Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Чи не відчуваємо власної провини за теперішній стан культури й соціальних стандартів?” · с. 5сторінка оригіналу ↗

ЛЛІІРРИИЧЧННІІ ІІ ННЕЕЛЛІІРРИИЧЧННІІ РРООЗЗДДУУМММИИ,, ННААВВІІЯЯННІІ ХХРРЕЕЩ ЩААТТИИККООММ

Слово Просвіти, №40 за 2011 рік

Євген ФАЛЕНДИШ, Київ Теплий суботній вечір на Хре! щатику. Cтильно одягнута жвава молодь обліпила кіоски з пивом і морозивом, слухає децибельні ритми біля концертної сцени на Майдані Незалежності. Сучасні мо! лоді люди розкуті й самовпевнені, а загалом красиві, як і належить бу! ти молодим. Споглядаючи без ста! речого упередження їхню щасливу безтурботність, радієш і на якийсь час мимоволі поринаєш у теплі ностальгійні спогади студентської пори. Та до нинішніх реалій повертає очевидний дисонанс: голосні вис! ловлювання гурту захмелілих мо! лодих людей, серед яких чимало прекрасно вдягнених симпатичних дівчат. Утім, не будьмо надто свя! тенницькими, бо й півстоліття тому серед хлопців теж можна було по! чути ненормативну лексику як оз! наку розкутості й самостверджен! ня. Та все ж, коли сьогодні щокроку подібний “фольклор” під акомпа! немент цигаркового диму буденно лунає з уст майбутніх матерів — це вже, безумовно, сумний гендерний “здобуток” новітньої доби. Прикро усвідомлювати, що традиційна українська культура із притаманними їй жіночою цнотли! вістю та культом матері стала чу! жою для сучасного політичного та фінансового бомонду, який свої духовні потреби практично повніс! тю задовольняє на шопінгах і вели! косвітських тусовках, які так коло! ритно висвітлює на телебаченні Ка! терина Осадча. Телевізійні канали окуповані прибутковими “медія!проектами”, що інтенсивно та “ультрасучасно”, часто з досить відвертим антиук! раїнським присмаком, експлуату! ють на позаплінтусному рівні полі! тичну та статеву теми. На жаль, незважаючи на участь у розважальній сфері молодих і, нерідко, талановитих артистів та їхні окремі здобутки, сумарні твор! чі досягнення цих проектів не по! збавлені примітивного порногра! фічного забарвлення, до якого ду! же пасує класичне визначення “гроші не пахнуть”. До такої, з дозволу сказати, культури долучаються і “творці” мо! дернової літератури (популярної серед космополітичних і бізнесових кіл). У погоні за читачами і глядача! ми окремі письменники та теат! ральні режисери не відчувають, що своїм нібито осучасненням літера! тури й театральної культури нас! правді позбавляють їх важливих на! ціональних рис і відповідної пер! спективи розвитку (клінічні аспекти бузиніяди навіть не беремо до ува! ги). Подібна культура може бути ли! ше свідченням кризи моралі й сус! пільної апатії. То чого ж чекають де! які письменники і театральні діячі від загравання з вуличним сленгом і впертого “збагачення” нашої літе! ратурної лексики відвертим матюч! чям інтернаціонального штибу? Хочеться порадити шановним інженерам людських душ: відвідуй! те час від часу Хрещатик та прислу! хайтеся до мови молоді, народже! ної уже в незалежній Україні, і ви зможете оцінити результати своїх новаторських пошуків за останні два десятиліття. Архітектурну привабливість і чарівність зелених київських ву! лиць натхненно формували протя! гом ХVІІ—ХХ століть десятки видат! них майстрів архітектури, серед яких імена С. Ковніра, І. Григорови! ча!Барського, Б. Растреллі, О. Бе! ретті, В. Ніколаєва, В. Городецько! го, П. Альошина. Створені ними архітектурні ше! деври від стилю українського ба! роко до раннього модерну не кон! фліктували між собою, бо у своїй творчості автори керувались не ли! ше талантом, а й глибокою пова! гою до творчих досягнень попе! редників. Коли ж узяти до уваги масшта! би всіх архітектурних злочинів, ско! єних у Києві лише протягом остан! ніх 15—20 років, виникає справед! ливе запитання: скільки ж доларів мало переселитися у кишені гра! доначальників і головних, із дозво! лу сказати, архітекторів міста, що! би з’явились отакі цинічно зухвалі “будівництва” і, чи хоча б найодіоз! ніші з цих недосяжних на сьогодні “небожителів” отримають спра! ведливі терміни покарання за мас! штабну корупцію та спотворення обличчя однієї з наймальовничіших столиць Європи? А ми, які роками мовчки спос! терігали за усією цією будівельною “творчістю”, може, теж заслуговує! мо на якесь покарання? Важко по! вірити, що нам, киянам, могли б аж так застувати обрій кульки з греч! кою і здеформувати нашу здатність до логічного мислення, що й досі ще не можемо оговтатись і уявити себе господарями міста. Невже й надалі покірним мовчанням прире! чено допомагатимемо нуворишам обліплювати своїми осиними гніз! дами архітектурні шедеври україн! ської столиці? Попри очевидний душевний дискомфорт, маємо все ж і певні підстави для обережного оптиміз! му: на тлі зазначеного вище поміт! ного зниження культурного рівня окремих груп молоді та людей се! реднього покоління, заанґажова! них невибагливими культурними й космополітичними тенденціями у гуманітарній сфері, помітним і об! надійливим є зростання освітнього рівня творчих людей молодшого покоління. Значний відсоток тала! новитої молоді успішно користа! ється з переваг сучасних інформа! ційних технологій задля розширен! ня свого кругозору та підвищення фахових знань, прагне досягнути вищого духовного стану. Не може не тішити загальне зростання у столиці за роки неза! лежності кількості людей, що не лише вільно володіють україн! ською мовою, а й охоче нею спілку! ються. Фото Олеся Дмитренка Дивує лише те, що чомусь різ! номанітні досягнення нашої націо! нальної культури не пропагуються на державному рівні як наш віковіч! ний духовний скарб, що, власне, й зробив українців нацією. Критично оцінюючи морально! етичні засади поведінки різних прошарків населення та можливі причини духовних негараздів у на! шому суспільстві, не забуваймо за! питати себе й своє покоління: а чи не відчуваємо власної провини за теперішній стан культури й соці! альних стандартів? на!Бенуа Шерера, що охоплювала нарис історії України до 1734 року. За часів Наполеона з’явилося багато літератури про українське питання. З 1847 року французи по! чинають знайомитися з творчістю Тараса Шевченка і діяльністю Ки! рило!Мефодіївського братства. А Оноре де Бальзак, закоханий в Евеліну Ганську, навіть жив в Ук! раїні (1847—1850) у Верхівні на Житомирщині. Він написав відомі нотатки про Україну. У другій половині XIX ст. поси! люються українсько!французькі культурні зв’язки. 1860 року у Франції жила Марко Вовчок і мала гарні стосунки з письменниками Флобером, Жорж Санд, Меріме. Її повість “Маруся” здобула у Франції велику популярність і дістала наго! роду Французької Академії. Із 1877 року жила і студіювала у Парижі художниця М. Башкирцева, яка залишила близько 500 картин. На початку 1900 років у Парижі вчився, а пізніше працював у Школі антропології визначний україн! ський учений Федір Вовк. Підтри! мували культурні зв’язки з Франці! єю Михайло Драгоманов і Михайло Грушевський. Багато чого ще можна розпо! вісти про українців у Франції у до! воєнні і, особливо, післявоєнні ро! ки. Наприклад, про видатних укра! їнців, які померли в цій гостинній країні і прах яких покоїться на ме! моріальних кладовищах Франції. Це Володимир Винниченко, Нес! тор Махно, Симон Петлюра, Серж Лифар та інші. Ось із цим належало б знайо! мити українському екскурсоводу українських туристів, що відвіду! ють Францію.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин