Пам’ять · “На ниві гуманітарній Анатолій Погрібний викладався сповна, до кінця, тому й рано пішов із життя, пішов у вічність”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ПРО АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО ЛИЦАР БЕЗ СТРАХУ ТА ДОКОРУ
Слово Просвіти, №40 за 2010 рік
Анатолій МОКРЕНКО, народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії, лауреат Державної премії Грузії
Думаючи про Анатолія Погрібного, чомусь ніяк не можу відмежуватися від одного епізоду, який дуже мене вразив. Якось один мій знайомий, давно вже пенсіонер, до речі, полковник колишньої вже міліції, що кохався в поезії, особливо східній, та й сам непогано віршував, прочитав мені власну віршовану баладу, до сліз зворушливу. Одна вовчиця привела у своєму лігві вовченяток, вилизувала їх, піднімала материнським молоком та ласкою, і якось за її відсутності мисливці знайшли лігво і забрали ще зовсім немічних вовченят. Кілька літ виховували їх як мисливських псів. На одному з полювань ті вже не вовки, а собаки, здибали свою матір-вовчицю і розірвали її на шматки. Ця дуже прозора алегорія щодо українських реалій страшна своїм драматизмом. Анатолій Погрібний — мій давній приятель і товариш, із ким єднали мене однодумство і дружні стосунки — на повний зріст піднявся проти манкуртизму, що загрожував і загрожує матері-Україні. Наведу лишень дарчий напис на останній своїй книзі “Захочеш — і будеш”: “Вельмишановному та дорогому Анатолію Мокренку, з котрим нас здавна єднає найперше, найпосутніше:
від Анатолія Погрібного у його полум’яних радіопередачах “Якби ми вчились так, як треба”, у його гострих публіцистичних статтях! Ох і дісталось!.. Я ж із власного досвіду можу підтвердити думку Анатолія Григоровича про те, що рушієм національного відродження, повернення українства Донбасу до рідного слова має бути передовсім шкільний учитель. Через чверть віку доля знову подарувала нам спільну працю: цього разу із значно ширшою аудиторією, слухачами Українського радіо. Я не раз запрошувала його до участі у своїх публіцистичних програмах “Незалежність”, “Звучи, рідна мово!”, “Фактор часу”. Це було спілкування з мільйонами слухачів у прямому ефірі. Пам’ятаю блискучу реакцію професора Погрібного на всі болючі й колючі запитання, його мудрі й переконливі відповіді на них. Радіо було справжньою школою державотворення, тож професор, що називається, був на своєму місці. Тоді ж виникло у нього бажання започаткувати власну авторську програму, де б він міг відповідати на тисячі листів своїх прихильників і опонентів. Переконана, що байдужих до цієї програми просто не було. Вона вчила думати, шукати вихід із ситуації і навіть відчувати провину за відречення від материнської мови. Маємо дякувати Анатолію Григоровичу за ці уроки патріотизму, що стали згодом сторінками
Виступ на просвітянському “круглому столі”
пристрасне жадання. Щоб з нашою поміччю Україна нарешті “захотіла — і була” повноцінною, повносилою, українською. Дай, Боже, щоб сталося те якомога скорше! На щастя, з любов’ю. 07.06.07 р.” Не дожив. Упав на полі бою. Згорів. Став знаменом боротьби проти шматування матері-України рідними її дітьми, що забули святе — її коріння, її мову, свій обов’язок перед нею. Зазнайомилися ми з Анатолієм ще в далекі вже шістдесяті, коли поселили нас недалеко один від одного в Дарниці, на Лісному масиві, який тільки-но починав розбудовуватися. Я навіть став хрещеним батьком його первістка — доньки Богданки. Мені імпонувала його справжність — скромність і простота. Займалися ми різними справами, хоча і близькими: він літературою, я — мистецтвом. Спілкувалися не так і часто, але постійно раділи кожній зустрічі. Творили і виховували молодь: він університетську, я — консерваторську. Схиляюся перед мудрістю та мужністю, подвижництвом свого товариша-бійця, що став одним із потужних смолоскипів на нашій драматичній українській дорозі до свободи та незалежності, до Української державності у всіх національних її вимірах.
Вересень, 2010 р. м. Київ його книг. Я щаслива, що розпочинали ми ці уроки на Українському радіо разом… Кажуть, незамінних людей не може бути. Неправда! Пішов — і залишив нам порожнечу. Хто може замінити його неповторний голос, промінь його душі, високість його лету? Не можу без болю в серці згадувати останню нашу зустріч. Прощальну… Неочікувану… Він упав на льоту. Тисячі людей з усіх куточків України приїхали попрощатися зі своїм улюбленцем. А він мовчав — серед моря квітів і сліз. Уперше. А мені так хотілося догукатися до нього: “Чом так рано упав, друже-козаче?! Ще ж бо коні твої не стриножені, ще ж бо шабля твоя не пощерблена, ще ж воріженьків усіх не подолано, та й світлицю українську недобудовано… Як же без тебе”… Та всі докори тоді були б марними. Відлетів за край неба. І, може, звідтіля, із високості, посилає нам уже власний, вслід за Шевченком, докір: “Якби ж ми вчились так, як треба!” Навіки закарбовані ці слова на пам’ятному Козацькому Хресті, що звівся над його вічною домівкою, над нашою тугою. Пам’ятаймо!
Від імені однокурсників-філологів Франкового випуску 1966 року Емма БАБЧУК, заслужений журналіст України
Валентина ГОНЧАР
Анатолій Погрібний — високошляхетний українець, аристократ духу, вживаючи його визначення — це явище в нашій культурі. До сімдесятиріччя Олеся Гончара у видавництві “Дніпро” вийшов літературний портрет, нарис творчості про письменника, автором якого був Анатолій Григорович Погрібний. Книжечка невеликого формату на 240 сторінок. Мені захотілося перечитати під кутом зору сьогоднішнього дня роботу вченого-філолога. Знайшла цю, подаровану свого часу, ще за життя письменника, книжечку “Олесь Гончар” із написом дослідника. Вражена була найперше дарчим автографом, написаним рукою Анатолія Григоровича. Напис такий, дозволю собі його відтворити повністю: “Дорогий Олесю Терентійовичу! Ніщо з того, що мною писано, не приносило мені стільки радості й мук, як праця над цією книжечкою. Я писав її, повсякчас відчуваючи Ваш добрий і вимогливий погляд. І так боявся сказати якусь банальщину, тим більше — дурницю. Я уклінно дякую Вам за те, що мав змогу ось так “по вуха” порозкошувати у світі Ваших образів. То був найпрекрасніший полон. Повірте, мені було жаль, що працю над рукописом уже закінчено. І ось я дарую Вам цей нарис з великим трепетом і найбільшою любов’ю”. 22.1.1988. Анатолій Погрібний. Тепер я звертаюся до Вас, Анатолію Григоровичу, як до людини, яка з нами й зараз, хоча Ви вже десь там, у засвітах. Вашу працю, цей Ваш літературний нарис про письменника, Олесь Гончар тоді високо оцінив, як працю дослідницьку й сумлінну, так само як і я, бо це справді написано без “банальщини”, а тим більше — без “дурниць”. А напис-автограф на книзі чимало сказав мені зараз про Вас самого, як про людину. Між рядками я прочитала, що автор роботи — людина надзвичайно делікатна й совісна, з глибокою внутрішньою культурою, з “потужним силовим полем духовності і краси”, яке відчував кожен, хто читав Ваші праці, хто з Вами спілкувався, чи слухав Ваші лекції в аудиторіях або виступи по радіо перед численними слухачами. Пригадується, як одного разу Анатолій Григорович зайшов до нас додому, повернувшись із наукової конференції з Дніпропетровська, де зібралися науковці з багатьох міст України з нагоди 70-ліття письменника. Завітав він до нас, щоб розповісти про цю подію. Тоді, мабуть, я вперше зблизька побачила Погрібного. Задушевно й схвильовано розповідав він про цю зустріч із науковцями, йшлося також про бажане обом, і письменникові, і вченому, національне відродження, про інші літературні й мовні справи. З розмови стало зрозуміло, що спілкуються між собою дві людини, переконання яких, їхній світогляд, їхній внутрішній світ, осмислення подій, що відбуваються, зближені, двоє людей, як мені тоді подумалося, в яких не було “зерна неправди за собою”. Величезними зусиллями людей молодшої генерації, а найперше наполегливістю Анатолія Погрібного було повернуто із забуття подвижника нашої культури Бориса Грінченка, який прислужницькою критикою був вилучений на багато років із духовного життя українців. Із затятою наполегливістю, долаючи шалений опір чиновництва, Анатолій Григорович добився того, що в Києві одну із вулиць названо іменем Грінченка. І вечір його пам’яті відбувся в столиці, і було гідно пошановано талановитого трудівника на ниві української культури і чимало статей про нього публікувалося. За підписами Анатолія Погрібного, Кононенка, Мовчана, а також Сверстюка і Лубківського 1990 року від імені українського пен-клубу було зроблено подання до Нобелівського комітету на “Собор”. Це подання пішло з України у відповідь на телеграму зі Стокгольма, а також на підтримку подань науковців і літераторів із діаспори. Саме Анатолій Григорович привіз нам із Америки кілька копій цих номінацій: від Наукового товариства ім. Шевченка, від професора Фізера з Ратгадського університету, від професора Леоніда Рудницького з університету Ла Салль із Філадельфії, від Спілки письменників діаспори “Слово”… Анатолій Погрібний був на прохання Олеся Гончара на конференції в США, присвяченій творчості письменника, який за станом здоров’я не зміг сам її відвідати. Він письмово звернувся до численних учасників зібрання, яке й зачитав присутнім науковцям із різних штатів Анатолій Погрібний. Там, у США він заприязнився з багатьма науковцями діаспори, а найближче здружився Анатолій Григорович з Леонідом Рудницьким, професором-франкознавцем, згодом не раз Погрібний приїздив із ним, із професором Лабунькою та іншими до нас на дачу в Кончу-Озерну. Їхня дружба продовжувалась аж до кончини Анатолія Григоровича. Коли Погрібного затвердили на посаду заступника міністра освіти, Олесь Гончар записав у “Щоденнику”: “На нього освітяни покладають великі надії. Радий за нього” (т. 3, с. 415). Хоча дехто з чиновників міністерства, клерки-антиукраїнці, навпаки, не раділи, а злорадствували, відкрито шипіли йому в слід, коли він ішов коридорами до свого кабінету. Олесь Терентійович, знаючи про не досить сприятливу ситуацію з українськими справами, усвідомлюючи максималізм поглядів Анатолія Погрібного, вболівав за Погрібного, чула від нього: — Швидко з’їдять! Ой, з’їдять! Небезпідставно мовилося таке, хіба ж невідомо було, скільки в Міносвіті сиділо по кабінетах байдужих до тих справ, які боліли Погрібному. Тим багатьом аби тепленьке крісло, тим, кому “а какая разница на каком языке говорить”. А Погрібному було не однаково, коли упосліджувалась українська мова, фальсифікувалась історія народу, зневажалася наша культура. Коли Анатолій Погрібний був на посаді першого заступника міністра освіти, завдяки його діям у Києві різко збільшилася кількість шкіл з українською мовою викладання, хоча це коштувало йому крові і нервів і — зняття з посади. Міністерські шипуни таки дошипілися: багато ідей Погрібного не зреалізовано, він міг би ще чимало зробити для поліпшення стану в гуманітарній сфері. — Це наша надія. Йому б керувати Спілкою письменників. Мислячий професор. Потужний талант. Виступає з блиском, — чула такі оцінки від Олеся Терентійовича, коли йшлося в розмові про Анатолія Погрібного. Від своєї онуки Лесі (тепер вона вже письменниця), яка в 90-ті роки була студенткою Київського університету, слухала лекції Погрібного, за її словами читав він їх блискуче, студенти його любили. Такі думки й схвальні оцінки молоді були співзвучні з оцінками письменника і припали йому до душі. Тому коли восени 1990 року студенти голодували на майдані за радикальні зміни в країні, за відставку тодішнього уряду, письменник Олесь Гончар і вчений Анатолій Погрібний прийшли до студентів. Поділяючи їхні погляди й вимоги, вони морально підтримали студентів, які клали своє здоров’я на холодному осінньому граніті майдану за краще життя українців. Скрізь, де бував Анатолій Григорович, чи це лекція в студентській аудиторії, чи записані думки на папері, чи виступ на радіо — скрізь Погрібний був на висоті, зацікавлював слухачів і читачів своєю ерудицією, своїм ораторським даром, його слову вірили, його слово піднімало, бо воно справжнє, передумане й пережите, воно йшло від його небайдужого серця, від усієї душі. Духовне начало в людині, людське в людині — це головне. Обездуховлення людини, він вважав, можна долати гуманітарною освітою кожної особистості. Я вдячна Анатолієві Григоровичу, що вже після кончини Олеся Гончара до його 80-річчя він опублікував свою статтю в збірничку до цієї дати: “Не зовсім за підручником” із підзаголовком до статті про Олеся Гончара: “Початок пожиттєвого випробування”. Торкнувся він в статті тих очманілих від вседозволеності молодиків і молодиць, які товклися по корифеях нашої літератури, перекреслюючи всі надбання письменників старшого покоління в добу радянської влади, надто ж дісталося Олесю Гончару, та деякі з них ще й досі товчуться. Анатолій Погрібний аргументовано й переконливо спростовував усі нападки й звинувачення тих критиканів й критикес, яким бруд і темрява ближчі, ніж чисте й світле начало в людині. У “Щоденнику” від 2-го липня 1994 року Олесь Гончар записує: “…Озвірілі шовіністи чинять розправи над демократами… Серед демократів Погрібний виділяється енергійною послідовністю, тим-то проти нього атаки особливо гострі. Сьогодні посилаю телеграму Президентові на захист професора Погрібного, хоча навряд чи це дасть ефект (адже розправи чиняться “з відома”…). А Демблок мовчить, всі мовчать, тож чи багато важитиме мій одинокий протест?” Передачі Анатолія Погрібного на каналі радіо “Культура”, що мали назву: “Якби ми вчились так, як треба” мали шалений успіх у радіослухачів. Ці слова викарбувані на його надмогильному пам’ятнику з козацьким хрестом: “Якби ми вчились…” Якби ж то дослухались, якби ж то брали на карб українці, то, певна, Україна сьогодні була б інакша. На ниві гуманітарній Анатолій Погрібний викладався сповна, до кінця, тому й рано пішов із життя, пішов у вічність.
16 вересня 2010 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
