Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Діалог культур · “Світ Європи як світ Заходу і світ Сходу — обидва ці світи мають свою ідентичність”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

КОЛИ ЗАХІД І СХІД ПОЧИНАЮТЬ ГОВОРИТИ

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

Сьогодні для розвитку вітчизняного гуманітарного простору важливо розв’язати такі завдання: сформувати майданчик для наукової дискусії з актуальних питань української гуманітаристики (філологія, філософія, культурологія) в Україні та за її межами; артикулювати публічний діалог української гуманітарної думки в контексті інших культур (слов’янських Росії, країн Балтії, Сходу та Європи). Саме з цією метою на базі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за сприяння журналу світової літератури “Всесвіт” (координатори заходу — Галина Усатенко, Дмитро Дроздовський) було започатковано новий проект “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”, який ставить собі за мету ці завдання. Уже на самому початку вересня в Інституті філології відбулася перша наукова дискусія. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт” На початку зустрічі Г. Усатенко зауважила: “Перед нами як перед філологами і перед освіченими людьми стоїть комплекс духовно-світоглядних, морально-етичних питань, які визначають сьогочасну Україну. Отже, ми розуміємо цей діалог як початок широкого дискусійного майданчика на основі Інституту філології, який би дав можливість і науково-академічній спільноті, і ширшому зацікавленому колу суспільства проаналізувати, осмислити, побачити весь той спектр гуманітарної науки, який може бути нам доступний, від когнітивної лінгвістики до шевченкознавства, до етнопсихології”. Від імені “Всесвіту” я зазначив, що наш журнал світової літератури від часів свого народження 1925 року був провідником України у світі східної літератури (від Ду Фу, Лі Бо, Басьо до Кендзабуро Ое), і західної (починаючи від Гомера). Тому сьогодні ці дискусії започатковують нову “гуманітарну політику”, коли журнал стає спонукою для полеміки не лише на власних шпальтах, ай роблячи крок до читача з кафедри одного з найпрестижніших університетів України. Про місце України в площині Сходу та Заходу треба говорити лише в компаративістичній площині, оскільки з такої позиції ти розумієш важливу історичну, соціокультурну роль Іншого. Влітку мені пощастило взяти участь у роботі ХІХ Міжнародного конгресу з компаративістики, який проходив у Сеулі. Світова компаративістична спільнота дійшла думки, що культурологічні студії мають стати питомою складовою світової компаративістики. Приємно, що цим проектом ми також в Україні наближаємося до цієї ідеї. І ще один важливий момент: говорячи про межовість України між Сходом і Заходом, треба розуміти, що щодо Заходу ми маємо здійснювати політику реінтеграції, а щодо Сходу — діалогізації. Учасниками першої дискусії стали професор Оксана Пахльовська, культуролог, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, завідувач кафедри україністики Римського університету “Ла Сап’єнца”, науковий співробітник Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка, та професор Іван Бондаренко, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології, заступник директора Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: “Між Європою та Азією пролягає простір, який своєї ідентичності не має, простір, який себе ідентифікує з Євразією”. — Захід і Схід — це макрокатегорії, надзвичайно складні, які включають у себе дуже багато поверхів, площин інтерпретації. Річ утім, що категорія Сходу відповідає ів сучасній ментальності Європи, і в сучасній ментальності світу тому безмежному простору, який займає ця категорія, і тому категорія Сходу є надзвичайно багато-, полівалентна у своїх виявах. Ми говоримо про Китай як Схід, ми говоримо про Далекий Схід, говорилося донедавна про Східну Європу тощо. Одначе, ідея Європи як Заходу — це ідея структурована, яка структурується вже впродовж багатьох століть, і сьогодні — я маю на увазі період від кінця Другої світової війни до сьогодні — структурування категорії Європи як західної цивілізації набуло остаточного виміру, оскільки європейська матриця стала базовою для розуміння категорії демократичного світу. Доволі символічний момент, коли почалося формування самої ідеї Європи, формування і формулювання. На суто теоретичному рівні це була середина-кінець Другої світової війни, коли Європа поставила сама перед собою питання, хто вона є, чому Європа була завжди мозком світу, з одного боку, а з другого, чому в цьому мозкові зародилися такі моторошні фантасмагорії, як дві світові війни і, зокрема, нацизм. Тому аналіз категорії Європи завжди проходив не лише історичні площини, не лише культурні площини, а й площини моральні. Тому мені дуже цікава теза, як вона заявлена в прес-релізі цієї дискусії, про категорію вини і про категорію сорому, як дві ідентифікаційні категорії цих макропонять — Схід і Захід, Захід і Схід. Протиставлення Сходу і Заходу відбулося ще в давньогрецькі часи, власне кажучи, Давня Греція є батьківщиною сучасної Європи. У Давній Греції сформувалася категорія свободи як базова категорія європейської цивілізації, сформувалася категорія громадянства, громадянина як базові категорії демократичного світу. В давньогрецькій літературі вже було абсолютно чітке це протиставлення Заходу супроти Сходу, Захід versus Схід, як Схід перський, Схід автократичний супроти грецької моделі, афінської моделі демократичного світу. І від Гомера і далі, у Есхіла, у філософів і письменників грецької давнини ми знайдемо це протиставлення грецької моделі супроти перської моделі. Греки казали, що у нас всі громадяни є вільні, і той, хто нами керує, чує голос народу. В той же час, Схід — це система, де лише одна-єдина людина є вільною, і це людина, яка є володарем. Уже в давньому світі відбувалося протиставлення Європи в тих параметрах, у яких вона бачилася, супроти варварів. Варварським світом називався будь-який інший світ за межами Європи, і це був насамперед східний світ. Тобто, ця категорія варварства як чужості, варварства як світу, де немає свободи, і світ, де немає свободи, — цей світ варварський. Це була концепція у давньогрецькому і давньоримському світі. У середньовіччі Європа ідентифікувалася з територією поширення християнства, але вже у Середньовіччі християнська Європа включила у свій культурний розвиток потужний східний компонент. Це був арабський Схід, який фактично є однією з основ європейської літератури. Далі Європа ідентифікується з розбудовою інституцій. Можна згадати Макіавеллі. Народжується політична Європа. І в той же час, у період Відродження в Європі з’являється концепція Іншого. Європейські філософи, такі як, наприклад, Монтень, ставили питання про інший світ, про той світ, який християнська Європа називала варварським, опротестовували цю позицію і казали, що насправді варварським є християнський світ, який, з одного боку, проповідує любов до ближнього, а з другого боку, цього ближнього знищує, як це вже було в часи після відкриття Америки, коли почалося нищення індіанських племен з боку західних народів. Таким чином, надзвичайно важлива категорія Іншого, яка постає в європейській культурі і далі розвивається до Просвітництва через усі віки, розвивається дуже сильна критика європейської історії, європейської позиції у світі. У Відродженні Європа ідентифікується також і з Respublika litera- rum. Це термін Петрарки і низки видатних мислителів європейської культури, які під Respublika literarum мали на увазі об’єднання інтелектуалів Європи, сполучених між собою спільними ідеалами, моральними і культурними, тобто, освіта, рівень культури стає ідентифікаційним кодом європейської реальності. Надзвичайно важливим періодом для формування ідеї Європи є просвітництво і процес секуляризації. Тобто фактично від Відродження і далі йде глибокий процес секуляризації, вивільнення через Еразма Роттердамського, через постановку питання про необхідність свободи людської думки, свободи почуттів, свободи релігійного вибору. Як ви бачите, категорія свободи розширюється і охоплює дедалі більше і більше просторів людського буття. У Просвітництві секуляризована Європа знову-таки ставить питання про інший світ. Вольтер казав, що Схід нам здається варварським, далеким від нас, непізнаваним. Насправді Схід — це велетенські культури. Він говорив і про Китай, і про Індію. Навіть була дуже сильна в тогочасній Європі така сходофілія, на різних рівнях вона реєструвалася. З ХІХ сторіччя починається не зближення, а взаємне пізнання двох світів, Сходу і Заходу. В цю “цивілізаційну розмову” входить Візантія, і починається тривалий процес протистояння східного і західного християнства. Кінцеву точку цього протистояння і фіксує Гантінґтон. Християнство у Західній Європі слугувало ідентифікаційним кодом Європи, але Європа пройшла дуже потужний процес секуляризації, і християнство стало однією з ознак європейської еволюції. Водночас, східне християнство, яке себе протиставило західному християнству, в кінцевому пункті ніби протиставило себе Європі, а тим самим вивело себе з самого християнства. Сьогоднішня лінія візантійсько-монгольська, про яку говорить Гантінґтон, про яку говорить російський історик Афанасьєв, — це лінія, яка веде до вилому православ’я в російському варіанті з історії християнства, тому що воно протиставляється Європі, протиставляється демократичному світові. Гантінґтон практично говорить про те, що православ’я в його російській версії зливається, утворює єдиний континуум зі світом ісламу як фундаменталістської релігії. Словом, ми зараз перебуваємо в процесі формування нових “старих” ідентичностей глобалізованого світу, і цей процес не просто складний, він надзвичайно небезпечний. Тобто світ Європи як світ Заходу і світ Сходу — обидва ці світи мають свою ідентичність. Диверсифіковану всередину, багатогранну, полівалентну, але вони мають свою ідентичність. Між ними пролягає простір, який своєї ідентичності не має, простір, який себе ідентифікує з Євразією. Це неоєвразизм російський, який веде лінію від євразизму 20-х років ХХ століття. Однак ця теорія повернулася в Росію, і вона проліферує зараз на українських теренах і скрізь, де може ще проникнути, на теренах, не охоплених Європою. Неоєвразизм, який стверджує, що існує ця неоєвразійська територія, євразійська територія. Якщо коротко охарактеризувати цю теорію, можна сказати, що є Захід, є Схід, є Європа, є Азія, але Євразія не тільки не стала і Європою, і Азією, а вона не стала Європою і не стала Азією. Іван БОНДАРЕНКО: “В принципі, ми більше потрібні Сходу, цікаві Сходу, ніж Заходу”. — Українців я завжди відносив, і себе в тому числі, до європейців. Україну я бачу лише в Європі, проте ми надзвичайно мало знаємо Схід. Знання Сходу, справжні знання, ґрунтовні, глибокі набагато виразніше допомогли б нам зрозуміти власне місце в цьому світі, влас- На фото в центрі — Оксана Пахльовська, ліворуч — Дмитро Дроздовський, праворуч — Іван Бондаренко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин