Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Усі оці “сильні влади” зазвичай нічого не можуть зробити в економіці”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

КОНСТИТУЦІЯ «ПОЛІТИЧНОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ»?

Слово Просвіти, №40 за 2010 рік

Петро АНТОНЕНКО Найрезонанснішою суспільно-політичною подією останніх днів стало рішення Конституційного Суду України від 1 жовтня про скасування конституційної реформи 2004 року. В Україні знову діє Конституція 1996 року. Наша держава знову стала президентсько-парламентською республікою. Формально при цьому КС не вносив змін до чинної Конституції, бо зміни може вносити тільки парламент. Але суд просто визнав таким, що не відповідає Конституції, Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року №2222-IV”. Інакше кажучи, скасовано зміни, внесені тоді до Конституції. Той Закон втратив чинність у день рішення КС, 1 жовтня 2010 року. На органи державної влади судом покладено обов’язок щодо невідкладного приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року. Рішення Конституційного Суду обов’язкове до виконання, остаточне і не може бути оскаржене. Мотивацією ухвалення такого кардинального рішення КС назвав те, що згаданий закон був прийнятий у грудні 2004-го з порушенням процедурних норм. Такий юридичний аспект справи. А політичний? Тут варто нагадати, як був прийнятий той закон та конституційна реформа? А прийнято було це в розпал помаранчевої революції, у самий пік політичного протистояння як суспільний компроміс. Прихильники Володимир ПІПАШ, кандидат історичних наук, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Пригадую, незадовго до загибелі В’ячеслава Чорновола, під час його останньої поїздки в Закарпаття 14—15 березня 1999 р., у розмові з ним (автор тоді очолював Закарпатську крайову організацію НРУ) я зачепив тему, чи можливим був би в Україні “болгарський варіант”? Йдеться про болгарський феномен середини 90-х років. Тоді, розчарувавшись у демократах, болгари проголосували за комуністів, сподіваючись, що ті повернуть “блага соціалізму”. Однак комуністична влада за рік-півтора довела країну мало не до повного банкрутства. Тому болгари, принаймні дуже надовго, якщо не назавжди, позбавилися від прихильності до ультралівих. Тієї осені повинні були відбутися президентські вибори, і ми розмірковували: а може, нехай би їх виграли Симоненко чи Мороз? Чи не станеться після цього в Україні так, як у Болгарії? Донині пам’ятаю аргументацію В’ячеслава Максимовича: “Це було б можливо, якби комуністи в Україні були українськими, подібно до того, як у Болгарії вони є болгарськими. На жаль, у нас вони атиукраїнські. Прихід комуністів до влади у Болгарії її незалежності не загрожував. Симоненко ж, у випадку приходу до влади (це ж щодо Мороза), намагатиметься ліквідувати незалежність нашої держави. У цьому й проблема. Я навіть пропонував Олійнику: “Борю, ти комуніст, але — українець. Як можеш бути в одній партії з україножерами? Та створи Українську компартію. Ми навіть допоможемо тобі у цьому”. Однак Олійник не погоджувався, віджартовувався…” Тут варто нагадати розкладку політичних сил в Україні, зокрема у Верховній Раді, в другій половині 90-х років. Зліва — фракції комуністів, соціалістів та вітренківців, у центрі — фракції “партії влади”, що складалися переважно з тих функціонерів радянських часів, які відмовилися від побудови “світлого майбутнього” (нині чимало їх опинилося у Партії регіонів) і, як тоді вважалося, стали “українськими державниками”, справа — фракція НРУ та інші націонал-демократи (УРП, ДеМПу, Януковича погоджувалися на проведення третього туру президентських виборів (правильніше сказати — переголосування другого туру), що практично вело до перемоги Ющенка. А опозиція, кандидатом якої був Ющенко, погоджувалася на реформу Конституції, яка значно урізала повноваження президента на користь парламенту й уряду. Тобто так звана “політична доцільність” регіоналів, які голосували за ці зміни: мовляв, отримаєте свого президента, але з урізаними повноваженнями. Був ще один компроміс. Конституційна реформа вступала в дію більш ніж через рік після її прийняття — після чергових парламентських виборів, а це весна 2006 року. Більше року новий президент Віктор Ющенко діяв на основі старої Конституції, мав понад рік, щоб скасувати надуману реформу. Але, як істинний демократ, не зробив цього силовим методом, не натиснув на парламент, не назбирав там “тушок” для більшості. Натомість одразу почав роботу зі справжнього конституційного реформування. А ще сподівався, як виявилося, марно, що сили Майдану переможуть на парламентських виборах 2006 року. Парламент було програно. Оновлена Конституція вступила в силу, і ми кілька років жили з розбалансованою владою. Про все це зараз, коментуючи прийняте на догоду владі рішення КС, заявив і сам Ющенко, зазначивши, що в часи президентства “всі мої ініціативи розбивалися об безвідповідальність і неефективність влади”. Отже, недолугу конституційну реформу таки треба було скасовувати. Але не так вульгарно, як це зробив КС, а справді почавши конституційний процес. Нинішня влада не поспішає з цим, а просто стягує до себе всі можливі повноваження. Така позиція Ющенка. А як зреагували на рішення КС інші провідні політики? Найбільш різко — Юлія Тимошенко. Вона назвала рішення КС ганебним, сказала, що це путч, новий ГКЧП. І зарадити тут може лише негайне “перезавантаження” влади, тобто дострокові президентські та парламентські вибори. Різко засуджують рішення КС і більшість опозиційних партій. Причому не лише ті, що гуртувалися довкола БЮТ. Чи не вперше за останні місяці змогли зібратися на перемовини й узгодження позицій практично всі найпомітніші опозиційні партії, включно з “Нашою Україною”, УНП, “Громадянською позицією” Анатолія Гриценка, який, до речі, виступив координатором дій опозиції. Коментуючи досягнуті опозицією домовленості, Микола Томенко заявив, що опозиція ставитиме питання про відставку в повному складі Конституційного Суду, оскільки цим рішенням він скомпрометував себе. А ось позиція Олександра Мороза, який був головою Верхової Ради, що прийняла Конституцію 1996 року. Він заявив, що КС вийшов за межі своїх повноважень і не мав права ревізувати чинну Конституцію. Щодо надуманого приводу про “невідповідність” процедур ухвалення Закону від 8 грудня 2004 року, Мороз зазначив, що за такою логікою КС візьметься загалом скасовувати і Конституцію 1996 року. Що ми маємо на сьогодні? Конституцію 1996 року і президентськопарламентську республіку. Верховній Раді нічого не треба змінювати в тексті Конституції, що діяла ще на тому тижні, просто суд автоматично повернув туди норми, змінені у грудні 2004-го. Спікер Володимир Литвин уже доручив апарату парламенту підготувати і роздати всім депутатам 450 примірників Конституції 1996 року. За новою-старою Конституцією у Верховній Раді вже не потрібна коаліція правлячих фракцій, ні з “тушками”, ні без них. Можна переходити з фракції у фракцію. Натомість члени коаліції домовилися про подальшу тісну співпрацю в парламенті, про що із задоволенням повідомив прем’єр Микола Азаров, зазначивши, що парламентська більшість активно підтримуватиме президента й уряд. Глава держави отримав нові великі повноваження, наприклад, на відправку уряду у відставку. Очевидно, не матимуть юридичних наслідків розмови про те, що, мовляв, ми обирали цього року президента під одні повноваження, а він отримав інші (так само, як і обраний восени 2007 року парламент). Зміна повноважень у ході каденції глави держави чи парламенту зовсім не означає автоматично потребу їхнього переобрання. Звичайно, все це зроблено не полюдськи, методом тої ж “політичної доцільності”. Якщо реформа 2004 року була компромісом, виявилася невдалою, треба було б змінювати Конституцію цивілізованим методом, а не так. Але що є, те є, не вийшло нормально, виходить ненормально. На практиці це означає посилення всієї вертикалі влади, насамперед виконавчої, президентської, й послаблення парламенту. Втім, для більшості простих громадян усе це практично байдуже. Більш того, чимало людей навіть підтримають ідею “сильної влади”, яка, на їхню думку, наведе порядок. Те, що ця “сильна влада” в країнах — колишніх республіках СРСР чомусь, як правило, перетворюється на майже диктатуру, народ особливо не хвилює. Але, може, людей схвилює інша, прозаїчніша, річ: усі оці “сильні влади” зазвичай нічого не можуть зробити в економіці, для поліпшення життя громадян. І не можуть належно захищати державу. На думці у “сильної влади” інше. Це вже озвучив один із чільних регіоналів віце-прем’єр Борис Колесников. Він запевнив, що до кінця свого президентства Янукович обов’язково зробить російську мову другою державною, як і обіцяв. А ще Колесников не проти подвійного громадянства. А ще регіонали готують проект закону, яким буде заперечено, що Голодомор в Україні був геноцидом нашого народу, як зафіксовано у чинному законі. Ана черзі Податковий кодекс “економіки” поборів. Усе це і є політична доцільність тих, хто прорвався на виборах до влади. Чи надовго — залежить від самого народу, від опозиції, усіх національно-демократичних сил. ється, не виправдалися. Повсякденна мова найбільших українських капіталістів — не українська. Це ж і щодо культури, різних уподобань, схильності до російсько-совкових шоу. Регіональний націоналізм породжує у частини капіталістів лише прагнення мати “свою” незалежну державу під іменем Україна, однак російську за характером. Якщо для партій крупної буржуазії країн Заходу програмним завданням було сприяння розвитку свої країн, національної економіки, мови, освіти, науки, культури, мистецтва, збереження національних традицій, то для Партії регіонів програмним завданням є забезпечення колоніальної експлуатації України. Замість сприяння національному розвитку України, її заплановано зросійщити та перетворити на ще одну російську державу. Існує у партії і радикальніше крило, яке мріє про повну інкорпорацію України в склад Росії. Тож маємо унікальну ситуацію у світі, коли владу в поки що незалежній державі захопила партія, що представляє інтереси колишнього колоніального чиновництва, яке стало буржуазією. Отож якщо у другій половині 90-х років найбільшою загрозою незалежності були “ліві” (однак неукраїнські), то нині, за класичною класифікацією, “праві” (теж неукраїнські): партія, яку можна назвати Партією російщення та колоніальної експлуатації України. Нині вона отримала владу та реалізовує своє програмне завдання. Ця ситуація є джерелом наростання суперечностей між національними інтересами, прагненнями до постіндустріального суспільства, іншими пріоритетами більшості українців і програмною метою ПР — залишити їх на стадії дикого, колоніального капіталізму. Не прагне більшість українських громадян і зросійщення України. Також більшість їх не зацікавлена в тому, щоб процвітали, за рахунок колоніальної експлуатації України, лише найкрупніші буржуа. Якщо перше підриває соціальну базу ПР у Центрі, вщент руйнуючи її на Заході України, друге викликає супротив у найширших прошарках населення (особливо у дрібного та середнього бізнесу) на теренах всієї держави. Враховуючи зазначене, прогнозувати значну соціальну базу Партії регіонів неможливо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин