Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Сонячні кларнети” — це “Сад божественних пісень” Г. Сковороди”. · 11 Постать · с. 11сторінка оригіналу ↗

Тичина і ми

Слово Просвіти, №40 за 2017 рік

Тичина — геніальний поет, активний учасник світового літературного процесу початку ХХ століття. Геніальним автор був проголошений (і справедливо) вже після першої своєї збірки поезій “Сонячні кларнети” (1918). Читачам старшого покоління його прізвище, звісно, відоме, бо вивчення радянської української літератури вони починали саме з Тичини. І майже невідоме читачам сьогоднішнім, бо вульгарні соціологи викреслили поета з літературного процесу, в якому він упродовж шістдесяти років брав активну участь і декларував: “Щоб жить, ні в кого права не питаюсь”. Насправді давалося це йому дуже важко… Віктор КОСТЮЧЕНКО За час Незалежності ми провели дві революції: помаранчеву і гідності. Ми — це неодержавлене суспільство. Уряд є, армія є, а кордону не маємо. Другу свою революцію назвали Революцією гідності. А яким було її продовження? На пінистих гребенях народного спротиву бандитському уряду Януковича до влади прийшли випадкові люди, яким гідність не властива. Ці люди створили політику і мораль, що все відкидають, особливо у національній сфері: історію, економіку, виробництво, культуру, законність. Все починається з них: влада, закон, право. Хто проти цього — тому постріл, рекет. І основний інструмент беззаконня, вседозволеності — корупція. Народ — рушій цих революцій, — не одержав від них ніяких благ. П’ять президентів Незалежності успішно творили клас багатих. Народ же все більше опускався в безодню бідності, безробіття, бездуховності і безправ’я. У народу відібрано книгу, журнал, газету, кіно, театр. Міністерство охорони здоров’я під виглядом реформ розвалює систему медичної допомоги людині. Міністерство освіти в антипедагогічних експериментах звужує загальноосвітні предмети, нових же підручників, в яких порушувалося б питання виховання нової людини — громадянина України, не створює… А нам конче необхідно плекати націо­нальну ідею, дбайливо берегти свій культурний спадок і знайомити з ним молодь, спонукаючи її не приймати на віру стереотипні оцінки, а дивитися в корінь, докопуючись істини… Аби не сталося так, що з купіллю і дитину вихлюпнули… У добу диктатури пролетаріату збірки творів Павла Тичини мали прославляти радянський день, а тому укладалися тенденційно; літературознавча ж критика мала ілюструвати, що Тичина — породження Жовтневої революції, і кожен його вірш — то свідчення здійснюваних комуністичних ідеалів. Наче й не було Української революції, яку він сприйняв, з якою ріс як людина і як митець. Павло Тичина народився 1891 року в багатодітній (дев’ятеро дітей) бідній сім’ї дяка у глухому селі Піски на Чернігівщині. Батько любив музику і співи, особливо козацькі пісні. Навколо молитов, музики, співів гуртував своїх дітей. Дитиною переїхав до Чернігова вчитися у бурсі. Майже дванадцять років хлопець з ніжною душею проникався бурсацькими, семінарськими, монастирськими умовами: він учиться, молиться, співає у хорі. Був регентом хору, грав у кількох оркестрах духової музики, студіював музичну літературу. Людині з абсолютним слухом, музично обдарованій, Чернігів відкрив великий і потужний світ музики, духовної пісні, українського слова. Юнак відвідує “суботи” М. Коцюбинського. Газета “Черниговское слово” друкує його вірші. Цілеспрямований молодий поет і музикант розписав свій трудовий календар так, що кожна хвилина у ньому була пов’язана з релігією і музикою. Це те, що його відірвало від духовної і фізичної бідності, від плачів, безхліб’я у Пісках. Тут, у Чернігові, Тичині потрапили до рук твори українського філософа Григорія Сковороди, який став йому і вчителем, і вірним супутником у шуканні гармонії. Сковорода вплинув на нього не тільки у творчому плані, а й на його внутрішній світ, на його гуманне ставлення до всього живого. Від вчителя він засвоїв високість духу. Дух — начало творення людини у природі, у космосі і суспільному житті. Сковорода супроводжував Тичину все життя. Між цими двома поетами велика часова відстань. Але обоє припадали до рідної землі, що звучить “як орган”, а від осель тим часом “пливуть тужні, обнявшись дзвони”. Натурфілософія Г. Сковороди і П. Тичини ріднить їх. У маєві сонця, трав, звуків і руху П. Тичина ще в 1907 році (йому 15 років) проголосив “добридень тобі, Україно моя”. Тож поетичний хист у нього складався під впливом Сковороди, народних пісень, божественних співів. 1913 року Павло Тичина опинився у Києві. З собою привіз торбу віршів. За кілька років укладає збірку “Сонячні кларнети”. Ідейний багаж юнака був чернігівський — співомовний, музичний. Регент сонячного оркестру П. Тичина відразу виявив різницю між провінційним Черніговом та ідейно збуреним Києвом, де стикалися сили й інтереси різних країн: Росії, Німеччини, Польщі, де влада мінялася мало не щороку. Заволодіти Києвом означало заволодіти Україною. Київ переходив з руку руки. В ньому йшла шалена ідеологічна боротьба соціалістичних, монархістських, селянських, солдатських, шовіністичних і сепаратистських сил. Стоїть сторозтерзаний Київ, і двісті розіп’ятий я … — заявляє поет. Відчувши цю різницю між “своїм” чернігівським багажем і тим, що пропонує Київ, гострий зором і слухом Павло Тичина одразу ж відгукнувся циклом віршів під назвою “Енгармонійне”. Це музичний термін, що означає прирівнювання звуків однакових за висотою, але різних за назвою і графічним зображенням. В образах вітрів — братів сонця (“Дума про трьох вітрів”, 1917) поет побачив студеність Лукавого вітру, який і говорив “по-чужому”,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин