Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу...” Тарас Шевченко · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПРИЛУЧЧИНА В ЖИТТІ Й ТВОРЧОСТІ КОБЗАРЯ

Слово Просвіти, №40 за 2008 рік

нями, та ще трапезну й церкву, де поховано вічної пам’яті достойного князя Миколу Григоровича Рєпніна, та ще вцілілу циклопічну братську оселю, — зробивши, кажу, все це, як умів, я другого дня хотів був покинути Прилуку та поїхати в Лубні, щоб подивитися на монастир, збудований поважною матір’ю Яреми Вишневецького Корибута. Я вже склав був свою мізерію у валізу і хотів послати фактора Лейбу на поштову станцію по коні, аж входить мій господар в кімнату й каже: “І не думайте, і не гадайте, ви тільки подивіться, що надворі твориться”. Я подивився у вікно — і справді, брудною вулицею теліпалися дві карети на чотири місця, кілька коляс, бричок, фургонів усяких завбільшки і, нарешті, прості вози. — Що все це означає? — спитав я свого господаря. — А це означає те, що один із потомків славного прилуцького полковника, сучасника Мазепи, завтра іменинник”. Далі ми довідуємося, що йдеться про власника села Дігтярі Петра Григоровича Ґалаґана. Він Анатолій РИЖЕНКО, м. Прилуки Закінчення. Поч. у ч. 39 1845 року поет удруге приїздить в Україну. Навесні після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі він звернувся до ради Академії із проханням видати йому подорожній білет для виїзду в Україну. В білеті, виданому 25 березня, зазначено, що Шевченко вирушає у “малороссийские губернии для художественных занятий”. Під час перебування в Києві від Київської археографічної комісії він дістав неофіційне доручення змальовувати історичні й архітектурні пам’ятки. Про початок виконання цього доручення йдеться в його повісті “Музика”: Шевченко відвідав Густинський монастир, розташований поблизу Прилук. Повість починається фразою про Прилуки: “Якщо ви, ласкавий читачу, любите старовину, то раджу вам, коли переїжджатимете через місто Прилуки Полтавської губернії, спинитися на Тарас Шевченко. “Брама в Густині. Церква Св. Миколая” народився 21 червня 1792 року. Тож Шевченко повернувся в Прилуки з Густині напередодні його іменин, які святкували 29 червня. “Отже, — стверджує П. Жур, — Шевченко прибув у Прилуки 28 червня 1845 року”. В альбомі 1845 року є три малюнки, які Шевченко виконав у Густинському монастирі: “В Густині. Церква Петра і Павла”, “Брама в Густині. Церква святого Миколая”, “В Густині. Трапезна церква”. На них справді “напівруїни”. Хоч монастир і офіційно відновили й відкрили рік тому, до справжньої відбудови було ще далеко. На малюнках — церкви з похиленими банями та хрестами, із вікнами без шибок. Біля трапезної церкви, де подобу в цьому місті, а коли це трапиться не восени й не зимою, то можна зостатися й на дві доби”. Далі автор радить усім, хто приїздить у Прилуки: “…по-перше, познайомитися з отцем Ілією, відвідати напівзруйнований монастир Густиню, що по той бік річки Удаю, верстви за три од міста Прилуки. Можу вас запевнити, що каятись не будете. Це справдешнє Сенклерське абатство. Тут усе є: і канал глибокий та широкий, що його колись наповнював водою тихий Удай, і вал, і на валу високий зубчастий мур із внутрішніми ходами й стрільницями, і нескінченні склепи, чи підземелля, і надмогильні плити, що повростали в землю поміж величезними суховерхими дубами, ще, може, самим титарем посадженими”. І знову зазначає також важливе для нас: “Я, як бачите, за дорученням Київської археографічної комісії одвідав ці напівруїни і, звичайно, з допомогою вельмишановного отця Ілії довідався, що монастир цей поставлений коштом і працею горопашного гетьмана Самойловича 1664 року, про що свідчить портрет його яко титаря, намальований на стіні всередині головної церкви”. Тут поет наводить свідчення, що дають змогу визначити час його перебування в Прилуках і Густинському монастирі: “Довідавшись про все це і намалювавши, як умів, головну, чи то святу браму, та церкву Петра й Павла з п’ятьма баховано Рєпніна, — стоси дощок, колод, діжка, яма для вапна і самотня постать робітника. Повернувшись з Густині в Прилуки і відклавши поїздку в Лубни, Шевченко 29 червня вирушив у Дігтярі. Це село розташоване за 39 кілометрів на схід від Прилук на річці Лисогір, притоці Удаю. За короткий час перебування в Дігтярях поет устиг відвідати Сокоринці — село Григорія Павловича Ґалаґана. Тут він побачив легендарну козацьку ікону Богоматері, народні перекази про яку згодом використав у поемі “Іржавець”. “Навряд щоб пробув Шевченко в Дігтярях і Сокоринцях, — зазначає П. Жур, — більше трьох днів. Треба було повертатися у Прилуки та їхати далі, як передбачав, — у Лубни, а там і в Полтаву… Не затримавшись у Прилуках, Тарас Григорович поїхав далі”. У повісті “Музика” автор розповідає і про свої зустрічі з одним із учителів повітового училища і, як стверджує П. Жур, Шевченко не міг не знати і його почесного доглядача, письменника та педагога П. Білецького-Носенка. “Варто звернути увагу, — наголошує П. Жур, — ще на одного прилуцького мешканця, знайомого Шевченкові. Альбом 1845 року відкривається малюнками, виконаними в Прилуках. На звороті першого аркуша художник накидає ескіз жанрової сцени, а зверху ескізу ліворуч, над постаттю селянина з косою, написав: “Данчич”. Дослідники пройшли повз це прізвище, а тим часом Данчич — цікавий знайомий Тараса Григоровича. Це засідатель суду в корчемних справах титулярний радник Михайло Іванович Данчич. Дрібний поміщик, сорокарічний батько трьох синів і чотирьох дочок. Платні він отримував лише 280 карбованців на рік. Підробляв, виконуючи окремі доручення як повірений у справах то Г. Тарновського, то М. Маркевича — людей, добре знайомих Шевченкові. Можливо, вони й познайомили його з Данчичем. Найімовірніше, Данчич міг познайомитися з поетом через близького приятеля, місцевого священика Іллю Гавриловича Бодянського. Він вінчав Данчича 1834 року, коли той одружувався з дочкою місцевого священика, хрестив його дітей. Данчич міг бути цікавий поетові й тим, що збирав стародавні рукописи. Відомо, що один з них він подарував М. Маркевичу. У журналі “Чумацький шлях” було опубліковано статтю невтомного дослідника і краєзнавця Г. Гайдая “Косар” з Данчичевого хутора”, в якій подано цікаві деталі з Тарас Шевченко. “В Густині. Церква Петра і Павла” Пам’ятник Тарасові Шевченку в Прилуках Тарас Шевченко. “В Густині. Трапезна церква” Фото Олени Шульги назва в каталозі музею В. Тарновського: “Косар”. Автор висловлює припущення, що все-таки Тарас Григорович на цьому малюнку зобразив не селянина, а саме свого нового знайомого, зайшовши до нього в гості. У капелюсі, а не в солом’яному селянському брилі, в широкому домашньому халаті, з косою і граблями на плечі, вийшов чоловік по ранковій росі на власну леваду косити траву. Намалювавши, Тарас Григорович угорі для пам’яті підписав його “Данчич”. Прізвище рідкісне, мабуть, сербське. Далі автор повідомляє: “На звороті альбомного аркуша зображено колоритну постать літнього козарлюги: у свиті, широких шароварах і чоботях. Ще один прилучанин, можливо, хтось із сусідів Данчича”. Наприкінці статті автор, на його думку, повідомляє про найголовніше: “Панський будинок Данчичів, у якому жив наймолодший його син Митрофан з матір’ю, зберігся. Теперішня його адреса — вулиця Кустівська, 29. Після жовтневого перевороту, в роки радянської влади, Данчичів вигнали з батьківського дому, потім організували в маєтку Кустівський колгосп, а будинок використали під правління артілі. Після війни один із колишніх панських будинків розібрали і перевезли на фабрику господарчих

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин