Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Повернутись сюди, і прожити, як подих, життя, · І лишитись навіки в родючому ґрунті оцім...” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Жалі жалкіші по ночах

Слово Просвіти, №40 за 2017 рік

До міста, що волає із безодні, Де і по смерті нині ти — не свій… Я плачу, Йвасю, і чимдуж гортаю дні, Щоб час майнув і стало — по війні, І світ постав у золоті й блакиті, Щоб вирви заплела нова трава, І рідний степ відчув, що ожива, І наші солов’ї несамовиті Хвалили Бога на твої слова. 2016 * * * Всихає клен. Одне його крило Ще там, де птаство і кошлаті хмари. А замість другого — лише кістяк, Негодами, як віспою, побитий. Всихає рід. Старенькі хазяї Переробили всю свою роботу, Нагостювались та й пішли “додому” — Під синім пофарбовані хрести. Лиш їхня вже немолода дочка Курей годує, воду з балки носить, Та у сільській занедбаній крамничці Бере вряди-годи консерви для кота. А рано-вранці за штахетами паркану Ввижається їй, наче батько й мати Ідуть з базару й тихо гомонять. Тоді вона легенько нюхає долоню, З долоні пахне півник базаровий. 2015 Листи Сашкові Павленку Лист з опівдороги З півдороги тримаю порожнє повітря в долонях замерзлих, Спів дороги протяглий, і простору протяг в полях безіменних, Тільки вітер навстрічний раз по раз вмикає тополю сигнальну, На плечі незнайомого хлопця, в холоднім автобусі я засинаю, Він сидить непорушно, незручно, плече йому геть затерпає, Він за мене, сердешний, хлоп’ячим своїм серденям потерпає, Він мені співчуває, незграбній втікачці у сон рятівничий, У холоднім автобусі, де тільки протяг літа опівнічний, Де боюсь я підняти чоло із чужого худенького плічка — Про порожнє повітря в долонях не варто читати з обличчя... Лист іздому Як їхалось, питаєш? Та як — у тім вагоні Я пошепки складала всю ніч тобі листа. Що лиха — непоправні, Що рани — невигойні, Й саме життя — марнота, гризота й суєта. Що думала, питаєш? Та вкоськувала душу, Розмазувала фарбу потеклу по очах, Бо всі печалі — більші, Усі тривоги — дужчі І всі жалі жалкіші звичайно по ночах. А ще я міркувала, Чудна самотня жінка, Під сонне бурмотіння сусідів у купе — Що всюди я — в дорозі, І всюди я — чужинка, І доля кого любить — то чубить, то скубе... Чи є дивніш дивацтво — У власноручні пастки Допхатись неодмінно, доп’ястись, добрести?.. Не дай мені пропасти, Не дай мені пропасти Між рідної марноти, Гризоти й суєти... Лист на перший сніг Золотої осінньої ночі Тихий дзвін сніговий задзвонив. Брате-сніже, накрий мої очі, Щоб вони не тужили за ним. Передмістя, розорані луки, Та солодкий від соняхів дим... Брате-сніже, сповий мої руки, Щоб вони не тужили за ним. І зірки в те задимлене скельце Бачать світ наш простим і незлим... Брате-сніже, втоли моє серце, Щоб воно не тужило за ним. 1988—2017 * * * Розгортаються крила досвітніх дерев до зорі, Перший подих полів на зорі обіймає бджолу... Здрастуй, рідна дорого в простім Твоя тепла ріка обіймає ізнову мене. Твоя тепла ріка в голубих острівцях споришу, Темні хащі тернові обабіч твоїх берегів... Повернутись сюди, де на вітрі пливе ковила, Де на промені соняха квітне щаслива бджола. Повернутись сюди, і прожити, як подих, життя, І лишитись навіки в родючому ґрунті оцім... Пташко серця мого, розгортаються крила дерев, Ворухнулась дорога, неначе в тумані ріка. 1992 На схилах Зірниці глоду, Спалахи осик, І віск беріз, І дуба мідь важка... У вибалках, западинах, ярах Стоїть повітря синіми стовпами, І голос птаха голосові птаха Відлунює на дні небесних веж. Луна, луна-а-а-а! Лисице вогняна, По глинищах сипких, рудих дібровах Ми летимо, І коле щоки терня, Й гірчить у горлі Дим чужих вогнів. Ми летимо у відчаї свободи — Навиліт вітер серце прохромив. 2011 По глину У вузлику півхліба й цибулина, Загус туман у пляшці з молоком, Тонкий серпок над оранкою блима — Ходіть по глину, тату, холодком. Степи собі скирти понапинали, Як з міді стали за літо шляхи… Дивіться, тату — ген за Галянами Осінні очі мружать ховрахи. Щось наче йде сухим кукурудзинням, Щось наче йде і дихає в імлі… Як пахне, тату, в світі передзим’ям, Аж просто в серце зашпори зайшли. А там, за вибалком, сумні хрести постали, І на хрестах — хрещаті рушники… Вже півсела поснуло під хрестами, І півсела пішло на рудники. А ми до свята вимастимо хату — І ловка ж глина, біла та пухка! Вставайте, тату, та ходімте, тату! — Я рад би, доню — глина не пуска. 1980

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин