Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Моральні засади діяльності журналістики мають фокусуватися довкола патріотизму, професіоналізму”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

на них із тривогою вказує преса української діаспори

Слово Просвіти, №40 за 2018 рік

у цифровій послідовності, редакція цим самим давала своєрідні рекомендації своїм постійним авторам і новим дописувачам: на які теми слід писати, яких критеріїв у написанні варто дотримуватися. Ось ці завдання. 1. Бути речником поневоленої Батьківщини і сказати світові те, що хотів би сказати український нарід, якщо міг би вільно висловлювати свої бажання й думки. 2. Бути духовним помостом між еміграцією і Рідним Краєм. 3. Відстоювання ідеї громадянського замирення й конечність об’єднання всіх національних сил. 4. Підтримувати рівною мірою обидві Церкви українського народу. 5. В українських справах на міжнародному рівні — соборність України. 6. В українських справах та терені Великої Британії проповідувати необхідність зберегти єдність громадської організації. Як ці декларовані завдання реалізовувалися в подальшому? Однією з ефективних форм ставали відкриті звернення редакцій щодо необхідності вироблення єдиного підходу до розв’язання важливих громадських справ. Так було у випадку створення і ствердження по завершенні Другої світової війни єдиного національно-державного центру українства у західному світі — Української Національної Ради (УНРади). Зокрема у числі від 6 березня 1948 року “Українська Думка” закликала все громадянство підтримати УНРаду. “Це наша турбота про подальшу консолідацію українства за кордоном, проти спроб ворогів роз’єднати українські сили, — підкреслюється в зверненні. — Не допускається, щоб критика УНРади стала причиною для нівечення реальних добутків української консолідації”. Ще один приклад. У січні 1966 року виповнювалося п’ять років, як за вказівкою Москви у столиці радянської України Києві було створене Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном. І ці п’ять років треба було для цього, щоб українська спільнота на еміграції остаточно могла усвідомити, що метою цього товариства, яке діяло під опікою і за вказівками кремлівського КГБ, була організація підривної, або, як кажуть у діаспорі, розкладацької діяльності в середовищі українців на еміграції. Не випадково саме форми, методи та наслідки такої діяльності стали предметом гарячого обговорення на Першому конгресі українських журналістів США та Канади, що відбувся наприкінці 1966 року. В розлогій кореспонденції про цю подію автор Брадович наголошує, що визвольні завдання української преси на чужині спільні й ідентичні; питанням залишається, як їх виконати, щоб принести громаді найбільшу користь. Коротко ще про одну форму реалізації поставлених перед пресою завдань. Ідеться про відкриті листи, що вміщувалися здебільшого на перших шпальтах. Зазвичай з’являлися з приводу проблемних питань загальнонаціонального характеру (політичних, громадських, культурних), довкола яких у пресі створювалися нездорові тенденції. Показовим у цьому плані є публічне звернення до українських журналістів в еміграції, авторами якого стали авторитетні майстри пера, члени президії СУЖу: Дмитро Андрієвський, Володимир Стахів, Михайло Воскобійник, Володимир Леник. Варто навести витяг із цього листа, щоб відчути гостроту моменту і водночас виваженість, аргументованість, толерантність, тверду налаштованість авторів на кінцевий позитив. Актуальність висловлених тут думок і рекомендацій не втратила своєї гостроти й для нинішніх реалій української журналістики. “Дозволимо собі нагадати про деякі правила журналістики, порушення яких викликає несмак у читача, обурення в зацікавлених, активну овацію в покривджених, а відтак загальне згірчення. Засада об’єктивності має бути пошанована журналістами з огляду на суспільну ролю їхньої діяльности. Автори повинні триматися фактів і застосовувати при оцінках їх критерії загального добра, критерій національно-державної рації… Дискусія та навіть полеміка в справах громадянських і політичних є корисними, коли сприяють виясненню засадичних позицій. Однак автори не повинні вносити в загальні справи особисті моменти і використовувати прилюдні виступи для приватних порахунків. На жаль, маємо багато виступів, надиханих злобою. Дискутантам не вільно вживати образливих висловів, орудувати інсинуаціями, принижувати своїх опонентів. Подібні методи є недопустимі в поважних часописах”. Звертаючись до всіх укр. журналістів, ми особливо надіємося на почуття відповідальности пп. Редакторів, які рішають про вміщення чи не вміщення надісланого матеріялу. Просимо їх ласкаво, щоб вони уважно поставились до піднесених нами питань”. До речі, цього відкритого листа було розіслано в усі українські періодичні видання в Європі з проханням опублікувати і цим довести до відома більшої кількості журналістів та дописувачів. Про забуті правила давньої української журналістики Як і в будь-якій професійній справі, у журналістиці та видавничій справі з давніх-давен поступово вироблялися певні етичні принципи, правила й рекомендації, актуальність яких витримала перевірку часом. Їх не можна було порушувати в тих редакційних колективах, де журналісти й редактори-видавці несли високу місію не лише просвітників і навчителів, а й будителів та авторитетів нації. Мартирологія наших письменників і критиків дає нам безліч прикладів, коли за здорову критику та ідейну поставу автори платили життям. Наша давня література й критика відзначалися ідейною чистотою і правдивістю. Про все це нагадувала своїм читачам преса української діаспори, подаючи із середини 60-х років минулого століття низку матеріалів, які слугували своєрідним збірником рекомендацій із журналістської етики. А зачином для відвертої розмови з читачем слугувала стаття “Про необхідність етики в журналістиці” (“Українська Думка” Лондон). Спробуємо виокремити з низки публікацій окремі тези і, для кращого сприйняття, згрупувати їх за такими актуальними розділами. Про принцип об’єктивності і правдивості Нашим журналістам бракує ширшого світогляду та об’єктивності. Вони забувають, що до їхніх думок можуть прислухатися і виробляти прилюдну думку. Принцип об’єктивності мусять шанувати журналісти, критики й дописувачі з уваги на суспільну роль своєї праці. Тому вони не можуть вносити в загальну працю особисті мотиви. Необ’єктивні статті, в яких немає правдивої оцінки, створюють гуляйполе для тих, яким бракує таланту, а то й чести. Критик, рецензент і дописувач мусять зберігати безсторонність і обережність. Важливо триматися фактів. Про критику і самокритику Часто доводиться спостерігати брак критеріїв в оцінці літературних творів, а ще більше — в оцінці мистецьких заходів: концертів, вистав та інших імпрез, коли ті імпрези стоять на дуже низькому рівні й компрометують нас перед чужинцями. Стає вже правилом у рецензіях і відгуках на події не називати речі своїми іменами. Коли планують дискусію, то варто подумати, чи корисна вона для загальної справи. Дописувачам наших газет бракує самокритизму. Про самокритику професор Євген Онацький писав як про визнання власних помилок. Інколи українці втрачають почуття міри й вихваляють безкритично те, що українське. Про анонімні дописи Багато статей не підписаних або автори криються за криптонімами. Так не має бути, особливо коли за змістом статті критичні. Багато є тих, хто займається брудною роботою і тим компрометує професію журналіста. Ще гірше, коли такий несовісний дописувач дає це в чужинську газету. Про доведення своєї правоти: Наші люди люблять за всяку ціну доказати свою рацію. В ім’я цього часто нищать сусіда скрізь, де б він не був і чого не зробив. Ще гірше, коли свою правоту прагнуть доказати члени товариства і організацій. Вони тоді не перебирають у засобах і своїм доказуванням убивають усе. Замість висновків Проблематика, пов’язана з покликанням, завданням та моральними засадами української інтелігенції загалом і української журналістики зокрема, загострилася в останній час, коли національна журналістика переживає затяжну кризу. Причина цієї кризи — в незнанні уроків історії української журналістики, у багаторічному цілеспрямованому й наполегливому вихолощенні з неї національного стрижня. Нинішні її керманичі ЗМІ, як також і дослідники та науковці, не захотівши витягнути таку журналістику з трясовини меншовартості, заповзято запихають нині в таке ж болото космополітичної “комунікативно-каналізаційної” епохи. Досвід преси української еміграції, яка переживала подібну кризу на етапі її становлення та бурхливого розвою після Другої світової війни, є неоціненним за умов його прискіпливого вивчення та винесення належних уроків. Після тривалих років вимушеного мовчання під окупаційними режимами, українська преса, отримавши вільні умови розвитку на теренах демократичної Європи, не зуміла сповна скористатися цією демократією, пішла на поступки окремих груп, які використовували силу друкованого слова в корисливих цілях. Таке надуживання друкованим словом для партійних цілей створює ідеальну нагоду для розчарування і критики українців чужинцями. Кредо української журналістики в усі часи її розвою базувалося на двох незмінних постулатах: бути переконливим доказом існування зорганізованості української спільноти та бути візитівкою і репрезентантом цієї спільноти перед цілим світом. Головніші завдання української преси в різні історичні періоди залишалися незмінними: відстоювання ідеї громадянського замирення й конечність об’єднання всіх національних сил; підтримувати рівною мірою обидві церкви українського народу — православну та греко-католицьку; в українських справах на міжнародному рівні — соборність України; в українських справах на чужині проповідувати необхідність зберегти національну єдність громади. Моральні засади діяльності сучасної національної журналістики та її творців мають фокусуватися довкола патріотизму, професіоналізму, толерації традицій національної журналістики; об’єктивності і правдивості; самокритичності; відкритості; аргументованості. Дотримуючись такого, не даватимемо чужинцям думати про нас зле. Київ—Мюнхен—Лондон—Київ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин