Письменник і час · “З Дмитра Павличка почалося в Українi те, що пiзнiше дiстало назву “дисидентство”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Дмитро Павличко, класик української та світової літератури
Слово Просвіти, №40 за 2019 рік
Дмитро Павличко – це той, хто записав на скрижалi iсторiї перше речення iсторичного Акта проголошення незалежностi України. Це той, чия пiсня “Два кольори” звучить на всiх континентах свiту, вiд Києва до Парижа, Чикаго й Торонто i аж до неблизької Японiї. Це той, про кого Олесь Гончар написав у своєму Щоденнику: “Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Iвана Франка, каменяр нової доби!”
Дмитро ПИЛИПЧУК
Комуноiмперiалiстична влада небезпiдставно й постiйно тримала Павличка “в чорному тiлi”. Михайло Слабошпицький пише: “... вiрнопiддана українська творча елiта, як, зрештою, й грузинська, вiрменська, бiлоруська i вся iнша, була приручена та обласкана Кремлем. На неї щедро сипалися i високi нагороди, i державнi премiї СССР. Маємо чимало таких лауреатiв i в Українi. А Павличко, який лiтературним калiбром значно бiльший за тутешнiх лауреатiв, такої премiї не був удостоєний — з України в Москву сигналiзували, що вiн — з нацiоналiстичними збоченнями” (с. 826—827 цiєї книги). На ювiлейному вечорi з нагоди 80-рiччя поета Роман Лубкiвський нагадав про ходiння ювiляра по комунiстичному терню: “Можна було б наводити дещо з того, що в рiзнi часи писалося про Вас. Рiзного, бо працювалося завзято донощиками та компартiйними бонзами на компрометацiю i знищення великого сина великого народу. У Вашiй книзi “Українська нацiональна iдея” знайдемо багато сторiнок, якi прояснюють тi складнi, болiснi моменти життя й творчостi, котрi вимагають тiльки Ваших тлумачень” (с. 63). Той-таки Роман Лубкiвський (с. 343) цитує висловлювання Василя Земляка тих часiв, коли Iван Грушецький як голова партiйної комiсiї намагався силою компартiйної машини знищити Дмитра Павличка як творчу особистiсть: “Новий прекрасний поет явився Українi, i його б шанувати нам, дарувати б йому дещо, а не переслiдувати, до чого деякi нашi українцi такi сквапнi. Але ти, Дмитре, стiй, а ми будемо пiдпирати тебе [...]”. У Дмитра Павличка є чимало вiршiв шекспiрiвської сили i драматизму, i ось сонет “Слова”: “Я поховав немало слiв. Убили / Їх лицемiри. Потiм неживих / Поґвалтували графомани”. Ховати нарештi, “Читати Стуса, Костенко, Павличка — це значить включатися у справи вiтчизни i пiзнавати душу народу” (с. 271). На думку Л. Сiрик, лiричного героя Павличка мучить “валенродизм”. У читача може виникнути запитання: а звiдки постає цей валенродизм, ця бiгевiористична роздвоєнiсть, на якому життьовому ґрунтi вона проростає? Звiдки та дивна циклiчнiсть — майже кожнi 10—12 рокiв система завдає болючих ударiв Павличковi? Мiж однiєю iсторiєю болю i наступною Павличко встигає не лише вiдродитись, як Фенiкс, а й творчо утвердитись на новому витку життєвої спiралi i новому витку майстерностi. Як трибун вiн потребує авдиторiї, а як борець iз режимом — вiн за великим рахунком в’яже цiпки iз владою не раз на 5 чи 10 рокiв (від одного судового процесу до наступного), а — день крiзь день, рiк за роком. Вiн має за приклад свого учителя Максима Рильського (“Залiзний нелинь чорними руками / Давив у нетрях туч, немoв гаддя, / Палючi блискавицi все життя, / Згораючи над юними дубками”) i вчиться в нього “Любити свiй народ — i в тiй любовi / Ходити, наче кiнь у хомутi, / Дарма що день у день гризе до кровi, / Здуває горб на гордому хребтi”. Втiм, нащадки кагебiстiв — iдеологiчнi iнсинуатори, якi добровiльно записалися в моральнi суддi над Павличком, — задля його дискредитацiї зводять всю множину варiантiв морального вибору (за Л. Сiрик, в’язниця, мовчання, компромiс) до безальтернативної офiри чи гекатомби всiх без винятку борцiв за Україну. Хiба Москву не втiшило б, якби одного чудового дня борцiв з її iмперiалiзмом у незаґратованому суспiльствi українському раптом не стало, бо всi вони опинилися в тюрмi?! I тут я пропоную замислитись над “Чорним квадратом” Павличка. На вiдмiну вiд творчого казусу iз “Чорним квадратом” Казимира Малевича, в якому лжемистецтвознавцi шукають бозна-якої глибини художньої думки, я називаю “Чорним квадратом” Павличка абсолютно реальнi iсторичнi обставини, що зумовили так званий “компромiс iз владою”. Сторонами “Чорного квадрата” Павличка, якi презюмували його “винуватiсть” перед владою, а вiдтак i вимушену гру з нею в компромiс, стали: 1) восьмимiсячне перебування у в’язницi (з 22 жовтня 1945 р. до червня 1946 р.); 2) знищення накладу збiрки “Правда кличе!” (1958) на початку 1959 р.; 3) донос головного партiйного iнквiзитора в Українi Iвана Грушецького “Про збочення т. Павличка Д. В. в лiтературнiй творчостi” вiд 30 грудня 1968 р., покладений на стiл Петра Шелеста; 4) кампанiя звiльнення Павличка з посади головного редактора журналу “Всесвiт” (1978— 1979). (Я вже не кажу про полi- тично мотивоване вiдрахування Павличка з аспiрантури Львiвського унiверситету, а отже, й позбавлення його можливостi стати науковцем). Чи мали тi, хто приписував чий далi приписує Дмитровi Павличку грiх колаборацiонiзму з владою, подiбний до Павличкового, але свiй “Чорний квадрат”?! Запитання бiльш нiж риторичне. Академiк Iван Дзюба в газетi “День” вiдзначав: “З Дмитра Павличка почалося в Українi те, що пiзнiше дiстало назву “дисидентство”. Маю на увазi його поетичну збiрку “Правда кличе!”, ав нiй славетний вiрш “Коли помер кривавий Торквемада...” — перша в Радянському Союзi публiчна оцiнка Сталiна як тирана i його доблесних соратникiв як “кривавих пастирiв людського стада”. Знаменним було й закiнчення вiрша: “[...] вмер тиран, але стоїть тюрма”. Тюрма стояла ще дуже довго, i, живучи в нiй, Дмитро Павличко не раз мусив ладити з тюремниками, про що йому невтомно нагадують i тi, хто має на це моральне право, i тi, хто такого права не має, бо є активними носi- ями тюремного духу” (c. 102— 103). З огляду на те, що так званий Павличків компроміс і досі є темою активних інсинуацій апологетів червоного режиму, не можу не згадати кілька епізодів із життя В. Стуса і Д. Павличка. На сторінках упорядкованої В. Овсієнком “книги спогадів та роздумів” “Василь Стус: Поет і Громадянин” (К.: Кліо, 2013. — 684 с.) колишній випускник Львівського університету Василь Шиманський розповів, як він познайомив Стуса з книжкою Павличка “Правда кличе!” “Василь за один вечір прочитав її всю”, — пише Шиманський. Він же згадує, як цю збірку вилучили в студентів, що мешкали в гуртожитку: “Сказали, що жоден студент не має права її читати, бо буде виключений з університету. Мене в той час не було в гуртожитку, то в мене вона збереглася”. В листі до А. Малишка від 12.12.1962 Стус двічі цитує цю Павличкову збірку, наголошуючи на своєму сприйнятті проскрибованої режимом книжки: “І знову — Павличко: “Не бійсь нічого, доки я з тобою, / Іди і правду людям говори! / Не жди ніколи слушної пори / Твоє мовчання може стать ганьбою!” Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo”. А я був свідком того, як 2004 р. при виданні своєї книжки “Сонети. Світовий сонет” Д. Павличко в передмові до того видання згадав і процитував Стусового листа до Малишка, бо Павличко завжди надзвичайно високо цінував і цінує свій духовний контакт зі Стусом, у чому читач “Слова Просвіти” переконається, читаючи його спогади “Василь Стус” у 22 і 23 числах тижневика за 2018 р. Чого тільки вартий хоч би той факт, що, даючи ім’я своєму синові, Стус назвав його на честь автора забороненої книжки! Відомий павличкознавець — iноземний член НАН України Леонiд Рудницький — згадує (с. 929) про вiдважнi виступи Павличка в тоталiтарнi часи i наводить приклад поетового виступу в Гельсiнкi 1962 р.: “У присутностi радянських iдеологiв, партiйних дiячiв i поетiв [...], Павличко, на вiдмiнувiд iнших учасникiв конґресу [...], виголошував палкi промови про нацiональний змiст української лiтератури i необхiднiсть зробити її вiдомою у цiлому свiтi. При цьому вiн пiдкреслював, що українська лiтература є самостiйною частиною свiтової лiтератури”. Майже до того самого, але дещо пiзнiшого перiоду, належить нотатка патрiарха української дi- аспори в Америцi, а згодом — iноземного члена НАН України Григорiя Костюка, який у своїх спогадах “Дмитро Павличко та Iван Драч” пише: “Це тi першi, що потрясли українську емiграцiйну громаду Нью-Йорка та його околиць” (с. 875). I потрясли українських емiгрантiв не лише iнтелект i таланти, а й одвертiсть та ораторська прямота гостей з України. В одному iз сонетiв того ж перiоду (“Прапор”) Дмитро Павличко сам розкриває моральну й психологiчну мотивацiю своєї громадянської вiдваги: “Серця правдивi притягають грiм. / Тому не треба скаржитись нiколи, / Що хтось упав, розколотий навпiл. / Або посивiв чи ослiп ще юним. / Як ти боїшся — вирiж, викинь геть / Своє безрадне й небезпечне серце, / А замiсть нього в груди впхай собi / Ганчiрку, що до блискавок байдужа”. А тим часом Леонiд Рудницький (с. 929) вказує на таку важливу деталь до портрета поета: “...До усiх ролей, якi Павличко виконував i виконує у життi, варто додати ще одну дуже важливу — роль оратора. Ораторськi здiбностi Павличка дiйсно надзвичайнi. Коли слухаєш його промови, складається враження, що якраз у них вiн вкладає свою безкi- нечну, нiколи не вгасаючу енергiю. Як оратор, вiн неперевершений серед усiх сучасних поетiв. Цей талант, високо оцiнений ук-
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 8
Микола Жулинський (стаття “Вiдчайдушний голос українського болю”): “Павличкова “жадоба житiя” надзвичайно сильна, його творчi сили вражають своєю весняною розбурханiстю, образним клекотом болiв i сподiвань, розчарувань i обурень, лютi i жадання повної свободи Українi” (с. 308). Багато серця вiддав Павличко своїй публiцистицi, яку Iван Дзюба (с. 53) оцiнив лаконiчно: “Дмитро Павличко — найблискучiший у нашiй лiтературi, пiсля Миколи Хвильового, публiцист”. Глибокий слiд в українському лiтературознавствi залишать його студiї про українську та свiтову лi- тературу (про це — у статтях Л. Новиченка, С. Гречанюка, Г. Вознюка, Т. Салиги, О. Теребус). Про “непрозаїчну прозу поета” ви зможете прочитати у статтi Лариси Мороз (с. 639—642), а про його унiкальнi “Спогади” (5-й том яких уже здано до видавництва) можна судити з вiдгуку Михайла Слабошпицького (с. 828): “…книжка Павличкова пронизана його бурхливим темпераментом, несе чимало рiзких, а й подеколи вбивчих оцi- нок нашим полiтичним гравцям, вiд статистiв-лакеїв i аж до найвищого рангу посадовцiв. Такi книжки апрiорi не можуть викликати одностайне захоплення. Це дуже особиста книжка Павличка. I дуже важлива — мабуть, одна з найважливiших у всьому потоцi полiтичних видань”.
Лариса Мороз (с. 817) назвала свій текст про мемуари Павличка так: “Спогади поета-політика Дмитра Павличка — літературознавця й філософа”, вже цим зробивши певний змістовий та аксіологічний акцент щодо цієї публікації класика. Щодо Павличкової творчостi можна сформулювати десятки й сотнi тем, ще належно не вивчених. Сподiваюся, що цей збiрник статей стане поштовхом до нових i глибших обсервацiй Павличка та пошуку його вiдкриттiв та цiнностей. Скажiмо, ще не дослiджено тi психологiчно впливовi метафоричнi формули-оцiнки й формули-манiфести українського духовного лiдера й мислителя, якi так густо розсипанi в текстах Дмитра Павличка. Цi формулиоцiнки й формули-манiфести свi- домiсть їх автора народжувала й народжує як вибуховi пакети думки — вогню в одежi слова. За часiв тоталiтаризму для поснулої нацiї езопова мова метафор — якраз дуже логiчний засiб i винахiдпiдривної думки художника й iнтелектуала. Пригадую, як у 60-тi роки прочитувався мною сонет Павличка “Виноградник”: “Парад полкiв зеленої пiхоти / Спинився пiд горою i застиг. / Кi- лок звичайний замiсть карабiна / Тримає кожен воїн при нозi. / Тяжкими гронами висять набої, / Аж позгинались плечi воякiв. / Впаде команда — й вирушить на гори / Велике вiйсько сонця i землi. / В однiй шерензi я помiтив мiсце, / Де стати б можна (пагiнець усох,
/ Посаджений для ладу в каменюцi). / Те мiсце я запам’ятав чудово, / Пiду туди i стану там колись, / Щоб жили каменя запульсували”. Я мислив собi цей текст як провi- денцiю майбутньої боротьби за незалежну Україну, бо так багато спiльного було мiж образом виноградника — i образом воїнства ОУН i УПА, яке мало вирушити на гори чи вирушити з гiр... Я певен був, що колись таки “впаде команда” — i менi треба буде “стати там колись, / Щоб жили каменя запульсували”. Da fare2, павличкознавцi без лапок! Мушу принагідно нагадати, що сьогодні дослідники не мають більш-менш вичерпної наукової бібліографії Павличка, особливо за останні три десятиліття. Особливiсть дотеперiшнього павличкознавства — його до певної мiри фрагментарнiсть. Комунофашистська влада робила все, щоб забезпечити рецепцiю Дмитра Павличка (як i Дзюби, Гончара, Руденка, Стуса, Костенко, Сверстюка, Чорновола, Свiтличного, Валентина Мороза, братiв Горинiв3) як ворогiв системи, про яких писати i небажано, й небезпечно. Згодом, коли зникла цензура й Павличко мiг висловлюватись без обмежень, новi тисячi його вiршiв i сотнi статей та iнтерв’ю створили для павличкознавцiв новий клопіт — проблему його неосяжностi. В добу Незалежностi додалась проблема незадовiльного комплектування навiть найбiльших (нацiональних, обласних та унi-
верситетських) бiблiотек України, рiвень комплектування яких творами Павличка коливається вдiапазонi вiд 4 % до 40 % загальної кiлькостi видань цього автора. Чи може дослiдник всеосяжно оцiнити творчiсть автора, якщо йому доступнi лише 4 або й 40 вiдсоткiв дослiджуваних текстiв?! Намагаючись полегшити читачам працю з цiєю книгою, я подiлив тексти на двi частини — “Дмитро Павличко в Українi” i “Дмитро Павличко за кордоном”. Далi першу частину подiлено на 12 роздiлiв за предметом дослiдження, а другу — за географiчним принципом. У межах роздiлiв та пiдроздiлiв тексти подано за хронологiєю. Загалом у книзi подано 165 статей 131 автора. Навiть побiжний огляд їх зайняв би в цiй передмовi занадто багато мiсця. I все ж хочу окремо згадати працi такого поважного павличкознавця, як Роман Лубкiвський (двi його передмови вiдкривають оригiнальну й перекладну частини десятитомника “Творiв” Д. Павличка). Тiшуся тим, що в цьому томi є тексти класикiв української лiтератури, а також iнших видатних сучасникiв i дослiдникiв поета — I. Дзюби, I. Драча, В. Дончика, М. Жулинського, М. Iльницького, М. Москаленка, Ю. Щербака, П. Мовчана, К. Морозова, Б. Гориня, П. Кононенка, Р. Радишевського. У першiй частинi книги охоче вiдзначив би i статтi Л. Таран, Т. Салиги, О. Слiпушко, Г. Штоня, О. Слоньовської, В.
Моренця, П. Засенка, М. Рябчука. Стосовно закордонної рецепцiї нашого великого поета варто згадати статтi Г. Костюка, Л. Рудницького, Б. Задури, В. Радчука, М. Зимомрi, I. Качуровського, I. Качанюк-Спєх, С. Борщевського, С. Козака, Є. Пащенка, П. Мiшлеї. Щиро вдячний академікові Л. Рудницькому, професорам І. Ющуку, Г. Халимоненку, М. Зимомрі, С. Паньку, а також доцентові Київського національного університету ім. Т. Шевченка З. Алієвій, викладачеві Українського Вільного Університету (Мюнхен) І. Качанюк-Спєх та А. Чердаклі і П. Таращуку, які надали мені для цієї книги свої переклади деяких текстів.
м. Київ, 28 травня 2018 р.
————————— 1 Фраза з Тараса Шевченка (“За сонцем хмаронька пливе...”). 2 Вперед! (iтал.). За свiдченням Павла Зайцева, улюблений клич Миколи Зерова. 3 Далi див. енциклопедичний довiдник: Рух Опору в Українi: 1960—1990. — К.: Смолоскип, 2012. — 896 с.
Передмова до книги: Про Дмитра Павличка: Зб. ст. / кол. авт.; упорядкування, вст. стаття, бібліографія, список авторів статей та індекс авторів Дмитра Пилипчука. — К.: ВЦ “Просвіта”, 2019. — 1038 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
