Читацьке віче · “Треба гуртуватися навколо націоналістичних партій”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ЗАГРОЗА ВИНИКНЕННЯ ПРОПУТІНСЬКОГО РЕЖИМУ
Слово Просвіти, №40 за 2009 рік
Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, м. Ірпінь, Київська обл.
Розкол демократів у країнах, в яких відбулися “кольорові” революції (Грузія, Україна), може призвести до перемоги авторитарних, антизахідних режимів. Ці події — реакція на непідтримку Заходом нових демократій. Щодо Грузії, то ті події потрібно трактувати як відверту здачу її Росії в обмін на таку собі “лояльність” Росії щодо Євросоюзу. Свого часу роз’єднання російських демократів єльцинської доби дало змогу кадебістові Путіну прийти до влади і створити в Росії авторитарний режим. Путін грає на національних почуттях росіян: упослідженість Росії в Європі, підняття Росії з колін, створення й виховання в ній образу і величі Третього Риму. Створивши авторитарний режим, Москва успішно поширює свій “досвід” на країни колишнього соцтабору. Безумовно, найголовніший об’єкт — Україна. Дискредитуючи дії демократів у цих країнах (на жаль, вони самі дають для цього підстави), підтримуючи сепаратистські рухи, Кремль успішно нарощує свою експансію особливо на Кавказі й у Криму. Росія не приховує кінцевої мети своїх бажань — створення маріонеткових режимів у Грузії й Україні. Нинішнє протистояння Саакашвілі з опозицією в Грузії, з якою свого часу творили разом “революцію троянд”, як і безкінечний конфлікт Тимошенко з Ющенком в Україні (з постійним заграванням із Кремлем першої) наштовхує на сумні роздуми про майбутнє наших демократів. Найстрашніше, що потворне тло цієї боротьби — сталінський спадок тотального страху, з яким дуже важко розлучається і Грузія, й Україна (про Росію не йдеться — там Йосипа Сталіна майже офіційно визнано “талановитим менеджером”). Перемогою може стати переговорний процес усіх демократичних сил (найкраще — з правими й націоналістичними) з досягненням певного консенсусу. Щодо керівників держави, то конче потрібно, щоб хоч би на певний час Захід відчув, що Україна
“говорить одним політичним голосом з ним”. Можна впевнено передбачати, що подальші домовленості у цьому питанні Росія зустріне неприхильно. Важливий чинник — нинішня світова економічно-фінансова криза. Усе разом створює певні політико-економічні ризики. Можна передбачити, що під тиском цих складових Україна в особах майбутніх кандидатів на посаду президента може втратити частку незалежності (й так досить декларативної) в обмін на прихильне ставлення північної сусідки. Поступками будуть відомі розмінні “монети”: трансформування державної власності на нашу газотранспортну систему, прагнення Росії втрутитись в управління нею, продовження перебування в Криму російського ЧФ після 2017 року, затвердження статусу російської мови як другої державної, ставлення до ОУН-УПА тощо. Тобто “набір інструментів, випробуваний часом у боротьбі за подальше закабалення України. Росія не хоче визнавати за країнами колишнього соцтабору права визначати свою подальшу долю без постійного “коригування і допомоги” у потрібному Кремлю руслі. На порядку денному українського політикуму — нагальна потреба зміни політичних облич з новими сучасними ідеями, не зашорених минулим, не заанґажованих олігархами і не зациклених на невдачах у минулому. Якщо демократи не об’єднаються, то до влади прийдуть, точніше, залишаться в ній відомі ретрогради — говоруни-кнопкодави, які продовжать іти у кільватері російської політики. У зв’язку з цим Європа тривожно дивиться на Україну, вбачаючи в нинішній ситуації зачатки путінізму. Можливо, десь у глибині європейської свідомості є відчуття провини за торішню помилку щодо ненадання Україні й Грузії ПДЧ. Нині світ був би іншим — стабільнішим. А поки що Росія, на противагу Україні, політично розхристаній і анархічній за суттю, демонструє світові цілеспрямованість, експансіонізм і відсутність усяких сумнівів та докорів сумління щодо способів досягнення мети — підкорення світу. Від того, як Україна реалізує на тлі президентських виборів шанс на ствердження себе як самостійного політичного гравця, реґіонального лідера, залежатиме подальша доля українців і ставлення світової спільноти до України.
раді газети, Н. С. Коссе… Коментарі зайві. Навіщо нам, українцям, фінансувати такі “газети”? Як на мене, те, що ці газети не заборонено, і є виконанням Хартії про європейські мови. Кошти на газету було б справедливо одержувати з Греції або Росії, бо дуже кортить запитати: скільки українських газет виходить у Товаристві українців у Греції на державні кошти? Чи надходять із бюджету Росії фінанси на розвиток української мови в цій країні? То, може, досить дерибанити бюджет на те, щоб п’ятій колоні жилося ще ліпше в Україні? Уже й засіб для заспокоєння України віднайшов “старший брат” — право президента Росії одноосібно ухвалювати рішення на застосування збройних сил Росії поза її межами! Чи не нагадує це нам одіозну фігуру відомого німецького діяча ХХ століття? Хайль, Медведєв! Безперечно, все це згине без сліду. Ніхто не пам’ятатиме ні Путіна, ні його маріонетки Медведєва, ні їхнього недолугого “козачка” на побігеньках Януковича з пройдисвітами на кшталт Вітренко із Симоненком та всю їхню гоп-компанію. Усе минеться. Хіба що проллється кров людська. Бо за волю платять лише кров’ю. Інших грошей для цього немає. Отак і воюватимуть Іван з Іваном, а Петя Симоненко, Вітя Янукович, Наташа Вітренко зі своїми шуфричами, кучмами, тігіпками тощо в цей час відпочиватимуть собі на турецьких курортах, як свого часу Ленін у Польщі. Ось вам і політика: були б вуха, а в Росії для вас брехня завжди знайдеться!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
