Суспільство · “Держава повинна дбати про престиж мови за кордоном”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
«Як довго ждали ми своєї волі слова»
Слово Просвіти, №40 за 2018 рік
Дарія БОБРИК, фахівець Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою при НДУ імені Миколи Гоголя
Часто можна почути думку, що неважливо, якою мовою ми розмовляємо. Чи справді це так? Чи є українська мова лише засобом спілкування, чи це інструмент політичних маніпуляцій?! Ця тема викликає чимало дискусій і суперечок, згадати хоча б полеміку доктора філологічних наук, професора НУ “Львівська політехніка” Ірини Фаріон і професора мовознавства Інституту славістики Віденського університету Міхаеля Мозера під час ІХ Міжнародного Конгресу україністів у Києві. Чи є ще одна така мова, яку стільки разів забороняли? Якби вона була лише засобом спілкування, то наші недоброзичливці не провадили б таку масштабну кампанію, спрямовану на її знищення. Здебільшого всі згадують про Емський указ та Валуєвський циркуляр, але загалом виявлено 134 спроби царського та більшовицького режимів на законодавчому рівні знищити українську мову. Поряд з міфом про те, що в Радянському Союзі створено всі умови для нібито вільного функціонування мов усіх республік, були переслідування, розстріли й арешти українців, знищення українськомовних видань. Наші вороги обрали підступну стратегію боротьби: запрограмувати українців на самознищення. Вони намагалися викликати ненависть у носіїв української мови, а російська поглинула б нашу мову. На думку французького історика
Алена Безансона, “радянська влада намагається надати українській мові статусу “фольклорної”, “сільської”, від якої кожен, хто хоче зробити кар’єру, має відмовитися”. Для українців рідна мова в період її вигнання була виявом національної ідентичності, засобом демонстрації непокори. Позиції української мови у світі досить хиткі. Саме ця проблема була головною на V Міжнародній конференції “Українська мова у світі”, яка відбулася у Львові 17 серпня 2018 року в рамках Першого світового форуму українознавчих суботніх і недільних шкіл. Представники 36 країн, яким небайдужа доля української мови, взяли участь у цьому важливому заході. Вони розповіли про проблеми, пов’язані з викладанням української мови у суботніх та недільних школах діаспори: більшість учителів ентузіасти, які навіть не мають педагогічної освіти, але вони хочуть запалити іскру любові до України, яка жевріє в серцях дітей українських емігрантів. Для більшості з них недільна школа — уособлення Батьківщини. Гостро стоїть питання вивчення української як іноземної. Богдан Ажнюк, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу мов України Інституту мовознавства імені О. Потебні НА- НУ, зазначив: “Суб’єктом мовної політики є не тільки держава (органи державного апарату), а й громадськість: учителі, науковці, працівники ЗМІ, громадські активісти, представники культури. Усі чинять вплив на якість української мови”. За часів Марії Заньковецької,
нашої землячки, щоб продемонструвати виставу українською, потрібно було отримати дозвіл, нині ж влада ухвалює закони, покликані захистити українську мову, яку в медійному просторі витісняє російська. Верховна Рада ввела квоти на вживання української мови на телебаченні та радіо. Це рішення має позитивні наслідки: збільшився відсоток українськомовного контенту, але якщо в українців не буде внутрішньої потреби спілкуватися рідною мовою, то жодні закони не врятують нас, адже мова не може існувати в оранжерейних умовах, вона має функціонувати в живому, розмовному мовленні. Голова Спілки українців Португалії Павло Садоха наголосив на тому, що потрібно розробляти стратегію поширення української ідеї. Адже в Португалії довго вважали, що молдавани — це слов’яни. Португальці тільки віднедавна почали переглядати історію про Голодомор, раніше тут побутувала думка про те, що в Радянському Союзі представникам усіх республік було дуже комфортно жити. Як зауважили учасники конференції, Росія популяризує вивчення російської мови за кордоном, таким чином вона збільшує сферу свого впливу. Влада розглядає мову як один з основних інструментів просування й реалізації стратегічних зовнішньополітичних інтересів країни. Вона активно пропагує ідею панславізму, яка є спорідненою з інтернаціоналізмом тим, що нерідко за цими двома гаслами замаскована русифікація. Не випадково Михайло
Грушевський свого часу виступав проти панславізму, вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу. Прибічники ідеї панславізму акцентують на братерстві народів і спорідненості мов. Так, українська та російська мови належать до однієї мовної сім’ї, але своїм лексичним складом українська найбільш подібна до білоруської. Не можна говорити про те, що українська мова є діалектом російської, адже англійська та німецька також належать до однієї мовної сім’ї, мають спільні риси, але їх ніхто не ототожнює. Держава має забезпечувати гармонійне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Водночас вона повинна дбати про престиж мови за кордоном. Погоджуюся зі словами координатора курсів Українського культурного товариства “Просвіта” в Буенос-Айресі Романа Данилишина: “Мова — це перша жертва в асиміляційних процесах”. Але попри брак належної підтримки з боку держави, брак матеріальної бази, українцям, які покинули материкову Україну, проте не викинули її зі свого серця, все ж вдалося зберегти високий рівень володіння мовою, знання української культури та звичаїв. І хоч як би дивно це звучало, але навіть за часів незалежності були спроби знищити українську мову. Згадати хоча б сумнозвісний закон “Про засади державної мовної політики”, або так званий закон Ківалова—Колесніченка (ухвалений Верховною Радою 3 липня 2012 року), який розширював використання регіональних мов і зробив українську необов’язковою в окремих сферах. Після цього в Києві й інших містах розпочалися акції протесту, які назвали Мовним Майданом. Ухвалення закону відбувалося з порушенням ції, гра. Здається, що улюблене заняття росіян — це спотворення та фальсифікація людського й божественного порядку. На думку Безансона, Росія позиціонує свою загарбницьку політику як хрестовий похід. Росіяни можуть знайти виправдання будь-якому вчинкові. Свою територію вони сприймають як землю обітовану, для них імператор — це месія: “Місія царя полягає в розширенні кордонів православного царства. Він відповідальний не перед людьми, а тільки перед Богом. Опиратися цареві означає повстати проти Бога”; “Експансія розглядається в Росії як щось цілком природне. Вона є не завоюванням, а возз’єднанням. Возз’єднанням російських земель, а потім земель православних і, врешті-решт, інших земель, що мають природне покликання приєднатися до імперії”. Автор зазначає, що незаперечною істиною для росіян стали такі постулати: “проклятий Захід”, “найвища ганьба для Росії іти спільним європейським шляхом”, “краще комунізм, ніж буржуазний і ліберальний капіталізм”, “патримоніальна природа російської держави, яка вважає себе власником землі і майна своїх підданих”. Ален Безансон — це руйнівник міфів про країну, яка агонізує за періодом імперіалізму. Росіяни запевняють, що Москва — це
Роман Данилишин (у центрі), Марина та Владислав Сукенники
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
