Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Вміти писати, малювати, розуміти і дбати про “братів наших менших” — значить любити життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЛАРИСА КРУШЕЛЬНИЦЬКА СЕРЕД ЗВІРЯТ, І НЕ ТІЛЬКИ…

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, м. Львів 1 Донедавна — принаймні до 1991 року — ми знали Ларису Крушельницьку як старшого наукового співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, організатора і керівника численних археологічних експедицій на Подністров’ї, в Західній Волині та Буковині, внаслідок яких було розкопано щедре на знахідки поселення X—VII століть до н. Хр. (а це ранньозалізний вік) біля села Непоротове Сокирнянського району Чернівецької області; відкрито в Карпатах на Гуцульщині соледобувні осередки; знайдено в Галицькому районі на Івано-Франківщині (село Бовшів) кельтське житло… І таких знахідок, здебільшого сенсаційних, ціла низка, про що промовисто говорять і окремі наукові публікації: понад 120, і 9 монографій (деякі в співавторстві), і стаття про Ларису Іванівну в німецькомовній енциклопедії про визначних археологів Європи (1967). Але 1991 року, захистивши докторську дисертацію археології, (тема: “Північно- Східне Прикарпаття в епоху пізньої бронзи і раннього заліза: Проблеми етнокультурних процесів”) Лариса Іванівна погодилася очолити у Львові наукову бібліотеку ім. Василя Стефаника НАН України — одну з найбільших у Європі. Для декого це здавалося дивним: археологія, яку ще називають “підземним архівом”, — і академічна книгозбірня; який тут зв’язок? А зв’язок безпосередній: він у всебічній — назагал гуманітарній — освіті Лариси Іванівни, в її національній відповідальності, патріотизмі й генах. По-перше, ця діяльна, непересічна жінка успадкувала від батьків не тільки науково-організаторські, що виразно проявилося в археологічних експедиціях, а й мистецькі здібності, насамперед — літературні, хоча мала і має хист до малювання й музикування. Адже її дід, Антін Крушельницький — педагог, редактор, прозаїк; батько Іван — поет, мистецтвознавець, графік; мати, Галина Левицька, — піаністка. Та й бабуся, Марія Слободівна-Крушельницька, була знаною в Галичині артисткою й письменницею — і саме їй вдячна онука, Лариса Крушельницька, ще за свого директорування в бібліотеці, присвятила оповідь “Рубали ліс… (Спогади галичанки)”, яку 1990 року в 3—5 номерах опублікував журнал “Дзвін”. Тим-то перехід до наукової книгозбірні був органічним. Робити подальші відкриття в археології вона залишила молодшим, сама ж віддалася новій роботі. А вона виявилася не менш складною, ніж організовувати та провадити в радянський заідеологізованобюрократизований час розкопки. “Наприклад, цілковите безгрошів’я 1997 року, коли ми більше ніж півроку не отримували ані копійки на зарплатню, — розповідала Лариса Іванівна. — І саме тоді як зумисне на нас кинуто всі можливі фінансові перевірки, які тероризували бібліотеку цілий рік. Нас штрафували за наявність внутрішнього ксерокса (це тоді, коли в усіх бібліотеках світу сотні ксероксів стоять по коридорах), за якусь фарбу, яка невідомо коли була в бібліотеці, і навіть за невиплату зарплат (!). Були суди, довелося їхати до “головного податківця”, до генпрокурора, до послів інших країн, які рятували саме тоді викрадені атласи (також дивний збіг обставин…). Усім бібліотекарям було як ніколи сутужно; у книгосховищах вогкість, у читальних залах холод, доставляти книги читачам без належного транспорту нелегко — і все ж витримали. Знайшлися небайдужі благодійники: Омелян і Тетяна Антоновичі, сім’я Титлів, В. Дорошенко-Василишин, Мар’ян Коць, Українські спілки США. Завдяки їхнім пожертвам було капітально відремонтовано головний корпус бібліотеки, приміщення відділу рідкісної книги, реконструйовано напівзруйновану колишню школу на вул. Ковжуна, в якій розмістили відділ періодики. Бібліотека набула європейського вигляду. “Тому коли нас питають: “Як ви це змогли зробити?” — ми, — каже Лариса Іванівна, — використовуємо чисто студентський вислів (щоб не вректи…) і відповідаємо: “Мовчки!” Але за цим “мовчки” стояли напружені дні, недоспані ночі і мрії про видання споминів “Рубали ліс…” окремою книжкою. І в середині 2001 року це вдалося. Книга вийшла мізерним накладом — 250 примірників, тому її декілька разів перевидавали, оскільки попит на неї щоденно зростав. Навесні 2004 року авторка отримала Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги, лауреатками якої вже були такі майстрині слова, як Ліна Костенко, Михайлина ний факультет Львівського університету, стати під керівництвом Маркіяна Юліановича Смішка знаним археологом, провадити в тяжких умовах академічну бібліотеку, а восени 1997 року відвідати зловісний Сандормоху Карелії, де шістдесят літ тому, 1937-го, червоні вандали розстріляли самого Антона Крушельницького та ще двох синів — Богдана й Остапа, а також доньку Володимиру. І щоб розповісти про все у щемливій книзі “Рубали ліс…” — перефразувавши роман діда Антона “Рубають ліс”. А також повернутися до теми свого дитинства й археології у новій книзі “Звірята у моєму житті” (Львів: Астролябія, 2009). 2 Жив-був пес-вівчур із незвичним іменем Льокарно. Він дуже любив свою маленьку господиню, дозволяв виробляти з ним різні вправи. Коли до її батьків приходили гості, то він “підходив до кожного і клав голову на коліна, подовго дивлячись в очі”. Та коли з обшуком — ревізією — “приходила поліція, Льокарно скаженів, лютував, як дикий звір”. Так само “не розумів класової різниці між дефензивою і НКВС: йому були однаково ненависні люди в уніформі поліцаїв та чекістів. Він просто на стіну ліз від люті”. А потім — це було 1934 року в Харкові — Льокарно загинув: хтось його смертельно вдарив. І через 75 літ його колишня хазяйка, Лариса Крушельницька, присвятила свою другу книжку (“Звірята у моєму житті”. — Львів: Астролябія, 2009) “пам’яті вівчарика Льокарна, відданого пса, приятеля і охоронця мого дитинства”. Попередню книгу “Рубали ліс… (Спогади галичанки)” не можна читати спокійно; вона вийшла 2001 року, хоча з її текстом читач познайомився ще раніше — в журналі “Дзвін” (1990, №3—4). Невдовзі була Міжнародна літературно-мистецька премія імені Олени Теліги і кілька перевидань, бо в цій щемливо-правдивій книзі авторка розповіла про голгофну долю своєї довірливої родини, яка у травні 1934 року виїхала до Харкова та майже вся (6 осіб, серед них і батько Лариси Іванівни) була знищена більшовицькими вандалами. Цей страшний список доповнила і бабуня Марія Слободівна-Крушельницька, яка, не витримавши жахливого тягара втрат, у серпні 1935-го теж передчасно пішла з життя… Натомість Галина Левицька, дружина Івана Крушельницького, через хворобу зосталась у Галичині — і їй з неабиякими зусиллями (допомагали вдова Пілсудського та голова Політичного Червоного Хреста СРСР Катерина Пєшкова) влітку 1936 року вдалося повернути восьмилітню Ларису додому… * * * Уже в цій першій книжці, наводячи численні документи й свідчення очевидців, Лариса Іванівна виявила безсумнівний талант не просто мемуариста, а й письменниці, яка володіє живим словом, умінням акцентувати на головному, при тому не уникаючи промовистих подробиць; вміє доцільно скомпонувати твір, хоча “моя розповідь не має тяглості, як у більшості опублікованих мемуарів, — зазначає вона, — а складається з окремих епізодів чи то фрагментів, що лиш уложені у хронологічній послідовності”. Таким композиційним принципом Лариса Іванівна послуговується в книзі про звірят. Разом із тим це сюжети про різні періоди життя авторки: у гірському містечку Сколе на Львівщині (після повернення батьків із Відня), згодом у Львові, а під час Другої світової війни — у Відні й Штутґарті, нарешті — на півдні Німеччини, в Мерсбурзі, де неповнолітня Лариса працювала на величезному металургійному заводі. Продовж усіх цих літ членами родини малої та й дорослої Лариси улюбленими були не тільки її кревні, а й домашні звірята: собаки (насамперед незабутній Льокарно), кіт, вужі, ворона, мавпа Фрузя, цапик, навіть приручена мишка — і всі зі своїми вдачами й витівками. Скажімо, міська собачка Духа, чуючи романси, “чудово співала”, себто тонко завивала… Духу бабця купила у Відні за два мільйони (!) австрійських крон, бо то, після Першої світової війни, був час нестримної інфляції. Так само (коли Лариса під час Другої світової війни перебувала в Німеччині) поводився пес Вольф. Почувши, як його хазяїн грає смичком на звичайнісінькій пилці, Вольф “почав підспівувати. Він випускав зі свого горла якісь переривчасті, хрипливі звуки, які неймовірно дисонували з грою пана Ноймана”. І висновок: “Нині, коли модними стали безголосі, позбавлені слуху, хрипливі співаки, Вольф міг би бути першим солістом котрогось із сучасних гуртів”. Такі аналогії, нерідко іронічні, прикрашають книгу. Є чимало схожих повчальних порівнянь, сентенцій, які, вкраплені в картини минулого, ще більше увиразнюють зміст. Окремі оповіді (“Рекс”, “Біла”, “Лебеді”) — це викінчені художні твори з несподіваним, новелістичним кінцем, хоч і на документальній основі. Ось розповідь про подорож авторки вже за часів Незалежності України до Мюнхена, звідки попливла на невеличкому кораблику через Боденське озеро до швейцарського міста Констанц, де по війні її маму запросили перекладачкою (вона знала вісім мов) до французької комендатури… Лариса Іванівна згадувала ті сонячні дні над озером, коли з мамою годувала двох лебедів — чорного й білого. Відтоді минуло 53 роки. І ось — хіба не диво? — до неї знову підпливли два лебеді: білий і чорний. Вочевидь, нащадки тих повоєнних. “Здавалось — це Мама, аби розрадити мій смуток, прислала їх до мене. Моя подорож вдалася. Я знайшла спогади, про які мріяла”. Не менш вражений був студент, який, підробляючи, відвозив гостю з Мюнхена до Мерсбурґа. Він відмовлявся брати гроші за транспорт, а “на прощання (що зовсім не типово для сучасної німецької молоді) поцілував мене в руку і сказав, що не забуде моєї розповіді, яка змінила його уявлення про життєві цінності. “Я дивуюся, як можна мати 70 років і все ще тужити за Мамою. Тепер я це розумію. Дякую Вам”. Поряд із такими зворушливими історіями у книзі є чимало гумористичних моментів: про ластів’я, що випало з гнізда, і його підібрали мала Лариса з двоюрідним братом Левчиком. Але чим його годувати? Адже, як заявила бабуся, ластівки (пізніше виявилося, що то ворона) годують своїх писклят мухами. “Ця інформація була великою помилкою Бабуні, бо тоді постало питання, хто з нас буде пережовувати мух. Левчик вважав,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин