Вредні інтерв’ю · “Знаходжу втіхи у звичайній прозі життя, яка мені дарує сюжети”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
«СВІТ ТІСНИЙ, ОСОБЛИВО НАШ, ЛІТЕРАТУРНИЙ»
Слово Просвіти, №40 за 2009 рік
— Галино Тимофіївно, без довгих вступів беремось до діла. Поговоримо про Вашу творчість, і це саме той щасливий випадок, коли читачам не треба довго розповідати, хто в нас у гостях. Якщо й будемо вдаватися до вступів і прологів, то цей пролог — Ваша поезія. Не вірю, що її “сонця кущ зелений” не світить і не гріє. Отож, поетеса Галина Тарасюк — це вчора чи сьогодні? — Не можу зарікатись, але, мабуть, поезія — це вже вчора. Як молодість — пристрасна, бурхлива, сповнена ілюзій-алюзій. А якщо й буде “повернення”, то в іншу естетичну якість, можливо, це будуть філософські “размишлізми”. Я боюсь повторень. Життя надто коротке, щоб повторюватись навіть у самому собі. І це насамперед стосується творчості. Але — як гарно (до сліз) Ви про “сонця кущ зелений”… І світить, і гріє, і снаги додає, і гордості, як дівоцькі фотографії, мовляв, ось які ми були прекрасно-геніальні. Недаремно життя прожите… Але є ще одна заковика — літературні жанри дуже ревниві. І якщо ти прагнеш досягти довершеності в котромусь, маєш жити і творити за його жорсткими законами. Тому я пишу або тільки новели, доки не випишусь, або романи — можна й кілька паралельно писати. Недавно, в паузі між романами, мене потягнуло на п’єсу. І я спробувала. І написала. Залпом. І відклала, бо там є все: інтрига, енергійні репліки і діалоги, запах епохи, навіть образи героїв виписані, але нема головного — чистоти жанру. — Наскільки в момент задуму відчуваєте жанр? І як ставитесь до того, що нині й прозу, й поезію називають “текстами”? — Все залежить від “матеріалу”. Якась вражаюча реальна подія, особливо трагічна, вимагає і стислої, сконцентрованої форми викладу. Щоб твоя інтерпретація письмова вразила читача, як блискавка. Передати це можна короткими реченнями, “рубленою” фразою, “загадковим” початком і “нагнітанням” пристрастей… Або навпаки, “матеріал” напрошується на філософське узагальнення, психологічне відстеження. Тоді вмикається відповідна форма мислення: романна, а не новелістична чи поетична. Нормально, оскільки цей термін придумали ті, які справді не знають, як назвати… свої тексти. Я ж на означення своїх творів цього слова не вживаю. — У Ваших віршах 80—90 років з’явилися гострі й болючі мотиви, скажімо, як у вірші “Я жінка з черги” і т. ін. Що це було — навмисне опрощення романтичної ліричної героїні, соціальні рефлексії, пошук темпоритму монологів для героїв прозових творів чи щось інше? — Певно, все, що Ви перелічили з таким знанням справи і відчуттям автора. Справді, чимало так би мовити апробованих у поезії мотивів стали темою моїх прозових творів. А “щось інше” — це, можливо, криється в самій моїй вдачі. При всій своїй толерантності, доброті й прощенності внутрішньо я перебуваю постійно в стані війни проти всього того, що порушує мої наївні поняття про справедливість. Це пояснює і мою активну громадянську позицію, і такі… “революційні” мотиви у творчості. Тим паче, що в ті часи ми вірили, що Словом можна як не змінити, то бодай трохи вдосконалити світ. — Чи не поезія вплинула на те, що багато Ваших творів — монологічні? — Думаю, що так. Річ у тому, що монолог, зокрема і в поезії, завжди викликає довіру, провокує суголосний діалог із читачем.
— “Кусайте, кусайте яблуко мого життя” — цитую Ваш поетичний рядок, аби запитати, наскільки є автобіографічною Ваша проза, особистіними — переживання, спокревними — герої? — Важке запитання… Ніколи не задумувалась над цим… Як Ви знаєте, я десь у шістнадцять почала писати новели, які через тридцять років увійшли в книжку “Любов і гріх Марії Магдалини”. Вони справді були біографічними, оскільки я в них вклала весь свій житейський досвід і поняття про людей і світ, який окреслювався межами мого рідного села. Написала десь 15 новел і все! Матеріал вичерпався! Тим більше, що мене запідозрили (це були 1966—1968 роки) в націоналізмі, у викривленні радянської колгоспної дійсності, наслідуванні Кафки і Джойса, про яких я зовсім не чула у своїх подільських степах. І тоді я почала писати вірші, які живляться емоціями, де не потрібний фактаж, не треба рубати в очі сіросвитну правду-матку, де, навпаки, правдивість твориться метафорою — ілюзією, півтонами і натяками. І тільки через тридцять років, натоптавши душу враженнями від тисяч подій, характерів, знаннями про власне і сотні чужих життів, я зрозуміла, що знову готова писати прозу. Звичайно, в кожному творі є якийсь особистісний штрих, якась дещиця, епізод, який висмикуєш із власного життя, з власного досвіду, щоб надати граничної правдивості тому, про що пишеш. Але частіше буває, коли чуже, підслухане чи підгледжене життя мусиш перепустити через себе, пережити, як удар блискавки. І часто — пережити вперше, ввімкнувши на повну потужність усі свої емоції. Тоді відбувається диво творчості: чужий життєвий досвід стає твоїм. Це все одно, що грати роль у виставі: чим більше стираються грані між чужими рисами і власними, тим більша ймовірність достовірності, життєвості й правдивості образу. Але є в мене і справді автобіографічний — за жанром — роман “Грішні, чесніші за херувимів”. Хоч, за великим рахунком, ця автобіографічність — насправді суцільна вигадка, казка, гарна і страшна, розказана вустами п’ятирічної дівчинки, яка живе в тілі п’ятдесятирічної жінки. — Однак останнім часом Ви застерігаєте читача: “Усі герої твору, зображені в конкретних історичних реаліях, — вигадані”. Хоча в одному зі своїх інтерв’ю говорите про те, що будь-які люди й реалії для Вас — “романний матеріал”… — Між цими “заявами” немає суперечностей. Я не пишу про конкретні події й конкретних людей, бо це нецікаво. Я “живописую” явища і типи характерів, які, звичайно, не виссані з пальця, вони мають реальну основу. Часом якась риса, фраза, вчинок, подія з життя однієї людини змушує писати цілий роман. Але роман не про конкретну людину, а зовсім іншу, зліплену з тисячі подібних типів. А часом мені здається, що загалом усіх своїх героїв змальовую із себе. В мені теж намішано всілякого… і комплексів, і маній, і ницого, і високого, грішного і святого… Інша річ, що саме з цього всього стане внутрішньою мотивацією до написання твору. Адже кожен пише лиш про те, що особисто заболіло, запекло, солодко замлоїло чи просто дістало. І якщо йому це вдалося, тоді й читачеві болить, і персонажі “впізнавані”. Притому кожен читач впізнає свого “героя”. А я від того маю купу неприємностей…
і дядьків, і братів з братовими, а кого з персонажів не впізнали, то думають, що то я, мої діти й чоловіки… Особливо це стосується монологічного роману “Мій третій і останній шлюб”. Тому й почала застерігати читачів: “усе в книжці вигадане”. Хоч не знаю, чи це допоможе… — Як і які обставини Вашого життя впливають на написання ваших книжок? Що живить Ваші авторські емоції — любов, ненависть, жаль, співчуття? Яка відправна точка письма? — Думаю, що кожне з людських почуттів і всі вони в комплексі. Що ж до обставин… Біда, горе не просто вибиває із сідла — вбиває. Але ось активна громадська діяльність, якийсь “героїчний” вчинок — сприяють. Здається, Той, Хто вділив мені письменницького талану-таланту, пильно слідкує за чистотою і благородством моїх дій і намірів. Як я хочу за різних обставин злукавити, на щось заплющити очі, десь промовчати, Він мені буквально “перекриває кисень”. Позбавляє натхнення. Я не можу ні писати, ні читати, ні жити. Тому, як каже одна моя героїня з гуморески “Гвадалквівір і далі” ще 1993 року, “мушу бути завжди в епіцентрі боротьби і на вістрі борні”. Така плата за право писати… Та все-таки найбільший стимул до писання — відведений мені для цього час, який, на жаль, невблаганно минає. — Ще кілька років тому я беззастережно могла б сказати, що у Вашій прозі домінують жінки. Сьогодні, після з’яви романів “Між пеклом і раєм”, “Храм на болоті”, “Цінь Хуань Гонь” ідеться скоріше про жінок у чоловічому світі, про чоловіків у світі деформованих цінностей, про чоловіків і жінок, які існують в од-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
