Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Я щоразу занурююся у власну душу і роблю походи в історичну пам’ять”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Леонід ГОРЛАЧ: ««ССттррааш шннііш шаа ннаадд ууссее ппооггууббаа ддууххаа»»

Слово Просвіти, №40 за 2012 рік

Є класики дуті, є забронзовілі і є… живі, тобто справжні (причому, класики вже за життя). Письменник Леонід Горлач навіть у когорті поетичних велетнів вирізняється, поєднуючи в собі тонкого лірика й доскіпливого дослідника-епіка (до речі, найсвіжіша новина: за віршовані історичні романи “Мамай” і “Мазепа” Горлач отримав премію ім. В. Свідзінського). Майстер реалістичного письма, він видобуває зі звичайного слова найтонші семантичні відтінки, тобто послуговується симфонічними законами, а за цим — здатність відкривати у звичайному незвичайне, розкладати райдугу смислу на кольорові метафори. За плечима в Леоніда Горлача десятки літ наполегливої роботи в літературі (його першу збірку “Сонце в зіницях” прихильно зустріли майстри слова, а серед них і незабутній Олесь Гончар, вона побачила світ 1965 року): в доробку близько п’ятдесяти книг поезії, прози, публіцистики та шість історичних романів у віршах! Золота серцевина його творчості — соціально загострене відчуття того, що відбувається нині в Україні, історизм, активна громадянська позиція, беззастережне відстоювання інтересів народу, віра у його майбутнє і паралельно — тонка пейзажна й інтимна лірика. Нова поетична книжка Леоніда Горлача — “Знак розбитого ярма” — і є квінтесенцією цієї тези. Вона вражає молодою потужністю м’язів думок і почуттів. — Леоніде Никифоровичу, письменників називають сейсмографами суспільства, а Ви до того ж маєте колосальний досвід, прожили велике бурхливе життя, в яке вмістилося кілька “епох”: сталінщина, хру$ щовщина, брежнєвщина, незрозумілий період так званої незалежності. У чому полягає сутність нашого сьогодення? Що Вам дово$ диться переплавляти у поезію? — Це питання мучить кожну совісну людину, яка по-справжньому вболіває за свій народ, за наш національний український код. На превеликий жаль, трапилося те, що відбувалося в історії, скажімо, за часів Французької революції, коли романтики йшли на барикади, а потім приходили цинічні буржуа і захоплювали все у свої руки. І тих, хто боровся на барикадах, нищили, репресували. На щастя, до відвертих репресій в Україні не дійшло, але ми втратили надзвичайно багато. “І не така страшна домів розруха, // а те, що звикли жити у ярмі. // Страшніша над усе погуба Духа //, яку собі вчинили ми самі”. Утім, і розруха пригинає: понищено промисловість, сільське господарство. Вимирають села, я це бачу на власні очі в моїй рідній Чернігівщині, особливо у північних районах, ближче до Росії, Білорусі. Там просто жах: порожні хати заростають бур’яном, тільки лісовози вивозять ліс, люди доживають, виживають, і це дуже страшно. Отакі результати діяльності за 21 рік незалежності. Згадую розповідь нашого чудового письменника, Героя Радянського Союзу Юрія Збанацького. Він якось сказав мені: “Ти знаєш, не так страшно було йти у бій, коли кров лилася і падали мертвими люди. Найстрашнішим було, коли ми приходили в села, а там — жодної душі, тільки димарі над згарищами стирчать”. То була війна. А з ким тепер воюють? Питання не риторичне. Воюють із власним народом. Процеси, які відбуваються у нашому суспільстві, далекі від поезії. Відбувається самознищення. Як тут писати світлу, задушевну лірику? Найчутливіші люди нашого суспільства — письменники, але я не можу назвати жодного глибокого твору ні в прозі, ні в поезії, ні особливо в драматургії, де було б відбито революційні процеси. Чому так? Згадаємо 20-ті роки минулого століття, скільки значних творів тоді з’явилося. Письменники писали про те, що бачили, бо вірили в перспективу. Нині цього немає. — Минувшина, зокрема й недалека, відображена у творах Ю. Мушкетика, Р. Іваничука, В. Шкляра, В. Баранова, Г. Гусейнова, а ось позитив періоду незалежності не знайшов своїх співців. — У творах зазвичай лише відгомін минувшини. А якщо є відгомін сучасності (ось, до прикладу, розкішна епічна річ Бориса Олійника “Трубить Трубіж”, то там стільки гніву. Позитиву — немає. Є біль за те, що на очах руйнується країна. Тому поетів не дуже тягне на лірику. Вона має бути викривальною, гнівною і чесною. Треба говорити правду про все, що нині відбувається. Невдала вийшла у нас незалежність, віжки опинилися не в руках справжніх патріотів України, а у спритних ділків, яким байдуже де жити: в Європі, Америці чи на островах-курортах. Вони мають формальне громадянство, у них нема