Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик”. Тарас Шевченко · с. 9сторінка оригіналу ↗

ШЕВЧЕНКІАНА

Слово Просвіти, №40 за 2008 рік

Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш. Ще за життя автора і після його смерті твір поширювали в списках, публікували в нелегальних виданнях. Побував Тарас Шевченко в Прилуках і наступного, 1846 року. 12 січня Шевченко був на іменинах власниці села Мойсівки поміщиці Т. Волховської. Тут він зустрів багатьох знайомих. Із Мойсівки поїхав у село Ісківці до О. Афанасьєва-Чужбинського. У лютому Т. Шевченко разом з О. Чужбинським побували на ярмарку в Лубнах, звідки вирушили на Ніжин через Пирятин і Прилуки. У Прилуках, коли на поштовій станції їм перепрягали коней, на сусідній вулиці трапилася пожежа. “Горіла вбога халупа, — розповідав згодом О. Афанасьєв-Чужбинський. — Народ збігався, але гаси- Фото Олени Шульги лись стояла корчма. Подорожні міняли коней, пригощались, а під липою сидів… Тарас Шевченко, який нібито подорожував у Почаївську лавру… Легенда стверджує, що й до Сірчишиної кринички спускався, щоб причаститись джерелиці. Звичайно, татову любов до поета ми, діти, знали, бо скільки пам’ятаю, на поличці біля комина, лежав “Кобзар” у твердій малиновій обкладинці. У дні свят чи взимку чорні ковалеві руки мого батька ли й допомагали здебільшого євреї, бо в халупі жив їхній одновірець. Ми також побігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох, коли все закінчилось, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче… Шевченко палким словом докоряв присутнім, доводячи, що людина у скруті й біді, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає нам найближчим братом”. Відвідав наше місто Тарас Григорович і під час третьої подорожі в Україну 1859 року. Ще перебуваючи на засланні, Шевченко рвався всіма помислами на “сердешну Україну”, до рідного народу: “О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом?” 5 травня 1859 року він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому “вид” на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п’ять місяців отой “казенний” шлях, поминаючи поля села Ометинець. Тоді, в дитинстві, отой путівець увінчували старезні липи, він був аж 32 метри завширшки! Пастушки часто пускали там попасти худобу. А оскільки в той час ніякий транспорт тією дорогою не ходив, то ми бавились у пилюці, хто скільки хотів. Якось треба було завернути корів, і я схопила довжелезну палицю. А вона в руках звинулась і на мене глянули очі змії… Буває ж! Отож дійшла до перехрестя і для “поліпшення здоров’я і малювання етюдів з натури”. Посвідчення Т. Шевченко отримав лише 25 травня. 20 серпня 1859 року, перебуваючи в Прилуках, він пише лист до Варфоломія Шевченка, в якому сповіщає, що 14 серпня виїхав із Києва, а 20 вирушає з Прилук до Конотопа. Просить писати йому в Петербург. А наступного дня, 21 серпня, був уже в Качанівці. Відвідини Прилук 1859 року також згадано у повісті “Музика”, написаній Шевченком 1855 року на засланні. Йдеться про І. Бодянського: “Історичні відомості, що стосуються міста Прилуки, подав мені покійний отець Ілія Бодянський”. У повісті читаємо: “Вийшло те, що я цілих двадцять літ (з дня мого виїзду з Прилуки) не лише не бачив Києва, Чернігова, Ніжина, Прилуки… я цілих двадцять літ не бачив моєї милої батьківщини, ні навіть слова рідного не чув. От що іноді з нами доля робить”. Під час відвідин Прилук “…заходився рисувати прекрасно освіт- До тих посадок була причетна, бо ще задовго до свята разом з іншими відповідальними працівниками обласного управління охорони природи, лісового господарства і представниками місцевої влади ми проїхали тим шляхом від Морозівки Погребищенського району аж до Яришева. І там, де путівець був “голий”, вирішили посадити липи. У Морозівці тієї весни заклали парк ім. Шевченка і викопали криницю неподалік колишньої пошти. лену вечірнім сонцем кам’яну церкву, досить незграбної, одначе оригінальної архітектури, збудовану полковником прилуцьким Ігнатом Ґалаґаном, тим самим, що перший одійшов од Мазепи й перекинувся до царя Петра, за що по смерті полковника Носа введений у звання прилуцького полковника й обдарований великими маєтностями в тому ж таки полку”. І далі повідомляє: “Поки я рисував сей пам’ятник… сонце повисло над обрієм, і на вулиці показалася юрба школярів, а за юрбою школярів, на деякій відстані, появилася й худенька, похила постать, з парасолькою замість ціпка в руці. То був Віргілій, і я мало не побіг йому назустріч”. Тарас Григорович описує свою зустріч із повітовим учителем, якого називає Віргілієм. Ось опис його житла: “Кімнатка, в якій я двадцять літ тому прожив кілька днів по-бурлацькому, була та сама, та не та. Убогість та сама, та тільки убогість ця була вмита й прибрана жіночою рукою. На чистенькій підлозі чистенькі доріжки, на вікнах біленькі фіранки, на підвіконнях бальзаміни й герань у вазонах. Стіл, дощана канапа, табуретки липові ті самі, та вигляд мали інший. Що то жіноча рука в домашньому побуті навіть чепурного мужчини”. Звичайно, поет перебільшує кількість років, що минули з часу попередньої зустрічі, адже з 1845 до 1859-го минуло лише 14. Впадає в око різниця в часі написання повісті й перебування автора у Прилуках. У кінці повісті, надрукованій у другому томі Шевченкових творів 1966 року, стоїть дата “15 січня 1855 р.”, а описані події стосуються 1859 року. Виникає слушне запитання про причину такої різниці. У шевченкознавчій літературі пояснень не було. Добре, що у нашому місті є вулиця, яка носить ім’я поета. На вулиці Київській невелике погруддя Шевченка, біля якого шанувальники його творчості щороку влаштовують урочисті збори в день народження Кобзаря. Але цього замало. Варто спорудити гідний пам’ятник, який увічнив би пам’ять про наше місто у його творах. За словами одного з президентів США, “Шевченко — більше, ніж українець”. пижма, вкраплення фіолетових сокирок і сумне тонкостанне жито. Незчулась, як дійшла до наших полів, перетнула путівець, яким бігала через левади до батька під Кальницький ліс, де сторожував. Бувало, влітку приїду з міста, в суботу попораємося з мамою на городі, а в неділю раненько поспішаю до тата. Погомонимо і поспіваємо від душі! Батько зіпреться на милиці й довго дивиться, як біжу до автобуса. Іноді вітер ще доносить якусь його пісню… Немає вже рідних. Один лиш барвінок весь рік зеленіє… У записник завжди кладу квіточку, гілочку з мандрівки. Зберігаю листок тюльпанового дерева з улюбленої Уманської “Софіївки”, заячий холодок із садиби Котляревського в Полтаві, травинки з Павловського під Петербургом, гілочку ялівцю з Львівського “Шевченківського гаю”, безсмертники з могили Кобзаря. А букет, зібраний літнього дня дорогою з Красненького до Ометинець, коли діставалася на братів ювілей, “оселився” на дачі поряд із портретом Тараса Шевченка. Він пахне полином, курним шляхом, медами і навіває спогади про мандри. Анатолій Риженко біля будинку прилуцького чиновника та колекціонера Михайла Данчича на вулиці Михайлівській

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин