Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Він був нещадним до тих, хто зневажав свою землю, свою мову, хто не мав ані крихти національної, а отже, й людської гідності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЙОГО ОСТАННЯ ПОКРОВА

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

Анна БАГРЯНА Прохолодна і сонячна осінь. Жовтень. Покрова. Бабине літо. Я квапливо пірнаю в підземний перехід на Політесі, аби купити дві жовті гербери. Ловлячи на собі співчутливий погляд квітникарки, відчуваю, як у горлі застряє глевкий кавалок повітря, а до очей підкочуються дві гарячі сльозинки. Як же це важко — свідомо обирати парну кількість… Господи, як це важко!.. Стримуватися. Прощатися… Навіки. “Якби Ви знали, — кажу, — для кого…”. “…аби тільки знали, — продовжую, — кого ми втратили…” “Ми?” — дивується збайдужіло. “Ми. Тобто вся Україна…” — відказую і йду до метро. На Європейській площі, біля філармонії, вже метушиться люд. Біля труни теж багато люду. Ціле юрмище. Цікаво, де вони були раніше? — думаю. Невже так само прийшли б до живого?.. А ті, що біля труни, говорять. По одному. По черзі. Промовляють красиві, присмачені патетикою і жалем, слова. Серед них багато нещирих. На жаль, так буває завжди, коли хтось помирає. Мені ж хочеться просто мовчати. І плакати, нікому не показуючи власних сліз. Терпляче чекаю, коли у вестибюлі філармонії стане тихіше. А між тим… десятки різних епізодів, ніби поодинокі шматки записаного на CD цифрового відео, раз по раз виринають із моєї пам’яті, заповнюючи оту холодну і чорну порожнечу, що утворилася довкруж мене. . . . . . . . . . . . . . . Весна 2004 року. Нарада молодих письменників Києва. Анатолій Григорович Погрібний тоді був головою Київської організації НСПУ і безпосереднім організатором наради. На відміну від більшості своїх колег-одноліток, завжди ставився до молодих авторів із повагою, почувався з ними на рівних. Без зверхності чи пихи, чи, боронь Боже, якоїсь прихованої заздрості до тих, хто лишень починає свій життєвий і літературний шлях. Ніколи не ставив жодних мурів і меж між поколіннями. Навпаки. Всіляко розмивав, розбивав усі оті умовні, штучні кордони. Щиро захоплювався кожним із нас, у кожному з нас бачив якщо не майбутнього літератора, то принаймні особистість. А це вже багато — для тих, хто хоче повірити в себе. Тож молодь завжди гуртувалася довкола нього, шукаючи опори у його мудрих і виважених словах, у його ласкавій усмішці, в його сміливих і справедливих діях. А він завжди відвідував творчі вечори молодих поетів, виступав на них зі словом підтримки, — у той час, як інші керівники Спілки засідали в “Енеї” за чаркою оковитої… Анатолій Григорович завжди з уважністю перечитував усі книжки молодих літераторів, висловлював авторам-початківцям свої враження і зауваження. Пам’ятаю, як на зборах Київської організаціїї НСПУ він оприлюднив власний список найцікавіших видань року. Серед них відсотків 40 були книги моїх ровесників. Більшість із цих авторів нині стали відомими і успішними письменниками, інші захистили кандидатські дисертації і тепер роблять свої філологічні відкриття. Він часто телефонував мені, аби запросити на виступи чи то до однієї з військових частин Києва, чи до пам’ятника Лесі Українки, чив будинок Центральної Ради, чи в бібліотеку, чи у якийсь навчальний заклад — до студентів, школярів. Просив, аби я приводила з собою якомога більше своїх друзів-поетів. Так він залучав молодих людей до літературного і громадського життя України. Так він допомагав нам усвідомлювати власну участь утворенні майбутньої долі нашої держави. Але слово Анатолія Погрібного не завжди було лагідним. Іноді воно ставало гострим, ніби вістря списа, з яким ідуть на ворога. Це тоді, коли на поверхню вилазили пиха, нещирість, підлість, духовне письменства, про яких писав, творчість яких досліджував, відкривав для себе, а потім і для своїх читачів у численних своїх працях. Годі й казати, скільки сам зробив на українській культурній, рівно ж як і політичній, ниві для наближення і утвердження державної незалежності. Про це не раз згадають у цій книзі інші однодумці й сподвижники Анатолія Погрібного. А я хочу згадати зараз нашу спільну студентську молодість, яка мужніла у вирі неспокійних 60-х, відчувши подих “хрущовської відлиги”, спізнала гіркоту перших розчарувань у пору її згортання, коли багатьом мрійникам було по-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин