Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “З висоти прожитих років дитинство і юність, шкільні роки здаються наймилішими”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Дорогі мої вчителі...

Слово Просвіти, №40 за 2017 рік

Казимир ЯРЕМА, вчитель"пенсіонер, голова Тер" нопільського райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Святі й незабутні спогади ди" тинства є для мене опорою та життєдайним джерелом у дорос" лому житті. Хоч нелегко нам, простим українцям, живеться нині, але на рідній землі, в рідній Україні, почуваєшся найщасливі" шим. Батьки дарують нам життя, а вчителі вчать розуміти його, ви" водять нас у широкий непізна" ний світ, у якому ми повинні бути не глядачами, а творцями. У Біблійній притчі повідом" ляється, що коли Бог творив світ, узяв собі в помічники дидаскала, що в перекладі з грецької мови означає “учителя”, осінивши йо" го талантом, мудрістю, добро" тою, терплячістю. Так виникла професія вчите" ля, завдання якого допомагати Творцю, щоб діти, як промінчи" ки, зігрівали, добрими справами радували, мудрості навчали, ми" лували чеснотами совісті. Саме такими вічними творця" ми, сіячами усіх людських чесноту дитячих душах були мої дорогі вчителі й ті, хто нині навчає дітей. У пору нашого дитинства і юності вчителі були вихідцями з простих селянських і робітничих сімей, пережили голодомори, репресії, воєнні та післявоєнні лихоліття, зазнали нестатків і бі" дувань, нужди і голоду, страху більшовицьких переслідувань. Їх" ні серця і вчинки були наповнені добротою, людяністю, доброзич" ливістю, співчуттям до скривдже" них, бідних, намагалися допомог" ти тому, хто цього потребує. Вони надзвичайно відпові" дально ставилися до своїх вчи" тельських обов’язків, виконання громадських доручень. Намага" лися дати учнями міцні знання, виховати їх справжніми людьми. Не дивлячись на мізерну зарпла" ту, тоді педагоги майже щодня проводили з учнями додаткові за" няття, щоб кожний учень зрозу" мів і виконав завдання. Не раз ці заняття затягувалися до вечора, що стурбовані батьки приходили в школу. Якщо хтось захворів чи з інших причин залишився вдома, то класний керівник відвідував учня, проводив бесіду з батьками, цікавився, в яких умовах живе дитина, якої допомоги потребує. На все життя мені запам’ята" лося, як мене, учня другого класу, хворого на кір, провідувала моя дорога вчителька Франка Андрі" ївна Миськів. Я, як більшість мо" їх сільських ровесників, жив у сім’ї, що потерпала від постійних матеріальних нестатків. Батько повернувся з війни важкохворий, більше семи років перебував у лі" карнях. Більшовики 1950 року забрали з дому все: коней, рема" нент, землю, зерно, ще й силою вимагали підписати позику. Па" м’ятаю, як місцевий яничар кри" чав до мами: “Ти — американська шпіонка, ти проти радянської влади, бо не хочеш підписувати позику”. Мама виправдовува" лась, що в колгоспі за рік зароби" ла лише 80 кілограмів пшениці, як їй важко прогодувати четверо малих дітей і хворого чоловіка. Але більшовицькі активісти на це уваги не звертали. А жити нам було дуже важко. Хліб у ці роки в хаті був тільки по святах, а так перебивались на па" ляницях із борошна, змеленого на жорнах, картоплі, овочах із власного городу. Найважче було навесні і в передновок (чер" вень—липень), коли в коморі вже не було зерна, а в льоху — картоплі. Перебивалися на ран" ніх бур’янах, грибах, залишках зерна. У нас вдома в коморі стоя" ли жорна і довгими вечорами од" носельці зі всієї вулиці мололи на них зерно на борошно. Не раз мої старші брати Володимир, Ярослав, Євген або сусідські дів" чата мололи на жорнах зерно і приспівували: — Наші жорна добре мелють, та й добре мелють — гей"гей! — Порох йде геть попід сте" лю, та попід стелю — гей"гей! — Жорнівками вправо"вліво, та й вправо"вліво — гей"гей! — Щоб їсти ся не хтіло, тай ся не хтіло — гей"гей! Нам допомагала вижити тіт" ка Маринка, батькова рідна сес" тра, яка мала вдома крупарку і нам час від часу приносила від" ходи з круп — покруп’янку. З неї мама раз на день варила лемішку, і ми хоч не наїдалися досхочу, але голод втамовували. Справ" жньою рятувальницею і году" вальницею нашою була корова, завдяки якій ми виживали. Ко" рова була головним багатством у селянській сім’ї. Коли в когось від конюшини чи люцерни здуло корову, то рятувати її бігло все село. Пам’ятаю, як у Петра Із" б’янського згинула корова, то вся сім’я плакала, як за покійни" ком. А вчителі також прийшли на його подвір’я і заспокоювали дітей. Переважна більшість сіль" ських сімей жили у невеликих глиняних хатах"мазанках, покри" тих соломою, глиною мазаних долівках замість підлоги. Саме в такій хаті на батьків" ському ліжку лежав я хворий і че" кав, поки кір залишить моє тіло. Мене ніхто нічим не лікував, так само як і при захворюванні на грип чи інші застуди. Давали пи" ти гарячий чай із малини, кали" ни, липового цвіту, натирали го" рілкою, часником, давали дихати Педколектив Острівської ЗОШ І0ІІІ ст., 2017 р. парою гарячої картоплі. І так ви" ліковувалися. Пробудився я і напівсонний відчув дотик теплої ніжної руки до мого чола. Я подумав: чи це сон, чи насправді? Розплющив очі — і від здивування й хвилю" вання мені спочатку відібрало мо" ву. Наді мною схилилася і покла" ла руку на моє чоло улюблена вчителька — Франка Андріївна Миськів, яку ми всі класом полю" били з перших днів навчання за її доброту, чуйність до кожного з нас, намагання заохотити до нав" чання словами: “Ти, Петрусю, ро" зумний хлопчик, в тебе все вийде, ти обов’язково досягнеш своєї мети”. Вона ніби не бачила в нас негативного, а тільки позитивне. Ми всім класом зустрічали її пе" ред уроками, проводжали після занять, допомагали нести сумку і речі. Я був дуже здивований її приходом у мою бідну хату і мені було соромно перед нею за скромність і бідність: стареньке ліжко, дерев’яна потріскана скри" ня, яка пережила дві світові війни та евакуації, три лавки і трохи ба" няків і горщиків на кухні. Франка Андріївна підбадьо" рила мене: “Казимире, не хви" люйся, ти обов’язково скоро оду" жаєш, наберешся сил і підеш до школи. А я тобі допоможу на" здогнати пропущений матеріал. Ти здібний хлопчик, маєш талант до математики, музики, читаєш багато книжок. Ти обов’язково вивчишся, здобудеш хорошу про" фесію, покращиш умови свого життя і допоможеш своїм бать" кам”. Я подякував і запевнив, що намагатимуся виконувати її поба" жання. Але вже в кінці першої чверті Франка Андріївна переїхала пра" цювати у своє рідне село Коноп" лівку, що біля м. Микулинці. Ми проводжали її за село, прощаючись плакали, дівчата навіть цілували воза. В моїй пам’яті на все життя зберігся образ цієї вчительки. Першою моєю вчителькою була Марія Іванівна Кошик (Шамрай) родом із Умані, яка бу" ла суворіша і вимогливіша, а її чо" ловік був “участковий” (дільнич" ний міліціонер), і тому ми її боя" лися. Але вона також любила нас. У холодну зимову пору ми вчили" ся у класі, в якому зовсім не було підлоги. Маленька грубка в класі не нагрівала кімнати. То Марія Іванівна зранку майже кожному першокласникові розтирала ру" ки, ноги, хукала на них, приму" шувала учнів кілька разів протя" гом уроку виконувати руханку. Незабутні спогади залишили в моєму серці вчителька української мови Станіслава Петрівна Будза" нівська, мій класний керівник, яка вчила любити рідну мову, рідну Україну; директор школи Богдан Михайлович Будзанівський, який прищепив мені інтерес до історії, до минулого, що й сприяло тому, що я став істориком. Низько схиляю голову перед пам’яттю вчителів Йосипівської 8"річної школи Олександрою Іванівною Слободянюк, Марією Тихонівною Крамар, Адамом Йо" сиповичем Крамаром, Наталією Сергіївною Байдаченко, Володи" миром Васильовичем Кушніру" ком, Іриною Адольфівною Куш" нірук, Ганною Гнатівною Домін" ською, Марією Євгенівною Ман" дзій, Лідою Миронівною Благою, які своєю відданістю професії вчителя дали мені міцні знання, підготували до життя. Низько схиляю голову перед педагогами Настасівської серед" ньої школи, які мене вчили, перед викладачами Чортківського пед" училища і Львівського державно" го університету ім. І. Франка, які по"батьківському ставилися до нас, студентів, справедливо оці" нювали наші знання, розуміли на" ші життєві складнощі і завжди йшли назустріч студентові, не ви" магали ніяких хабарів і винагород. Навіть букети квітів на іспитах не завжди можна було дарувати. Тодішнє навчання у техніку" мах і ВНЗ, безкорисливе ставлен" ня викладачів до виконання своїх обов’язків не порівняєш із тепе" рішнім, де нерідко на першому місці матеріальна зацікавленість окремих викладачів. Ще раз вітаю педагогів із про" фесійним святом — Днем учите" ля, бажаю міцного здоров’я, щас" тя, успіхів у праці, поваги від ко" лег по роботі, батьків та учнів. Щиро вітаю всіх учителів, котрі працюють зараз, а також вчителів-пенсіонерів із Днем учителя. Адже всі ви, навчаючи учнів, ще й виконуєте величезну просвітницьку роботу, були засновниками “Товариства української мови ім. Т. Шевченка” на початку 90-х років ХХ ст. і тепер працюєте на просвітянській ниві. Чому дорослі часто згадують той особливий час: школу, своїх учителів, однокласників? Мабуть, тому, що з висоти прожитих років дитинство і юність, шкільні роки здаються наймилішими. А може, тому, що у країну дитинства немає вороття. І тільки у снах чи спогадах можна заново пережити почуття, які так хвилювали колись, а тепер здаються наївними, до болю простими, але хвилюють серце і душу. Учні Чортківського педучилища у 1966 р. Зліва направо: Безкоровайний Ю., Ліберний С., Ярема К., Гринчишин Я., Лобунець В. Зустріч випускників Настасівської ЗОШ І0ІІІ ст. 1964 р. в. через 50 років. Зліва напра0 во: Фічак Я., Лисий Б., Дудяк С., Маленький Є., Ярема К., Сас Я., Островський В.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин