З блокнота письменника · “Чому в нас так много відступників, чому відступництво нам не страшне”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ГЛУХИЙ КУТ МАЛОРОСІЙСТВА», с. 3
ГЛУХИЙ КУТ МАЛОРОСІЙСТВА
Слово Просвіти, №40 за 2011 рік
Продовження. Поч. на стор. 3
яка постане перед владою нової України, буде малоросійство. Бо, розтлумачував він, малоросійство — це завжди апріорі капітуляція, капітуляція ще перед боєм. Після недовгого переляку 1991 року компартійна номенклатура, яка складалася з малоросів, очолила в центрі й на місцях процес побудови незалежної Української держави, щоб загальмувати його на довгі роки. Українського Вацлава Гавела в нас не знайшлося. І перші два президенти України були якраз із компартійної номенклатури — саме за їхнього правління (звичайно, під тиском Росії і США) було зліквідовано ядерний потенціал країни (до речі, третій у світі), створено абсолютно неправомірно Кримську автономію, що стала головним болем Української держави. Пізніше Л. Кучма писав у свої книжці, що й “через тисячу років Україна буде вдячна Росії…” За що? За 350-річне колоніальне ярмо? Третій Президент Віктор Ющенко, який став лідером держави на хвилі Помаранчевої національно-демократичної революції 2004 року, найбільш український. Він не їздив регулярно, як його попередники, на поклони до Москви, послідовно боровся за визнання голоду 1932—1933 років Геноцидом українського народу, твердо тримав лінію на визнання ОУН—УПА патріотичною організацією, що боролася за незалежність України. Та всього цього мізерно мало для Президента, який би мав вивести Україну на національно-0незворотний шлях державного розвитку. На превеликий жаль, ліберальна політика “без берегів” Віктора Андрійовича обернулася проти України й проти нього самого. Намагання Президента порозумітися з антиукраїнськими силами — меморандум, круглий стіл, “універсал” — лише розв’язали їм руки. Дійшло до того, що лідер комуністів П. Симоненко з трибуни Верховної Ради на весь світ прокричав: “Ющенко — воєнний прєступнік, і єво надо судіть…” Так само регіонал В. Колесніченко безапеляційно заявив: “В. Ющенко будут судіть послє окончанія прєзідєнтской кадєнціі…” Судити чи не судити політичного й державного діяча, може вирішувати тільки суд, а не будь-хто. Звичайно, за умови, що той суд справді незалежний. Великий негативний вплив на українство має УПЦ Московського патріархату. Це один із центрів русифікаторства в Україні. Московські попи кажуть, що Київський патріархат неканонічний і тому незаконний. Забули, либонь, святі отці, що їхні предтечі за дорогі шкури й золото купили собі канонічність, а канонічність Української Церкви зліквідували, бо вже відбулася Переяславська зрада 1654 р. Сьогодні Патріарх Московський Кіріл, відвідуючи Україну, дозволяє собі погрожувати карою Божою тим українцям, що ходять до церкви Київського патріархату. Зрозуміло, тому що нинішня влада в Україні колінкує перед Москвою. Вона забула прадавню європейську традицію: чия держава, того й церква. У нас же ніби Українська держава? Чи влада не українська? Тому-то малороси уже на рівні підсвідомості змирилися зі своєю меншовартістю, гадаючи, що замість захищати свою честь і честь країни, в якій живеш, краще промовчати, як кажуть, аби чого не трапилося. …Колись, здається, у середині 90-х років минулого століття, віце-прем’єр з гуманітарних питань В. Семиноженко радісно заявив: “Закінчилися часи Мазепи, почалися часи Богдана Хмельницького”. Зрозуміло, що академік мав на увазі не того Богдана Хмельницького, під проводом якого була здійснена патріотично-визвольна війна українського народу, а того, який 1654 року знову кинув у неволю Україну… …2009 р. по телевізору часто лунали заяви команди В. Литвина, який балотувався на посаду Президента України: “Тільки Литвин може об’єднати Україну”, “Тільки Литвин може вивести Україну з кризи”, “Тільки Литвин може бути гідним Президентом України”. Тоді ж Голова Верховної Ради В. Литвин, виступаючи по Московському радіо, з малоросійським ентузіазмом заявив, що він би хотів, аби російський Чорноморський флот був гарантом безпеки наших південних кордонів. Не вірю, що тодішній і нинішній голова ВР не розуміє: з російського флоту такий гарант нашої безпеки, як із вовка сторож біля отари овець. Гонитва за президентським кріслом надихнула В. Литвина ще на одну заяву: він повторив висловлювання інших малоросів про те, що, мовляв, нас ніхто не чекає в Європі, а тому треба чимшвидше бігти до союзу Росії, Білорусі й Казахстану… То куди “тільки Литвин” збирається повести нас — у чергову союзну кошару на чолі з Росією?! До речі, тоді більшість кандидатів на посаду Президента, як і В. Литвин, прогиналися перед Москвою, випрошуючи в неї підтримки. І нікому не соромно: бо малороси. Незабаром, перед виборами до ВР 2012 року, робитимуть те саме. …У вересні 2008 р. наш Кабмін видав постанову, за якою в українських (!) школах учні й учителі на перервах й на території закладу мають спілкуватися державною українською мовою. Боже, який ґвалт зчинили малороси: порушення прав людини, порушення Європейської хартії меншинних мов і т. ін. Особливо старалися регіонали, зокрема нардеп Ю. Мірошниченко. Перш ніж здіймати галас, нардеп від Партії регіонів мав би подумати: який приклад подають учителі своїм учням, коли на уроках розмовляють українською, а на перервах — російською? Дають зрозуміти учням, що українська мова — це непрестижно… То що це — порушення прав людини чи ні? І з такими державними діячами ми хочемо збудувати вільну й незалежну Україну?! До речі, у зв’язку з часто безвідповідальними висловлюваннями окремих народних депутатів, державних діячів, політиків, ті, хто їх слухає, ризикують втратити віру в людство. …Із лютого 2010 року в Україні внаслідок президентських виборів до влади прийшла Партія регіонів, а її представник В. Янукович став головою держави. Його успіх великою, а може, й вирішальною мірою забезпечив В. Ющенко, коли перед другим туром закликав виборців голосувати проти обох кандидатів — Ю. Тимошенко і В. Януковича, що фактично тоді означало поставити шлагбаум перед Юлією Тимошенко. У Верховній Раді депутатська фракція Партії регіонів утворила коаліцію більшості — з комуністами (нарешті “акули капіталізму” порозумілися з захисниками
Фото Олеся Дмитренка гнаних і голодних) та захисниками народної партії В. Литвина. У цей час один із членів партії В. Литвина, не змигнувши оком, заявив, що “наша політична сила ні під кого не підлаштовується”. І справді: ця “сила”, як кажуть, не перевівши подих, передислокувалася з Демократичної коаліції до прямо протилежної. Така “принциповість”, вочевидь, може відгукнутися партії В. Литвина на наступних виборах до ВР. Недарма пішли чутки про приєднання литвинівців до Партії регіонів. Перші кроки нової влади були доволі промовисті. Свій перший візит Президент України В. Янукович здійснив не до Москви, як очікувалося, а до Брюсселя. Але не для того, щоб потвердити євроатлантичну інтеграцію нашої країни, а навпаки — заретушувати її (трохи пізніше він заявить, що ця інтеграція вже неактуальна для України, оскільки вона позаблокова держава. Це, звісно, викликало оплески в Кремлі). І, зрозуміла річ, бурхливими оплесками й вигуками “браво” зустріли пропозицію української влади про продовження перебування російського Чорноморського флоту на території України ще на 25 років. Хоч до закінчення попередньої угоди залишалося 7 років. Чого так поспішала українська влада? Тим більше, що обіцянка російської сторони знизити для українського населення ціну на газ від початку була непереконливою. Що дуже швидко й підтвердилося. Отож відповідь така: українські перемовники вочевидь переплутали оренду з подарунком. І не випадково опозиція назвала нову угоду зрадою національних інтересів. Одне слово, малороси вкотре колінкували перед Росією. Отож нині, замість влаштовувати непереконливий судовий процес над експрем’єром Тимошенко, прокуратурі варто було б пильніше придивитися до тих же Харківських угод, до того, що відбувається в літакобудуванні й кораблебудуванні, в інших галузях промисловості, на які поклали око російські олігархи. Складається враження, що одного зовсім не чудового дня, тихо, без галасу змінять жовто-блакитні прапори на трикольорові стяги… Нинішній Президент нещодавно заявив: “Ми збудуємо сильну щасливу Україну”. Звичайно, політики можуть говорити що завгодно — вони, як водиться, за свої слова не відповідають. Але припустимо, регіонали разом із комуністами й литвинівцями-таки збудують нехай не таку вже “сильну та щасливу”, але пристойну державу. Та ніколи не повірю, що держава буде українською, про яку мріяли й за яку боролися багато поколінь українців. Якщо Л. Кучма упродовж своєї десятирічної президентської каденції час од часу запитував себе й інших: “Що ми будуємо?”, то В. Янукович знає, що будує: він будує саме ту державу під назвою сильна Україна, в якій дедалі менше залишається українських реалій… Це вже буде не самостійна, а залежна від Москви держава. Російський капітал і далі приватизує українські великі промислові підприємства. Росія тисне на Україну, аби прибрати до рук газотранспортну систему. Те саме відбувається з літакобудуванням — у цій галузі Україна входить до десятки світових держав. Росія стала партнером України в добуванні газу на шельфі Чорного моря, що є на території України. Одне слово, вуха північного сусіди стирчать скрізь на нашій землі, де можна чимось поласувати. Та чи не найбільша небезпека чатує на українців у сфері гуманітарній, якій не надавав належної уваги жоден Президент України. Уперше за часи незалежності створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України на чолі з самим Президентом (таке собі регіональне ноу-хау). Поки що ця рада нічим особливо не відзначилася, хіба що зауваженнями на адресу міністра освіти, науки, молоді і спорту Д. Табачника та заступника голови адміністрації Президента Г. Герман. За майже півтора роки було проведено аж два відкриті засідання гуманітарної ради. Результатів тієї роботи поки що не видно. І, щиро кажучи, мене не цікавить та рада, бо не вірю в її ефективність. Мене цікавить, що там роблять наші видатні поети І. Драч — перший голова Народного руху, другий — комуніст Б. Олійник. Адже нинішня влада ідеологічно, хоч і з різних причин, чужа їм обом. Якщо вони гадають, що можуть вплинути на якесь рішення Президента, то хай краще пригадають давню анекдотичну оповідку: підлеглі прийшли на нараду до начальника кожен з власною думкою, а пішли всі з однією — думкою начальника… Чудовою ілюстрацією до цього анекдота може бути випадок, що стався у Комітеті з державних премій імені Т. Г. Шевченка на початку весни 2011 року. Як відомо, Комітет більшістю голосів присудив престижну премію письменникові Василю Шкляру за роман “Чорний Ворон”, присвячений героїчній і трагічній боротьбі українських селян проти совєтської влади у 20-х роках минулого століття. Коли було опубліковано Постанову Комітету про присудження Шевченківських премій, прізвища письменника там уже не було. Запитання: який сенс існування Комітету, на думку поважних членів якого влада просто не зважає. І ще одне. На Всесвітньому конгресі українців, що відбувся в Києві 19—21 серпня 2011 року, Іван Драч виступив із промовою, яка дала надію на повернення видатного поета до самого себе — патріота, борця за незалежну Україну. Взагалі запитань до нинішньої влади в наших громадян виникло немало. Своєрідною відповіддю на ці запитання є Лист до Президента групи інтелігенції на початку серпня ц. р. Автори заявляють, що вони підтримують рішучі кроки голови держави в напрямі розбудови незалежної України і запевняють, що такої ж думки більшість наших громадян. Цим словам можна було б повірити, якби не наростали протестні акції в Україні щодо тих чи тих дій влади. Не коментуватиму докладно того листа. На думці совєтські часи, коли будьякий захід режиму вірні слуги партії, зокрема й чимало інтелігентів, вже схвалювали. А мені, як завжди в таких випадках, пригадалися гіркі слова Івана Франка: “Чому в нас так много відступників, чому відступництво нам не страшне?”
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
