіком. Ми з Віталієм сиділи сумні 1 тихі, не знаючи, як зарадити цьому горю. Мама врешті підвелась, бо треба було щось робити, когось просити про допомогу. Ми вже знали, що за день-два нас поженуть на залізничний вокзал, тож треба встигнути поховати нашого дідуся. . Мама оббігала всю Батиєву гору і всю Солом'янку в пошуках якогось воза. Десь вона таки його знайшла, 1 коней, і воза, і дядька -- господаря того воза, який погодився одвезти мертвого дідуся на Солом'янське кладовище, одвезти зновутаки за якусь чималу на той час платню Зробили сяку-таку труну, поклали до неї дідуся і крутою нашою вулицею знесли донизу. Там поставили труну на воза, ії ось дідусь рушив в останню свою подорож осінньою розбитою бруківкою... Я йшов за дідусевою труною повз аруйноване залізничне депо 1 думав: виходить, мого дідуся вже немає і ніколи він не розповість мені тепер казки. Немає у мене татка, немає дідуся, що ж нас чекає завтра... 1 як ми тепер будемо?. Нерадісно почалося моє дитинство, почалося двома дорогими втратами.. І незважаючи на свій досить ще замалий вік, я усвідомлював, що й справді ці втрати непоправні, і що мені нічого сподіватись на щасне майбутнє. Попереду голодні Й холодні роки, невеселе й неясне буття.. і 1

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин