“Прапор свій здіймаєм гордо, ми з ним дужі і єдині”. Наталка Поклад · с. 7сторінка оригіналу ↗
ЗАСЛУЖИЛИ НА ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР З РУК ПРЕЗИДЕНТА
Слово Просвіти, №40 за 2008 рік
Анатолій НОСЕНКО, м. Нікополь Дніпропетровської обл.
У роки радянщини Дніпропетровськ був містом (як і Севастополь у Криму), закритим для іноземців і громадян СРСР, які відбули покарання. Тому і режим проживання українців в області був жорстким. Лише за спілкування на вулиці рідною українською мовою людина потрапляла під підозру каральних органів, а такі, як я, хто протидіяв зросійщенню, перебували на обліку спецорганів. Мене нерідко підстерігали, арештовували, викликали до прокуратури, судили. Демократичні процеси в часи перебудови теж наштовхувалися на опір, адже Дніпропетровськ — не Київ чи Львів. За президенства нашого російськомовного земляка Кучми стан не поліпшився. Навпаки, свідомих українців цькували, звинувачували у націоналізмі, бандерівщині, таврували прислужниками Америки. Один із прикладів: головний суддя Орджонікідзівського суду Анатолій Гордієнко з групою “слідчих” і ветеранів-комуністів роками спеціалізувався на фабрикації проти мене справ з грифом “розпалювання міжнаціональної і релігійної ворожнечі”. У червні цього року голову суду А. Гордієнка нарешті спіймали у службовому кабінеті під час отримання хабара у триста тисяч гривень. Цілий день перераховували гроші. Тепер Гордієнко у власних маєтках, збудованих на корупції, чекає, доки Верховна Рада зніме з нього недоторканність, а судові рішення проти українських патріотів, які він нафабрикував за 20 років, залишаються в силі. Цей недруг української державності судовим рішенням від імені України незаконно закрив газету “Січове братство”, а редакцію часопису “Козацька родина” московські посіпаки спалили. Дві кримінальні справи проти паліїв майже два роки лежать у кабінетах слідчих, припадаючи пилом. 22 серпня 2008 року на території меморіалу кошового отамана Івана Сірка відбулось урочисте відкриття пам’ятного знака на честь героїчного підняття першого українського національного прапора дванадцятьма патріотами України. Той подвиг члени Товариства української мови ім. Тараса Шевченка вчинили не крадькома уночі, а вдень і привселюдно, ризикуючи свободою. Акцію приурочили до 340 роковин з початку визвольної війни Богдана Хмельницького та 1000-ліття Хрещення України-Руси. Дату було обрано навмисно — комуністичне свято великої жовтневої соціалістичної революції 7 листопада 1988 року. Яків Дрозд описує дії радянської міліції того дня проти нас. На моє переконання, міліцейський гріх був, і немалий. Коли вранці 8 листопада мене заарештували і доправили до Дніпропетровського обласного управління міліції, то найвищі чини, поклавши переді мною бланки прописки, вимагали виписатися з області, інакше пообіцяли згноїти в карцерах, а мою доньку, випускницю Запорізького педінституту, і дружину, педагога, вигнати з роботи. Я відмовився заповнювати бланки, бо 7-го, коли на могилі Сірка мене били під ребра, намагаючись вирвати із рук прапор, вкрали з кишені паспорт. Я вимагав, щоб генерали міліції спочатку відібрали у кишенькових злодіїв мої документи, після чого можна буде продовжити розмову про виписку. Прапор, встановлений нами 20 років тому на могилі Івана Сірка, з
2002-го зберігається у Нікопольському державному краєзнавчому музеї. Його демонструють під час українських свят. 28 жовтня 1989 року Юрій Мушкетик доповідав у Верховній Раді УРСР про Закон про мови. Я, Михайло Горинь, Петро Кагуй і ще восьмеро патріотів вийшли з плакатами на пікет, щоб підтримати Мушкетика. Загони міліції відтіснили нас до готелю “Київ” і заблокували. Після пікетування поїхав на залізничний вокзал купити квиток додому. На виході з метро мене схопили люди в цивільному і в черговій частині міліції на вокзалі, кинувши на підлогу, почали разом бити по голові ногами. Від травм я осліп на праве око. Зір відновився лише на 5 %. Коли бачу, як вулицями марширують з червоними і трикольоровими російськими прапорами мої однолітки у медалях і орденах Богдана Хмельницького й горланять “Расєя!”, стає страшно за нашу владу. Ми, українці Східної України, — безправні вигнанці на рідній землі. 1992 року я почав збирати свідчення про Голодомор 1932—33 років на Дніпропетровщині. Мене цікавили організатори трагедії. Електричками, попутками, пішки я добирався до найглухіших сіл. Лю-
Керівники Нікопольської райдержадміністрації та райради біля пам’ятного знака ди зустрічали мене з підозрою, але дехто допомагав. До 2006 року я зібрав багато фактів. У селах місцеві мешканці допомогли навіть переглянути у деяких родинах сімейні реліквії. Я тримав у руках нагородну кавалерійську шашку з гравіюванням подяки на лезі “За истребление кулачества на Украине — Буденный”, маузер з написом “От тов. Сталина за изъятие ста тысяч пудов хлеба”, зубчастий серп зі словами на держаку “Дабы не плодились”. Цим серпом комсомольці кастрували українських “куркулів”, коли знаходили приховане від продзагонів зерно. Мені пощастило побачити кілька подарункових кишенькових золотих годинників, підписаних організаторам колгоспів, розписки червоноармійців за експропріацію хат, майна, худоби, збіжжя тощо. Дехто знаходив шматки старих газет, списаних чорнильним олівцем. Це були списки сіл, вписаних на “чорні дошки”, тобто приречених на знищення. Нині більшість тих населених пунктів — на дні Каховського водосховища. У січні 2006 року один знайомий бізнесмен запропонував купити у нього вживану відеокамеру. А фермер із села Шолохове Станіслав Каширний зголосився возити мене на власній “Таврії” селами, щоб знімати відеосвідчення. За два роки, до жовтня 2007-го, я зібрав свідчення на дві серії документального відеофільму “Сповідь дітей Голодомору” — про долі дітей 1930-х.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