українського громадянства у серці. Через це країна поневіряється. — Що увійшло у найсвіжішу Вашу збірку “Знак розбитого ярма”? — Це вірші й поеми, написані впродовж кількох ближніх років і породжені традиційними для мого віку розмислами про сенс людського буття, і отими ж реаліями сучасного українського життя. Паралельно з епічними творами пишу лірику, яка просто вихлюпує з мене. На щастя і печаль я маю право, При них обох моя душа згоря. А ти, примхлива і облудна славо, Немов ярмо, що скинула зоря. Печальний нині, був веселим зроду, Але від того плакати дарма. Над небозводом рідного народу Поет — як знак розбитого ярма. Назва книжки принципова. Поети борються за внутрішню свободу, за волю свого народу, нещасної країни. — Яка “географія” больових точок книжки “Знак розбитого ярма”? Які теми Вас найбільше хвилюють? Ця відповідь для тих, хто лише має намір прочитати Вашу нову книгу. — Людське серце здатне вміщати в себе цілий безмежний світ. Та найбільше в ньому живе дух рідної України. І якщо для мене поет уособлює суть свободи, то хочеться бачити й свій народ без ярма захланності, вторинності, як за часів найвищих проявів національного духу, коли він умів відстоювати свою незалежність. А тому й хочеться нагадати нашим державцям слова, які я свого часу вклав у вуста Івана Мазепи: Якщо ж узявсь державний хрест нести, то будеш лиш тоді з добром у згоді, коли в тобі народ — не ти в народі, коли не він тобі — для нього ти. Звідси й гострі соціальні мотиви, а ще роздуми про тимчасовість людського буття, бо на схилі літ людина має думати не про те, як возвиситися над собі подібним, а залишитися світлим добрим променем на небі. Я все-таки зберігаю стару позицію, вироблену десятиліттями: поет має бути громадянином. Нині молоді пошуковці слова і слави часто займаються електронною творчістю, образ на образ начіплюють, розхристаність, неграмотність… Це нечесно щодо свого народу. — До того ж, ця “електронність” добряче приправлена нецензурщиною, і це видають за авангард. — Вони просто не знають, що все це повтори. Хай почитають твори двадцятих років. Є фейлетон Остапа Вишні “Забіліло”, де він згадує Наталю Забілу. Вона була дворянка, тільки входила в літературу, повна енергії, надзвичайна красуня. Наталя Львівна з феміністками створила групу, вони ходили голими по Харкову, тодішній столиці, з гаслами “Геть стид!”, “Геть сором!” Остап Вишня дотепно посміявся, мовляв, не тим займаєтеся, дівчата. Нині відбувається щось подібне: оголюються люди. Нагромаджують неграмотні рядки. Добре хоч, що автори правильно себе характеризують: “Ми пишемо тексти, а не твори”. Одразу самі на собі хрест ставлять. Європа давно зрозуміла, що до чого. Верлібри, білий вірш — це природно для них. У нас же силабо-тоніка, столітні традиції ритмізації і римування. Що таке справжній вірш? Він має дзвеніти музикою, переливатися барвами. Це ж зовсім інше, бо наша поезія — посестра музики. Про це забувають глухі “новатори”. В Європі, може, і надрукують якогось віршика, може, і грант якийсь дадуть. Але це мертве. Треба жити заради свого народу, уболівати за все, що відбувається у нас. Тоді ти гідний звання поета. Я так вважаю. — Вашу нову збірку завершують два блискучі вінки сонетів — “Материк” і “Море” і дві компактні поеми, болючі й афористичні: “Ніч гніву” і “Озонова діра”. — Це знову ж про нас, українців: у минулому й майбутньому. Я щоразу занурююся у власну душу і роблю походи в історичну пам’ять. І бачу: є недаремним кожне чесне слово. “Материк” починаю так: Колись, як нас не буде вже на світі І нашу стежку заплете трава, Немов каштани на багрянім вітті, Повиснуть наші вистиглі слова. — Та надто трагічні початки у поем “Ніч гніву” і “Озонова діра”: Я прив’язав дорогу до порогу. Ніч забарна згризає створ вікна. А в чорноті, задушливій од смогу, Розпатланий регоче сатана. — — — — — — — — — — — — — — — — Ніч смоляну пронизують вітри. Кричить до крука крук у глухомані. Стираються часів незримі грані. Згин холодить з озонної діри. — Я препарую нашу дійсність і минуле, а вони надто сумні. Втім, я ще діагностую, тобто шукаю шляхи одужання. Тож я не стільки паталогоанатом, скільки лікар. Піду у пам’ять, поверну назад. А може, там відродиться опора і віра в те, що Україна хвора знову зацвіте у небесах, як сад?.. І далі: І хатою я сам нараз стаю, Села осердям, острівцем озону. Втираю із землі сльозу солону, Притулок на ніч жебракам даю. Село передусім треба рятувати! — Чи не було написання історичних романів самозахистом, коли подорожами у минувшину Ви затулялися від ганебного сьо-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин