Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Подвижницька праця Л. В. Іваннікової, прот. В. Черпака, О. І. Кислюка дає можливість православному народу здійснювати повне молитовне правило”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ХОЧУ ДОПОВНИТИ

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

Василь СЕЛЕЗІНКА, заслужений діяч мистецтв України, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. У газеті “Слово Просвіти” з’явилася стаття про те, як у селі Топорівці Новоселицького району відсвяткували 450 років Іллінської церкви, де колись молився Пилип Орлик. Хочу додати документальні свідчення про це село і церкву. 28 червня 1940 року, коли з-за Дністра та Черемошу прибули радянські танки і Північна Буковина стала радянською, було створено Чернівецьку область, яка нещодавно відсвяткувала 70-річчя. Олександр Довженко разом з дружиною Юлією Солнцевою знімали в Топорівцях документальний фільм “Буковина — земля українська”. Юлія була режисером, а Олександр — автором тексту. Сюжет починався з часів Київської Русі, з IX століття. Потім настало 500-річне іноземне панування, але українська земля не втратила українського духу, характеру, звичаїв. Довженко милується деталями архітектури, прикрасами на стінах. Там, де був нежонатий парубок, висів над вхідними дверима качан кукурудзи, а де була дівчина на виданні — кетяг калини. Довженко детально змальовує, як одягається парубок, ідучи на гуляння. На завершення вішає на грудях кругленьке дзеркальце. Особливу увагу Довженка привертає дівочий одяг. Ілля Рєпін колись сказав: “Найкраще одягаються парижанки й українки”. Дівчата в Топорівцях одягають на голови барвисті так звані коди, які завершуються розкішною високою ковиль-травою. Такого нема в жодному куточку України і навіть на Буковині. Вони йдуть до церкви, як царівни. Довженко показує, як мочать коноплі, щоб потім з їх волокна зробити клоччя, напрясти ниток і ткати біле полотно. На широкому полі жнуть жито, пшеницю, в’яжуть снопи і складають у клан. Коли йдуть на танці чи з танців, прикриваються парасольками, щоб не засмагнути. На танцях особливо виділявся один парубок. Капелюх його був рясно заквітчаний пір’ям. Це, сказали мені односельці, був німець, якого Гітлер перед війною разом з іншими німцями-колоністами забрав до Німеччини. У Чернівцях на вулиці Панській у німецькому народному домі було німецьке консульство, де при вході висіло оголошення: “Вхід собакам і євреям суворо заборонений”. Цікаво, що Довженко примусив Іллю Миленка, який щойно одружився, повторити весільний обряд від початку до кінця. За місцевим звичаєм гості збираються десь на толоці чи в іншому умовленому місці й приходять на весілля гуртом. Батьки зустрічають їх перед хатою. Чоловіки з приносами вишиковуються в довгу чергу до батька, а жінки — до матері. У кожної з жінок під пахвою, як правило, курка. Звідси й прислів’я: “Кому весілля, а курці смерть”. Молодий верхи на коні в’їжджає до сіней, щоб “умикнути” молоду. А старенький дідок під хатою жартома каже: “І я так колись “умикнув” свою стару собі на голову”. Спів, музика, танці, а потім весілля їде і йде до Іллінської церкви. У 1930-х роках у Румунії, яка тоді володіла Буковиною, запанувала фашистська ідеологія. Румунська влада забороняла українську мову, пісню, танець, орнамент і навіть українські імена та прізвища. А тут усе збереглося. Довженко зауважує: “Дайте буковинцеві будь-які слова, і він підбере до них сумну мелодію”. Молода невдовзі померла від туберкульозу і просила свого чоловіка, щоб узяв собі за дружину її молодшу сестру. Миленко так і зробив. А фільм про своє весілля вперше побачив аж у завойованому Берліні. Десь наприкінці 1970-х одружувався син Миленка. Ще з одним парубком брали двох сестер і робили весілля разом. Чернівецька студія телебачення знімала детально те велелюдне весілля, але потім з’ясувалося, що молоді після весілля пішли в Іллінську церкву й повінчалися. Обком комуністичної партії заборонив показувати зйомки і навіть згадувати про те весілля. (Розповідь Емми Шаповалової “Сам Бог послав нам цю людину” про Миколу Сарма-Соколовського, людину незвичайної долі, патріота, борця за незалежну Україну, талановитого письменника, художника, бандуриста надруковано у ч. 29 за 22-28 липня цього року “Слова Просвіти”). Ще у Топорівцях співають колядку, якої більше немає в жодному куточку України. Там цікавий спосіб видобування звуку, звуковедення й текст, де одне слово заміняє цілу строфу. Колядники стають під вікном у коло і колядують, бо інакше її не заспіваєш. Така колядка, як і місцева етнографія, достойні докторської дисертації, однак тим ніхто не цікавиться, а молоді навряд чи знають секрети її творення. У жовтні 1947 року радянська влада вирішила відправити в Сибір 802 сім’ї. Окупанти призначили такий час, сподіваючись, що повстанці вже заляжуть у криївках на зиму й не буде кому заступитися. Однак помилилися і втратили своїх 34 особи. Подивитись, як відбувається виселення з Топорівців, поїхав сам заступник начальника обласного МГБ Данило Шевченко. Сніги того року випали ранні і дуже великі. Автівка застрягла в наметах. Сюди надійшла боївка УПА “Чорного”. Убили двох охоронців, а полковникові куля тільки погон на правому плечі відірвала. Про цей випадок у Топорівцях син полковника Владлен розповів своєму другові, студентові-однокурсникові, не підозрюючи, що той — член ОУН-УПА. Незабаром про цей випадок написали у чернівецькій підпільній газеті під заголовком “Сталінські окупанти зазнають втрат”. Газета друкувалася в центрі Чернівців до 1950 року. Під час війни і після війни в Іллінській церкві Топорівців правив службу унікальний священик Микола Соколовський. Фільм О. Довженка є нині цінним експонатом обласного краєзнавчого музею, документальним свідченням про минулу епоху. Він мав ще парафії в селах Буда, Магала, Рідківці (тоді Раранча), де було дві церкви — православна й греко-католицька. Він правив в обох. Син автокефального священика Соколовський правив службу Божу українською мовою. Це подобалося парафіянам, особливо дідусеві Макаренкові, що жив поруч з Іллінською церквою в Топорівцях, подобалася молитва за Україну. Понайомився з членами ОУН-УПА, зокрема з Макаренком, Житарюком. Але його непокоїло минуле. Адже ще в грудні 1941 року в Києві він склав присягу на вірність ОУН і був посланий Проводом під псевдонімом Микола “Біда” керувати націоналістичним підпіллям до Полтави, де майбутній патріарх Мстислав висвятив його на священика. Німці розстріляли його дружину, націоналістку, а йому довелося втікати аж на Буковину, де він одержав парафії в Топорівцях, Рідківцях та інших прилеглих населених пунктах, що належали тоді до нині зліквідованого Садгірського району. Начальник Садгірського МГБ майор Коркін уже кілька разів викликав його на розмову. Це насторожува-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин