Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Факти підтверджують, — акція велася виключно проти українців і мала б стосуватися лише Красного Саду”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ТРАГЕДІЯ ЗВЕТЬСЯ «КРАСНИЙ САД» На Волині, в Горохівському районі, де все сталося, про Красний Сад мало хто вже знає. Чому його трагедію замовчували колись? Що заважає належно вшанувати пам’ять знищеного разом із мешканцями села тепер? Чому і донині про Красний Сад широко не розповіла жодна волинська газета?

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

Петро БОЯРЧУК, письменник, лауреат премії імені Агатангела Кримського ВІД КОЛОНІЇ ДО “БАГАТИРСЬКОГО” СЕЛА На місці Красного Саду в Горохівському нині районі є тільки 9 по Другій світовій війні утворених обійсть. А від того села, що полум’ям злетіло до неба у квітні 1943 року, тут зосталися мурований хлів Оксенії Павлової та зруйнована часом дерев’яна хата Митрофанюків. Виникло ж це попервах колонією назване поселення наприкінці ХІХ століття, коли недавні кріпаки отримали змогу купувати землю у її власників, осідати на ній і господарювати. Кілька працьовитих селянських родин (Павлови, Новосади, Галії) з-під міста Дубна тоді Волинської губернії, а тепер Рівненської області підзаробили на вирощуванні цибулі й придбали у князя Бєляєва заліснені й зачагарені землі біля села Михлин, розкорчували, підготували їх для рільництва, залишивши собі ще й по гектарів два лісу. А що біля кожного обійстя незабаром виросли хороші садки, то й нарекли колонію Красним Садом. Архівний документ від 1906 року свідчить, що тоді в ній “було 16 дворів, 110 жителів”, а ще “були 1 мировий посередник та 2 мирових суддів”. Інший документ (від 25 червня 1936 року) вказує, що у власності красносадівців був 351 гектар землі, хоч ідеться, мабуть, лише про ріллю, а не про угіддя в цілому. Досить скоро склалося, що сусідній Михлин, за визначенням його мешканки і свідка тої трагедії Галини Прокопівни Луцюк, був “трохи багатим, а трохи бідним” тоді як Красний Сад — “багатирським”. І коли 1912 року в Михлині споруджували церкву (була знищена совєтами 1987 року), то “красносадівці пожертвували на неї грошей більше від михлинців”. Зазнавши 1920 року поразки під Варшавою, російський комуно-більшовизм, який розгромив Українську Народну Республіку, віддав Західну Україну Польщі й на землях побіля Михлина отримали наділи колишні вояки Юзефа Пілсудського. Так приблизно за кілометр від Красного Саду постала паралельною до нього лінією нині вже теж відсутня польська колонія Маруся. Та через безталання її люду до селянської праці порівняно з Красним Садом жила вона бідно. Цю нерівність і використовували у своїй боротьбі на волинських теренах КПП—КПЗУ, відповідно налаштовуючи “бідняків” із Марусі проти “куркулів” із Красного Саду. Вже тоді між марусинськими “бідняками”, які чинили шкоду сусідам, та красносадівськими “куркулями” доходило до бійок. ХТО Ж ПІДНЯВ УБИВЧУ СОКИРУ? “Я тільки те знаю, — сказала Галина Луцюк, — що весною 1943 р. поляки з німцями як почали од Вигуричів Луцького району, то так і пройшли цими селами аж до Воютина чи навіть далі”. Нагадала слова, що їх іще 1987 року почув від мешканки села Дубова Корчма Горохівського району Ганни Шевчук: “У нашому кутку поляки тої весни з Дубової Корчми почали, а Чорним Лісом, що в Луцькому районі, закінчили”. За потурання гітлерівських окупантів у березні-квітні 1943 року польські шовіністи по-звірячому закатували і спалили у їхній же клуні батька та матір Ганни Юхимівни (“Он там у садочку, — показувала, — їхні кісточки я закопала. Хоронити на цвинтарі боялась, щоб не забили”), з подачі поляків, була в тому переконана, гітлерівці схопили і стратили в Луцьку її чоловіка, від їхніх рук загинув її брат. Приблизно тоді ж поляки знищили тут кількох осіб із родини Ковальчуків, і з участю поляків забрали німці Андрія Стельмащука та його односельця Крищука, сліди яких загубилися в тюрмі в Дубно. Несподівана розповідь Ганни Юхимівни і стала відкриттям того, що в УРСР, де говорити можна було тільки про “злочини українських буржуазних націоналістів”, замовчувалось і особисто для мене було однією із “білих плям” у нашій