“Повернутись сюди, і прожити, як подих, життя, · І лишитись навіки в родючому ґрунті оцім...” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗
Олена БОНДАРЕНКО:
Слово Просвіти, №40 за 2017 рік
* * * Розгортаються крила досвітніх дерев до зорі, Перший подих полів на зорі обіймає бджолу... Здрастуй, рідна дорого в простім візерунку коліс, Твоя тепла ріка обіймає ізнову мене.
Твоя тепла ріка в голубих острівцях споришу, Темні хащі тернові обабіч твоїх берегів... Повернутись сюди, де на вітрі пливе ковила, Де на промені соняха квітне щаслива бджола.
Повернутись сюди, і прожити, як подих, життя, І лишитись навіки в родючому ґрунті оцім... Пташко серця мого, розгортаються крила дерев, Ворухнулась дорога, неначе в тумані ріка.
1980
* * * Рік минув — чи півжиття минуло? Дні погостювали і пішли. Бачиш, от і літо промайнуло, Липи на вершечок підросли.
А на тих вершечках — по гніздечку, Виросло у кожному пташа... Де б його знайти таку вуздечку, Щоб з тепла не рвалася душа?
Дрібка днів, а там і зосеніє, Вибалки ожина заплете, І над цілим світом засиніє Небо, мов крізь скельце золоте.
А під небом — стежка до кринички, Трохи довша стежка — на гробки, Та сільської вбогої крамнички Хліб щоденний, сіль і сірники.
2010
* * *
І. Низовому
Причаєність і суші, і води, Поволі сизе в темне витікає, Стоять у першім інеї сади, І листя сухо кулачки стискає.
Це ранок осені. Це ті, кого любив, Вертаються у сни твої та пам’ять. Це рідний світ калин і горобин, Як пізнє листя, душу твою палить.
Це тут, у наших вітряних містах, Нічні осінні села залишили Такий печальний присмак на устах — Мов пізній плід, солодкий плід шипшини…
1983
* * *
Д. Б.
Цей рік почався липнем, А Ріка Стояла і світилася у липах. Так, ніби свічі лагідна рука Засвічувала берегом і долом. Ходили дні плитким повільним колом.
Високу браму Золотих Воріт Суха медова спека обтікала, І тиха радість серце обіткала, Неначе в ньому голуб оселивсь.
Тобою знов мій погляд звеселивсь, І погляд мій тобою став, І небо Тобою стало, І Pіка — тобою.
Нехай ніхто твоїх небесних літ Не зможе ані словом замутити, Нехай ніхто не зможе засмутити Твого лиця, ріко моя, Моє ти небо. Папороті цвіт — моя долоня у твоїй долоні.
1992
* * *
Донечці
Лети, голубочку, лети, Лети, мій кленовий листочку, Біжи, мій веселий струмочку, Рости, моя ружо, рости.
Лети, голубочку, туди, Куди моє серце так хоче, Де листя кленове тріпоче Над плесом плиткої води.
Лети, голубочку, на край, Де поле і небо злилися, У вирій збирається листя, І душам ввижається рай.
Лети, голубочку, і вже Хутчіше додому вертайся… А той, хто навік одлітався — Нехай його Бог береже.
2014
* * * Цей двір — не двір. І хата — вже не хата. У хащах саду — царство комашні. Та лобода, важка і пелехата, Колишеться в колишньому вікні.
Давно уже, давно нема нікого Ні в тім дворі, ні в хаті, ні в саду. Хіба зітхне криничка випадково, Занурена по брови в лободу.
Як швидко все до зникнення звикає! Ні стежки, ні доріжки до воріт… На погребищі ляда замикає Якийся вхід. В якийся інший світ.
В який? А може, в той, де ніби вчора Цвіло по сонцю в небі й на воді, Де рушники — на червоно і чорно, І де батьки — живі та молоді?
Де соняхи пишались над тинами В крислатих німбах, як сільські святі, І ще нікого з нас не розпинали На жодному, на жодному хресті?!
…одненька павутинка заснується, Зав’ється у вологому гіллі, Й неначе хтось тихенько засміється, Кого давно немає на землі…
2006
* * *
Іванові Низовому
І як його, скажи, без тебе жити? Без тебе? Жити? Але — живемо. Неначе в тихім небі женемо Осінні хмари полем недожатим. Самотньо тут, не вдома. Але там, У місті рідному, тепер не нашім, Де ти самісінький, як пташок у піддашші, — Напевне, найстрашніша самота. Там день і ніч нуртує вітровій, І крига вкрила вулиці холодні, А ми туди й дістатися не годні,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
