Український шлях · “Гібридна війна Росії проти світу ніколи й не припинялася”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
«І духом не падаємо, як би тяжко далі не було»
Слово Просвіти, №40 за 2017 рік
Тарас ПУСТОВІТ, голова Полтавського МО “Просвіти”, заступник директо" ра Державного архіву Полтав" ської області, заслужений пра" цівник культури України
Іван Рудичів народився 28 травня 1881 року в старовинному козацькому містечку Кишеньки Кобеляцького повіту Полтав" ської губернії у відомій свяще" ницькій родині Опанаса Мико" лайовича та Євламії Григорівни Рудичів. З"поміж паростків мо" гутньої родової крони Рудичів вийшли шановані на Полтавщині пастирі духовності та просвіт" ництва — два протоієреї Яків і Арсеній. 1890 року хлопця з батьків" ського благословення віддали до Полтави у духовне училище. 1896 року Рудичева перевели до Полтавської духовної семінарії, де він познайомився зі старшими учнями, а на зламі ХІХ—ХХ сто" літь став активним членом неле" гальної семінарської українофіль" ської громади, засновниками якої були Симон Петлюра, Микола Гмиря, Михайло Терлецький, Бо" рис Іваницький, Павло Ластовець та інші. Оскільки діяльність гро" мади постійно непокоїла промос" ковську адміністрацію навчально" го закладу, в семінарії активно запроваджувалася система сек" сотства та шпигунства. Тож коли навесні 1902 року в навчальному закладі відбувся організований виступ, який мав яскраве політич" не забарвлення, найактивніших бунтівників швидко відрахували і жорстоко покарали: з семінарії відрахували два десятки осіб, зок" рема С. Петлюру, І. Рудичева, М. Гмирю, К. Шаревського. Руди" чева відрахували з п’ятого класу семінарії. А оскільки він залишав" ся у Полтаві, відправили до буце" гарні як активного члена РУПу за зберігання та поширення нелегаль" ної націоналістичної літератури. Після звільнення з"під ареш" ту влітку 1904 р. Іван виїжджає до Катеринослава, де певний час за" робляє на прожиток у канцелярії адвоката. Рудичів швидко схо" диться з місцевими українцями Бідновим, Ємцем, Хрінниковим, Винниченком, бере активну участь в організації таємної дру" карні (на засоби Хрінникова з Відня “у махових колесах було спроваджено українські шриф" ти”). Його публікації під крепто" німом “ІвеР” з’являються на шпальтах катеринославських пе" ріодичних видань… У Катеринославі він із Бідно" вим, Д’яконовим, Масловим за" початковує видання часопису “Добра порада”. Проте після ви"
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У видавництві “КЛІО” щойно побачила світ книжка відомого французького дослідника історії Московії"Росії Алена Безансона в перекладі відомого громадського діяча, заступника голови Коорди" наційної ради з питань захисту ук" раїнської мови при Київській міській організації “Меморіал” імені В. Стуса Тараса Марусика. Презентація відбулась у залі Націо" нального музею літератури Украї" ни. У філософському обговоренні важливих тем книги, окрім Тараса Марусика, взяли участь громад" ські діячі: директор видавництва Віра Соловйова, Олександр Суго" няко, Олександр Лисенко, Мико" ла Сядристий, Валерій Франчук та Юрій Кочубей. Модератор диску" сії — телеведуча Емма Бабчук. Для історика Безансона Росія —
ходу трьох чисел склад редакції заарештували. Іван Опанасович повертається до Полтави, де уп" родовж кількох місяців співпра" цює з редакцією місцевого укра" їнськомовного тижневика “Рід" ний Край”, біля якого гуртували" ся кращі свідомі українські твор" чі сили. Він сходиться з редакто" ром, адвокатом М. Дмитрієвим, письменниками Панасом Мир" ним, Гр. Коваленком. Але й це співробітництво триває недовго. Задля здобуття вищої освіти у ве" ресні 1906 року він залишає Пол" таву і складає іспити на правни" чий факультет Казанського імпе" раторського університету… Про подальший життєвий шлях І. О. Рудичева знаходимо скупі відомості у різних виданнях української діаспори. 1916 року Рудичева мобілізували до війська. Він обіймав посаду старшого пол" кового писаря 271"го пішого за" пасного полку. Користуючись на" годою, провадив агітаційну робо" ту серед військовиків, успішно використовуючи набуті на універ" ситетській лаві знання (історичні, правові), зокрема про поневолен" ня Росією України від ХVІІ ст. З квітня 1918 року Іван Руди" чів, перебуваючи у Києві, перехо" дить у розпорядження Вищого Корпусного військового суду УНР як кандидат на судові поса" ди. Та наступні блискавичні змі" ни (військові й політичні) приво" дять полтавця до Вінниці—Ка" м’янця"Подільського—Варшави. Після поразки української рево" люції 1917—1921 років, гнаний долею, він потрапляє до Берліна (працює коректором у видавниц" тві), згодом прибивається до Праги (1922—1923 рр.), Відня і нарешті — до Парижа. Саме з Па" рижем пов’язана його подальша доля. Після вбивства Симона Петлюри 25 травня 1926 року йо" му вдалося розбудовувати уні" кальний культурно"просвітниць" кий осередок діаспори — Україн" ську бібліотеку імені С. Петлюри. Для реалізації задумів щодо увіч" нення пам’яті Голови Директорії УНР, Головного отамана військ УНР Симона Петлюри 1926 року під проводом Голови Уря" ду УНР в екзилі В’ячесла" ва Прокоповича було створено ініціативну Раду, до якої увійшли відомі військовики та науковці: Олександр Удовиченко, Іван Рудичів, Олександр Шульгин, Іларіон Косен" ко. А згодом, у березні 1927 р., одноосібне піклу" вання Українською біблі" отекою імені С. Петлюри перейняв на себе Рудичів. Завдяки його старанням фонди бібліотеки швидко зростали, і 25 травня 1929 року її відкрили для відві" дувачів. Коли Рудичів долучився до роботи Товариства бібліотеки, він мав 45 років, великий досвід культурно"просвітницької робо" ти в Україні й велике бажання працювати задля рідної України. Та не все було так просто. Усередині 1930"х років він зізна" ється кореспондентам: “У нас, тобто у бібліотеці, сидимо в холо" ді, нема навіть на вугілля, щоб опалити все помешкання, я топ" лю лише в кухні, де й канцелярію установив…” Роботи було нема" ло: необхідно було шукати кош" ти, опрацьовувати листи корес" пондентів, залучати до подвиж" ництва нових людей. А ще — вра" ховувати політичну неоднорід" ність представників діаспори — чи не найголовніший чинник розбрату українців. І все ж Іван Опанасович твердо переконаний у необхідності подальшого збору національних і культурних пам’яток. У період становлення бібліотеки занотовував: “Роботу [все дно] будемо провадити й да" лі. І духом не падаємо, як би тяж" ко далі не було… Мені у всьому цьому неприємно те, що спільно" го фронту немає… Як не дивно для мене старого, а й досі … ми всі тут не можемо вибратися на спільну національну дорогу…” Промовисті слова колишнього полтавця, занотовані ним у груд" ні 1938 року: “Ні, сьогодня вірую просто й одверто і, умираючи, з легким серцем промовлю: сорок літ працюю на ниві національній.
Зазнав тюрми, нагаїв і заушеній московських. Сьогодні бачу — то все не було задурно. Слава й дяка Господеві…” Рудичів займається пошука" ми національних раритетів, до" помагає порадами іншим розбу" довувати нові культурно"просвіт" ницькі центри діаспори. Та з кожним роком йому доводиться дедалі важче. Постійні нервові потрясіння, неповноцінне харчу" вання позначаються на здоров’ї: нерідко турбують головні болі, слабшає зір. У довоєнний час бібліотека" музей у Парижі була вже відомим українським центром у Європі. “Тут і Музей, і старі архіви, і до" кументи з історії визвольної бо" ротьби, і матеріали з життя еміг" рації, і альбоми, і ноти, і пам’ят" ки”. Станом на січень 1941 р. кількість книг та періодичних ви" дань у бібліотеці становила 14458 од. та близько 3000 од. у філіях; активізувалася і науково"видав" нича її діяльність. Восени 1941 року Іван Опанасович зміг відві" дати рідну Полтавщину, куди постійно прагнув, перебуваючи на чужині. Підставою для цих суджень є поява невеликої за об" сягом публікації"спогаду “На шляху до Житомира”, що з’яви" лася у часописі “Дніпрова Хви" ля” (м. Кременчук) від 20 листо" пада 1941 р. Майже чверть століт" тя Рудичеву хотілося донести до совітської Полтави хоча б крихту правди про Симона Петлюру і виснажливі зимові випробування українського війська взимку 1919 р. Немає сумніву, що в ту зиму він перебував поряд із Головним ота" маном військ УНР, чув його про" рочі слова: “А Україна таки буде!” Непростими видалися для Івана Опанасовича післявоєнні роки: попри літа, підірване здо" ров’я і притуплений зір, Рудичів розпочинає відновлення бібліо" течного каталогу, займається по" шуками вивезених книжкових та архівних скарбів у період німець" кої окупації. Проводячи за цією подвижницькою працею дні, він упорядковує свій приватний ар" хів, пише автобіографічні спогади (змальовує дні, проведені у Пол" таві, Казані, окупованому Пари" жі), направляє їх до архіву"бібліо" теки Баунд"Бруку (США). При" життєво його спогади частково оприлюднено у духовних емігра" ційних виданнях “Українському Православному Слові” та “Укра" їнському Православному Кален" дарі на 1957 рік” завдяки сприян" ню іншого відомого полтавця, митрополита УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника). На схилі життя він опинився у великій скруті — знайшов приту" лок в Українсько"грузинському домі для старших людей в Абон" дані поблизу Парижа. “У притул" ку не радісно, з харчами тяжко, надворі холодно, — повідомляв він через океан митрополиту УАПЦ Мстиславу в листі від 21 грудня 1956 р. — А світові події тяжкі, хоч і є надії на великий зворот. Чи то ж дотягнемо?” На відміну від Патріарха Ки" ївського і всієї України Мстисла" ва, Рудичів не “дотягнув”. Так і спочив у притулку 28 жовтня 1958 року, там же був і похований. Ма" ленька група приятелів з Парижа на чолі з о. Вишневським, хором Миколайчука провели тоді тіло небіжчика до місця вічного спо" чинку. Нині Паризька бібліотека ім. С. В. Петлюри та музей виз" вольних змагань 1917—1920 рр. — відомий науково"просвітний осе" редок української еміграції Захід" ної Європи. Тут постійно відбува" ються виставки, зібрання, кон" ференції на посвяту визвольних змагань українського народу та вшанування лицарів, що полягли у нерівній боротьбі за здобуття незалежності України. Працівни" ки цього культурного осередку вже понад 90 років плекають пам’ять про наших земляків Си" мона Петлюру та його вірного побратима ще зі шкільних років, одного з фундаторів цієї установи Івана Рудичева.
Тривалий час радянська тоталітарна система свідомо замовчувала або фальшувала відомості про осіб, які брали участь у національно-визвольному русі. Це стосувалося і представників української еміграції. Тож тисячі імен краян і досі залишаються малознаними або дискредитованими серед широкого загалу на Батьківщині. Історикам, краєзнавцям, представникам ЗМІ потрібно докладати значних зусиль, щоб очистити імена цих достойників від багатолітнього ідеологічного намулу. Наша розповідь — про уродженця Полтавщини, активного діяча Революційної української партії (далі – РУП), фундатора української бібліотеки у Парижі Івана Опанасовича РУДИЧЕВА (1881—1958).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
