Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Згадай, як татко брав тебе на руці І нам світило сонечко ясне”. Василь Стус · с. 13сторінка оригіналу ↗

З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА

Слово Просвіти, №40 за 2008 рік

Сергій Світославський. “Череда корів” та була більша за мою, проворно пірнула її гострим ріжком вздовж черева. Показалася довга кривава смуга. Я кинулася з галузкою і вереском розборонювати, але то вже було по битві, Іванкова намагалася дістати рани язиком, а моя винувато відвернула голову вбік. І вже до самого вечора стояла як вкопана — ні травинки в рот не взяла. У нас по війні вчинився хлопчик, бешкетник змалечку, мій єдиний любий братик Колюсь. Він не любить, як я його називаю Колюсь: “Кажи Коля, Николай, а не Колюсь, Колюсь…” А я його таки-так називаю. Малим він не міг мене назвати Марія, кликав: “Нунуня”. А на себе казав не Николай, а “Ґаґай”. То потім ці прізвиська до нас і приліпилися. Доки Колюсь лежав у пеленках, а мушу при всій любові до нього зізнатися, що не по-братськи зайняв моє коло мами місце на дерев’янім жовтім ліжку, то я тепер уперто спала в маминих ногах. Хоч так мала якесь право на свою відібрану маму. Я дуже хотіла мами. Тато робив лісами, коло дарабплотів на Черемоші, а мама розказувала мені, цікавій, про всіляке. Головно, моя поранена душа хотіла чогось, що загоювало б. І цим було мамине слово про Бога. Як я прагла тих розповідей! Притаєна, як мишка, в маминих ногах, чекаю, коли ненька поплекає Колюся й зачне мені вповідати про пекло і про гріх, про рай і про добрі вчинки, про Ісуса Христа, як він світові очі відкрив на добре життя. Мама моя була освіченою, гарною на вроду і мудрою. Вона знаходила вихід з усіх воєнних і життєвих зашморів, Царство їй Небесне! Тато цінував мамин розум, а що надзвичайно любив свою дружину, то майже ніколи й не сперечався: най буде по-Одоциному. Ось я лежу, Колюсь засинає, шепочу тихенько: “Мамко-любко!..” — “Що донечко?.. Тебе щось болить?.. Ти плачеш?” — “Та нічого, лиш мені так тяжко, так лихо мені, мамусько!..” Мама відсунула Колюся, присіла, вдивляється в мене, мацає за руку — ні, не гаряча, а що з дитиною, що за тривога мучить її: “Тебе хтось скривдив? Може, ти думаєш, що я все коло малого, а тебе вже не так люблю? Не думай таке…” Я й не думаю, хоч прикро, що моє місце у мами під боком тепер зайняте. Та мені і в ногах добре. Знаю, що вони мене люблять. Хіба не вчора тато показав чорну від мазуту і в’їдених смол долоню і сказав: “Дивіться: котрий палець відріж — болить однаково, так і ви в мене, як мої пальці”. А як я хворіла-палала в гарячці, тато носив мене і все питав, кладучи то на лавку, то на стіл, то на підвіконня: “Отут ліпше, тобі, Марічко? Легше?” Бачив, що ніде мені місця не знайти — носив-хитав далі. І так до ранку. А вранці запряг кобилу й повіз у Кути до лікаря. Лікар сказав — на рентген. Рентген був тільки в Косові, і то вночі на годинку заводили якийсь моторик, і той рентген ледве блимав. Тато повіз мене до Косова. Рентген не працював, сказали: завтра. І тато ходив попід хатами в селі Старий Косів, та просив-благав: “Дитину слабу прийміть, а я й на призьбі перележу під хатою…” Нас врешті впустила якась старенька жінка. Тато поклав мене на лаві, а сам ліг на долівці й тримав мою руку в своїй — не відпускав! До смерті цього не забуду. …Так ось лежу, тулюся до маминих теплих ніг, а в грудях вогнем пече… Мені боляче від гріха. За себе я вже не кажу, знаю, що винна — вистави розігрували із Штефанькою, а худібку не доглянули, корови побилися… “Мамко, а що буде, що тепер буде нашій Розумниці за те, що вона розпорола шкіру на череві Годованчуковій корові?!.. Розумниця піде до пекла?! Так?” Не питаю, а вже хлипаю і хочу заридати з горя, та Колюсь прокинеться і хто мені тоді скаже, що буде? “Не журися пусто, будь розумна, — гладить мою руку, та так солодко, мама. — Розумниці нічого не буде. Бог худобу не карає, бо худоба не має розуму. Бог людям дав розум, то їх і карає за погані вчинки. А худоба для людини Богом дана, вона не відповідає, людина має душу і коли вмре, душа іде або в рай до Бога, або в пекло на муки вічні, а худібка не має душі…” Мама мене заспокоїла, але засинаючи, я згадала, що коли ми з сестричкою Олюською спали на стайні на сіні, то чули, як корова перед тим, як лягати на спочинок, глибоко зітхне. І так щовечора. “То вона так молиться”, — казала Олюська. Сестричка була старша на три роки і вчила мене “Отче наш”. Ага, не має душі, думаю крізь сон, має, раз молиться, то має… А все ж сплю щаслива: моя Розумниця не піде до пекла, вона — худобина, вона не винна… Я була також розумницею. До школи багато читала книжок — все, що було в сільській бібліотеці, і російською, й українською, мені з моєю гуцульською говіркою в обох випадках треба було більше здогадуватися, щоб розуміти, що там написано. Але з часом швидко вивчила чужу і рідну мови, та вдома й загалом у нас в горах не прийнято було говорити інакше, як по-гуцульськи. І ніяких “Добрий день” чи, не дай Боже, “Здрастє”. За це можна було і поплатитися. Віталися одні до одних: “Слава Ісусу Христу!”, відповідали “Слава навіки Богу!” Сусіди віталися “Як спали?”, а відповідали: “Гаразд, як ви?” Або ще “Як днювали?” “Боже помагай” — вітання при роботі на сінокосі, на городі. А вже через Черемош, на Буковині, віталися, не яку нас: “Добридень”. У нас казали бринькали, бо так і звучало скорочене: “Бриднь!” Але в неділю всі ходили на службу Божу, як тільки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин