Пам’ять · “В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значимішої, впливовішої, світлішої”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
«НЕ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ»
Слово Просвіти, №40 за 2009 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Культурного центру України в Москві
За кілька днів до свого 79-річчя пішов від нас Павло Романович Попович — льотчиккосмонавт, соратник Юрія Гагаріна, двічі Герой Радянського Союзу. Таким його знають в Україні й Росії, в усьому світі. Моє скромне слово — про інше, про нашого великого співвітчизника, який упродовж шести десятиліть уособлював у Москві щиру й щедру, совісну й талановиту, теплу й добру, красиву й співочу українську душу. Про дружбу Павла Поповича з Культурним центром України в Москві. В одній із перших російських інтернет-публікацій після смерті Павла Романовича визнано, що в московських інтерв’ю він “обов’язково згадував про Український культурний центр на Арбаті”. Один із засновників першого в Москві Товариства української культури “Славутич” і тепер уже довічний його почесний президент, Павло Романович стояв біля колиски Культурного центру України в Москві наприкінці минулого століття. Він пишався цим і постійно цікавився його роботою. Нам залишився такий відгук про Центр: “Уже багато років я живу в Москві, але ніколи, ні на мить не забував про Батьківщину, про те, що я перший український космонавт. З роками ностальгія за рідною землею зростає, тому дедалі частіше буваю в Культурному центрі. Тут особливо гостро відчуваю свою причетність до України, тут український дух, тут звучить українська мова, слово Сковороди, Котляревського і Шевченка. У Центрі завжди зустрінеш людей, які люблять Україну і якими вона гордиться. Сюди тягнуться й наші друзі — російські діячі культури і науки. Особлива, тепла атмосфера, яку відчуваєш, як тільки переступаєш поріг, створюється Вами — колективом Центру… Ви — подвижники важливої справи, яку Вам доручила Українська держава. Ви справді добилися того, що Україна постійно й гідно представлена на Арбаті, 9. З любов’ю. Ваш П. Попович, льотчиккосмонавт, двічі Герой Радянського Союзу”. Павло Попович говорив: “Я все життя пишаюся, що я українець. З Леонідом Каденюком у нас немає ніяких розбіжностей: він — перший космонавт незалежної України, ая — перший український космонавт”. Павло Романович приходив до Культурного центру завжди, коли ми його запрошували. Траплялося, що для цього втікав зі шпиталю. Він нас підтримував, оберігав, допомагав, навчав. Важко переоцінити реальну підтримку Павла Поповича в той час, коли були спроби перетворити Культурний центр на комерційну установу. Спасибі вам, Павле Романовичу! Часто він телефонував мені сам і казав: “Дядьку, я заїду!” Приїжджав, і ми спілкувалися годинами (чому не записував?!). Цей час — щасливий у моєму житті. Поруч із Павлом Романовичем не могло бути інакше. Він добре знав історію України, вміло користувався фактами, доводячи свою позицію, мав унікальне почуття гумору. У нього виходило, що винахідниками підводного човна й космічного корабля були запорозькі козаки. Знав безліч українських пісень, охоче й красиво співав. Розмовляв соковитою українською мовою. Дуже непокоївся про міждержавні негаразди у відносинах України і Росії. Заходили мої заступники, працівники Центру, він усіх знав на ім’я, з усіма був у дружніх стосунках: Попович у Центрі! Він мав дивовижно теплу ауру, всіх об’єднував, згуртовував навколо себе. Ніколи не зустрічав іншої людини з таким оптимізмом. Познайомився з Павлом Романовичем лише вісім років тому, але він став мені рідним, як старший брат. І він знав про це. Бачив, що на моєму робочому столі стоять дві фотографії — його (та, що вміщена в газеті, він любив її й сам подарував) і Богдана Ступки. Таке сусідство йому подобалося. Багато віддав би для того, щоб він жив. Але що я міг зробити? Простіть мені, Павле Романовичу! Під час візитів високих гостей до Культурного центру — від Президента України до міністрів українського уряду — Павло Попович обов’язково був поруч із нами. Коли 12 лютого 2008 року в Центрі побував Президент України Віктор Ющенко, великий українець Павло Попович сказав: “Ми зібралися з вами в Культурному центрі України в Москві, який для нас уже став рідним домом. Знаю, що колектив огортає теплом і гостинністю кожного, хто бажає з ним співпрацювати”. Тоді Павло Попович акцентував, здається, найголовніше в державній роботі з українською діаспорою в Росії: “Слід усвідомити, що багатомільйонна українська діаспора в Росії — величезний політичний, культурний, інтелектуальний ресурс Української держави. Уже давно постала потреба створити федеральну програму розвитку української культури в Росії. Лише на державному рівні можна розв’язати проблеми, зокрема створення системи української освіти в Росії з повноцінним методичним забезпеченням; створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації; цільове державне фінансування Культурного центру України для здійснення культурологічних програм”. В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значимішої, впливовішої, світлішої. Не всі це визнавали і далеко не всі величезні його таланти й можливості були задіяні в ім’я України. Тепер, коли маємо вчитися жити без Павла Поповича, час навчить і переконає всіх. Так і буде, Павле Романовичу! Він дихав Україною на повні груди, марив нею, ніколи не відмовлявся від поїздки на Батьківщину. Його часто запрошували, із щирою радістю зустрічали, його любили в Україні. Проте за вісімнадцять років незалежності влада так і не зрозуміла, не визнала, що справжній герой України, який підняв українську мову до космічної висоти, живе в свої родини, в життєвій книзі яких німецько-радянська війна назавжди залишила чорні сторінки. Також дітям передали вітання від 93-річної жительки села Жукина, вдови солдата, який загинув у боях за Дніпро, Марії Євтухівни Сидоренко. Ця мудра, працьовита, турботлива жінка для мешканців села — символ незламності духу, берегиня роду. Що більше часу минає від по-
Москві. Та що там… Кілька разів, не без відома Павла Поповича, звертався до високих державних установ, щоб Музей космонавтики його імені, що діє на громадських засадах у Білій Церкві, набув статусу загальнодержавного або хоч обласного. Павло Романович був готовий передати до музею чимало безцінних речей. У відповідь — формальні відписки. Четвертого радянського і першого українського космонавта визнано на всій Землі, його іменем названо гірський хребет в Антарктиді й малу планету, а головне, що воно завжди було і вже назавжди невіддільне від України. Та що це означає для чиновників… Знаю, що Павло Попович страждав від браку уваги українських можновладців. Простіть їм, Павле Романовичу! Насправді то були житейські дрібниці. Ще за життя Павла Поповича було зрозуміло, що він навічно посів місце в першому ряду українців, які впродовж століть працювали в Росії, в Москві “на славу нашої преславної України” (Шевченко). Не могло бути інакше! Павло Попович тільки мудро всміхався, коли казав йому, що він плідно працює в російській столиці значно довше, ніж будь-хто з них. Це саме так, Павле Романовичу! За кілька днів до несподіваної смерті він зателефонував і сказав, що хоче з дружиною Аллою Федорівною поїхати до Коломиї та Яремчі. Чи немає в мене знайомого, який посприяв би в цьому? Розв’язав це питання швидко і вже за півгодини набрав його мобільний телефон, але відповіла Алла Федорівна. Сказала, що Павло Романович не може взяти трубку, бо… чистить рибу після вдалої риболовлі (був неперевершеним рибалкою, його захопливі розповіді можна було слухати безкінечно). Невдовзі Павло Романович зателефонував, і ми поговорили про їхню поїздку на Івано-Франківщину. Не судилося… Завершую цей спомин 5 жовтня 2009 року — в день народження Павла Поповича. Хочу, щоб усі знали: щороку до цієї події він обов’язково приходив до Культурного центру України. Перед від’їздом із Москви, до якої він повернувся в труні, Павло Романович докладно розмовляв зі мною про відзначення в Культурному центрі його 80-річчя 2010-го. Так само в Культурному центрі України в Москві він збирався презентувати свою книжку “Не могло бути інакше”, що готується до друку в Києві в Державному спеціалізованому видавництві “Либідь”. Ми зробимо це, Павле Романовичу! Не може бути інакше! Вічна Вам пам’ять!
Колишні в’язні концтаборів Микола Костюченко, Михайло Мельник, Галина Гриценко і Галина Титаренко з членами групи “Стежками пам’яті”
дій останньої війни, то більше згасає людська пам’ять про ті трагічні роки. Свідків страшного лихоліття меншає. Відомо, що люди, які забувають історію рідного народу, змушені її повторювати. Тому праця жукинських ентузіастів, як і багатьох краєзнавців в інших містах і селах України, справді заслуговує на пошану. Адже саме завдяки їм пам’ять про загиблих не має забуття.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
