“Чи не час дати відсіч шулерам від політики і спорту, тим, хто ллє бруд на Україну?” Слідами наших виступів 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗
Особистісне й особисте
Слово Просвіти, №40 за 2013 рік
Віталій МАЦЬКО, доктор філологічних наук, м. Хмельницький
Прочитав уважно статтю Віталія Абліцова (СП, № 39 за 2013 р.) про те, хто і як знає Ю. Шевельова, з приводу знищення меморіальної дошки видатному українському філологові. До речі, телеглядачам “Інтера” опоненти втовкмачували прізвища, під якими вони знають Шевельова, і жодним словом не обмовилися, що він від народження таки Шнейдер. Його батько був генералом царської армії. І якщо жив у будинку на Сумській із 1915 до 1943 року, то як опинився у Харкові. Батько-німець одержав за видатні заслуги п’ятикімнатну квартиру; і не Шевельов забрав житло у більшовиків, а вони незаконно позбавили помешкання родину колишнього генерала, що емігрував до Югославії, не сприйнявши більшовицької дійсності. Отже, українці мають безліч прикладів, коли творча інонаціональна інтелігенція активно працювала на нашу культуру — це Юрій Клен (Освальд Бургардт, Марія Нілова (Туркало за чоловіком), Марія Гладиліна (Загірня), Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Володимир Сосюра, Леонід Первомайський, Абрам Кацнельсон… У цьому почесному ряду належне місце посідає інтелектуал Юрій Шевельов. Українці мають дякувати йому, що він не став працювати на розбудову культури Німеччини, США чи інших держав, а присвятив усе своє життя розвитку української філологічної науки, українського письменства. А те, що науковець під час німецької окупації друкувався в українській газеті (не помирати ж йому з голоду), то так доведеться викреслити всіх, зокрема чекіста В. Домонтовича (Петрова) з його “Українським засівом” (журнал відділу пропаганди німецької армії в Україні виходив у Харко-
Петро АНТОНЕНКО
Федерація футболу України вже оскаржила у ФІФА цей вердикт, щоб усе ж добитися проведення матчу в Харкові в присутності глядачів. І, звичайно ж, захистити від дискваліфікації стадіон Львова. І ось днями ФІФА призупинила ці санкції, оскільки отримала апеляцію від ФФУ, але до 11 жовтня не встигає розглянути її. Отже, матч Україна—Польща відбудеться в Харкові у присутності глядачів, які уболіватимуть за нашу національну збірну. Вердикт ФІФА ухвалений на основі доповіді спостерігача від мережі громадських організацій ФАРЄ (“Футбол проти расизму в Європі”). У склад мережі входять організації різних країн, кілька й від України. Та українські організації не брали участі в моніторингу цього матчу і в підготовці доповіді до ФІФА. Ось що сказав віце-президент Конгресу національних меншин однієї з цих організацій Йосип Зісельс: “… до цього моніторингу нас не підключали. Це схоже на провокацію у контексті більш широкого процесу, щоб зобразити Україну сьогодні як расистську і нацистську країну, хоча це не так”. Про що ж доповіло у міжнародну федерацію керівництво ФАРЄ? Виявилося, у ФАРЄ існує неафішований список вчинків, які там вважають “проявами расизму і фашизму”. Тому кілька днів усі тільки здогадувалися, за що ж ві, згодом у Кіровограді (1942—43, редагував В. Домонтович). Чи він не колаборант? Е, ні, він виконував спецзавдання. Ось так. Якби Шевельов виконував спецзавдання більшовиків, сьогодні про нього мовчали б. Та ба, коли мені випала нагода зустрітися й розмовляти з Юрієм Шевельовим під час його перебування у Кам’янці-Подільському на початку вересня 1993 року, і коли запитав прямо, чому він покинув Україну, то у відповідь почув: “Я прагнув до вільної думки” (див. “Кам’янець-Подільський вісник”. — 1993, 8 вересня). Ось і вся філософія. Ю. Шевельов намагався подолати соціальну систему більшовицької несвободи творчості, а фактично казарменої, прагнув побудови нового демократичного суспільства. Він не адаптувався до тоталітарної сталінської системи, а наполегливо шукав своє місце у сфері життєдіяльності, що допомогло б йому відтворити цілісність й упорядкованість у світі несвободи, вийти з кризи ідентичності, знайти відповідь на запитання “Хто Я?”. Добре, а якби він залишився жити в совєтському просторі, чи став би знаменитим, чи зреалізував би свій творчий потенціал? Сумніваюся. Для прикладу, літературний критик Мирон Степняк (справжнє прізвище Ланшин) двічі навчався в Харківському університеті (1928 р. закінчив філфак, а 1940 р. — хімічний факультет, алей досі його прізвища немає у списку випускників ВНЗ). Із 1940 р. працював старшим викладачем Одеського університету. В роки минулої війни вчителював в окупованій Одесі, з нетерпінням виглядав визвольну Червону армію. Дочекався. А 5 вересня 1946 року в обласній газеті “Чорноморська комуна” з’явилася стаття І. Прокопенка, Ф. Гащевського “Націоналістичні викривлення у викладанні української літератури в Одеському університеті”, спрямована головним чином проти М. Степняка. Після цієї публікації М. Степняка “за націоналістичні викривлення у викладанні української літератури” звільнили з роботи. Перебивався з води на хліб, жив із мамою (як і Шевельов не був одружений) у гуртожитку. Дістав інсульт і 15 грудня 1949 року відійшов у небуття. А згодом, як дворянського сина (не пролетарського походження) письменника викреслили з усіх енциклопедій, хрестоматій на довгі літа. Таке могло статися з Ю. Шевельовим. Цього хотіли опоненти? Мешкаючи у вільному світі, здобувши європейську освіту, науковець інтуїтивно відчував, що не сьогодні-завтра відійде епоха гострої соціальної нестабільності, розпадеться СРСР, а відтак в Україні на перший план вийде ідентифікація з такими спільнотами, як етнос і нація. Таким чином, активна життєва позиція вказує на те, що Ю. Шевельов, шукаючи своє місце в соціальному просторі, віднайшов себе у структурі національної ідентичності. Адже усвідомлював, що національний Я-образ особистості, що формується у результаті ідентифікації особистості з національною спільнотою, виконує низку важливих функцій, головна серед яких — регуляція поведінки у різноманітних ситуаціях міжетнічної взаємодії. Перебуваючи за кордоном, знаходив порозуміння з людьми різних національностей. Однак усвідомлення власної національної належності (по маминій лінії, яка, як твердить В. Абліцов, вважала себе українкою) та уявлення про себе як представника етносу, а водночас і нації, забезпечувало йому оптимальну адаптацію як суб’єкта до умов соціального буття, умов поліетнічної реальності, уможливлювало навіть в еміграції успішну діяльність у процесі постійного співвіднесення своїх життєвих позицій, настанов, цінностей із вимогами і нормами ті-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