історії. Свідчення ж Галини Луцюк, із якою зустрічався 2009 року, як і Ганни Шевчук понад 20 літ тому, вказують: антиукраїнська німецько-польська каральна акція на території нинішнього Горохівського і прилеглої до нього частини Луцького районів на Волині весною 1943 року була спланованою і охопила цілу низку сіл, серед яких Красний Сад став епіцентром. Ширше про його трагедію я довідався влітку 1992 року від мешканки села Зелене Горохівського району Марії Михайлівни Фіщук. Розповіла вона, як на Різдво 1945 року стала підневільним свідком привселюдної страти на шибениці двох українських повстанців, яку здійснили енкаведисти за вироком совєтського правосуддя в Луцьку на площі біля замку Любарта, де тепер ринок. Від Марії Михайлівни я уперше почув про те, на що перетворилася згадана страта, від неї ж довідався, що одним із тих вояків УПА був дивом вцілілий під час німецько-польської розправи над Красним Садом 1943 року його уродженець В’ячеслав Платонович Новосад. І що мати В’ячеслава Ольга Наумівна Новосад (у другому заміжжі — Надашкевич) теж залишилася тоді живою, а після багатьох поневірянь оселилася в Берестечку. Там і зустрілися ми в 1992 чи 1993 роках. Потім була принагідна розмова на цвинтарі в Красному Саду, а 1997 року, коли Ользі Наумівні виповнилося 100 літ від роду, була і наша остання зустріч. Сказала тоді: “Мабуть, Бог зумисне дав мені дорогу, щоби для всіх була на ній свідком того зла і неправди”. Такими словами почала зі мною торік розмову і уродженка села Михлин, в 1943-му мешканка Красного Саду, а нині — Луцька Надія Данилівна Новосад (у дівоцтві — Тивончук, у першому заміжжі — Павлова), якій у грудні 2009-го виповнилося 99. Зауважила, в першій половині 90-х років минулого століття і навіть упродовж наступних літ говорити про те зло і неправду, які тихцем викреслювали Красний Сад із суспільної пам’яті, чимало хто ще боявся. Через це, як і з’являлися якісь згадки про нього, то не завжди можна було з них второпати правдиву суть. Пам’ятник на спільній могилі красносадівців, що його встановили 1945 року Надія та Адам Новосади. Фото П. Боярчука За що і кому заплатили життям невинні люди? Що стало причиною трагедії села? Хтось бачить відповідь у непростих стосунках, що складалися між українцями та поляками ще від XVI століття, хтось киває на “класову боротьбу” у 30-х роках ХХ століття, хтось говорить про осередок ОУН та його молодіжну гілку, що начебто діяли в Красному Саду від початку 40-х років того століття під проводом Григорія Солоненка, Володимира Павлова та В’ячеслава Новосада, а хтось, як Надія Новосад та Галина Луцюк, вказують на польське село Марусю, мешканці якого, правлячи власну помсту, “наговорили німцям, що красносадівці бандити”. Але дуже схоже, що все це було лише ґрунтом, на тлі якого рушієм подальших дій стало щось інше. Схиляють до цього висновку і факти. Так, 28 січня 1943 року гітлерівський міністр східних територій Альфред Розенберг, заявляв: “…Варто зробити все, аби поляки й українці бачили своїми ворогами одне одного, а не німецький Рейх”. А 8 лютого того ж року совєтський майор держбезпеки Чепрасов у доповідній наркому Меркулову пропонував “…розробити більш конкретний план… впроваджуючи у свідомість місцевого (українського. — П.Б.) населення, що сюди можуть повернутися польські пани, якщо на цій території будуть і далі існувати польські поселення”. Чи треба іще про щось запитувати? Особливо ж, коли пригадати, що, наприклад, курінний УПА на прізвище Левочко, який у липні 1943 року організував винищування поляків у Порицьку (тепер — Павлівка сусіднього з Горохівським Іваничівського району), 1944 року з’явився перед мешканцями цього поселення совєтським офіцером? Що потім уже як чекіст вів активну боротьбу (можна здогадуватися про її методи) з “українськими буржуазними націоналістами” іна території Польщі? Одне залишається очевидним: як у червні 1941 року, так і в січні року 1943-го коричневі червоних випередили. І що за гітлерівської окупації на теренах Горохівського нині району не українці з німцями чи без них першими прийшли до поляків із масовими розправами, хоч мали таку змогу від половини 1941 до початку 1943 років, а таки ж поляки прийшли до українців, чим і накликали нещадний удар у відповідь. СМЕРТЬ З’ЯВИЛАСЯ ПО 10-й Розграфлене на частково вкритому германомовним текстом папері зведення Сенкевичівського райкому КП(б)У про ситуацію в районі станом на 01.01.1945 (пізніше Сенкевичівський район увійшов до складу Горохівського) інформує: село Красний Сад знищене… 1942 року. Що вказана дата не відповідає дійсності, зазначена в документі кількість замордованих у селі осіб набагато менша, ніж було, а винуватці злочину не згадані, наштовхує на думку чи то про абсолютно безвідповідальне ставлення невідомого (документ без підпису) компартійного чиновника до з’ясування місцевих реалій після гітлерівської окупації, чи то про вже тодішні чиїсь намагання реалії ці притлумити, подати в іншому світлі. Однак до фатальної для Красного Саду днини в ньому вже було, за даними з різних джерел, 18 господарств і 40 чи навіть 47 житлових споруд. А напис на пам’ятнику (облаштовуючи спільну могилу односельців, пам’ятник встановили 1945 року Надія та Адам Новосади), гласить: “…Спочивають у сій могилі жителі села Красносад 103 убиті і спалені 19 квітня 1943 року”. І навряд чи наважиться хтось засумніватися у вказаних цифрі та даті, оскільки написані вони по свіжій ще Селянська родина Платон та Ольга Новосади з синами Олександром (ліворуч), В’ячеславом (у центрі) та Миколою. Красний Сад,1938 р. пам’яті про пережите, написані людьми, котрі самі того дня розминулися зі смертю лише випадково. Висліди ж колишнього мешканця села Михлин Юрія Ковтуна стверджують, що серед 103 знищених сельчан дітей шкільного віку було 20, дошкільного — 8, а також дев’ятимісячне немовля. Зі свідчень Ольги Надашкевич, Надії Новосад і Галини Луцюк випливає, — з усіх присутніх тоді в селі мешканців Красного Саду та найманих робітників від смерті врятувалося не більше десяти. І лише завдяки відомому німецькому педантизмові дві селянські садиби розправа обминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, котрий із поляками прийшов на її обійстя, чесько-німецьким суржиком, сказала йому, що є чешкою, і той звелів її сім’ю та оселю не чіпати. Ана обійсті Митрофанюків німець побачив табличку з написом “Михлин”, вирішив, що належить воно до сусіднього села, отже, під екзекуцію не підпадає. Ці факти підтверджують, — акція велася виключно проти українців і мала б стосуватися лише Красного Саду. Останнє однак не завадило полякам того ж дня знищити вісім українських родин, а серед них і сім’ю Мельничуків, у сусідньому чеському селі Чорний Ліс. Репресії ж поляків проти Красного Саду, говорила мені колись Ольга Надашкевич, а торік розповіли Надія Новосад та Галина Луцюк, почалися зразу після того, як замість української допоміжної поліції, котра на початку 1943-го перейшла в УПА, німці утворили поліцію польську. “Я була коло хати, — розповідала Надія Новосад, — коли бачу, просто через наш двір біжить сусідський хлопець, а за ним женуться поляки. Кричу їм: “Не чіпайте того хлопця, то наш сусід і він нікому не зробив зла!” Вони тоді кинулися до мене, а я так і впала зо страху. Оговталась, бачу, хлопця ведуть дорогою на Анджеювку (Андріївка, польська колонія біля нинішньої Бережанки, що 1943-го була збройним опорним пунктом окупаційної влади, або, на що вказує і видана Інститутом національної пам’яті Польщі “Kresowa ksiega sprawied- liwych”, — “Кресова книга справедливих”, — пляцувкою польської самооборони. — П.Б.). А туди як забирали, то рідко вже хто повертався. Я кажу своїм, летіть до Мусія з Василиною, бо сина їхнього в Анджеювку повели! Вибігли на дорогу і Мусій, і Василина. То її поляки відтурили, а Мусія — прикладами поперед себе. Вигнали разом із сином на поле і там обох забили”. Свідком іншого випадку, про який почув від Надії Данилівни, була і десятилітня тоді Галина Луцюк. Ідеться про юнака, який, рятуючись від поліціянтів-переслідувачів, “скочив, — розповідала Надія Новосад, — у студню, а поляки-поліціянти причаїлися, вичекали, скіко треба, потім якийсь гукнув, що вони чи то бандеровці, чи мельниковці, і той хлопець дався витягнути. Вони його забрали, десь там прив’язали до коня і так подерли на смерть”. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин