Національна премія · “З’являться люди такої сили духу, такої волі, такої мудрості, яким був Василь”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Його твори надихають на роздуми про людську долю
Слово Просвіти, №40 за 2019 рік
Видатний майстер львівського образотворчого мистецтва Борис Дробо) тюк належить до плеяди митців, які розпочали свій творчий шлях наприкінці 60)х років минулого століття. Його творчий доробок демонструє майстер) ність та самобутність художника в живопису, графіці та екслібрисах.
Петро НЕСТЕРЕНКО, кандидат мистецтвознавства, Київ Народився художник 1941 року в околицях старовинного подільського містечка Старий Вишнівець на Збаражчині, де “виростав серед прекрасної природи, в народному середовищі, яке зберігало свої вироблені роками багаті національні традиції та своєрідний етнокультурний колорит”, — слушно завважує мистецтвознавиця Любов Волошин. Далі було навчання у Вижницькому художньому училищі, яке закінчив 1969 року та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1971—1977). Ще під час навчання в училищі опанував техніку гравюри на лінолеумі й постійно збагачував її новими виражальними засобами. Цілком у руслі тогочасної львівської графіки було створено лінорити за мотивами популярних пісень “Смерічка” (1969), “Летять ніби чайки” (1973), Гуцулочка” (1976), та ця техніка не могла вповні передати тонкі почуття поетичної душі й художник звернувся до техніки офорту, яка вимагала прикласти значно більше зусиль й постійних пошуків та експериментів. У техніці офорту Борис Дроботюк створив низку розкішних натюрмортів, в яких щедро розкрилася його творча індивідуальність – “Буковинський весільний натюрморт” (1980), “Гуцульський натюрморт” (1983), “Натюрморт з короваєм” (1984), “Гуцульський весільний натюрморт” (обидва 1985 р.). Вони розповідають про сімейну обрядовість, яка освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, від її народження до смерті. Ця обрядовість глибоко філософічна, оскільки, встановлюючи духовний зв’язок між поколіннями, вона наповнює життя оптимістичним змістом. Як відомо, весілля в українців було справжньою урочистою драмою, що супроводжувалася музикою, співами, піснями, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Вінок із квітів, як прикрасу до короваю, спостерігаємо у буковинському весільному натюрморті, поруч у керамічному глеку постає трійця білосніжних кал, на передньому плані – два святкові келихи з кільцями для молодят. Нові виражальні можливості відкривала техніка літографії, в якій художник з особливим теплом розкрив образи сучасників – видатного майстра львівської графіки Леопольда Левицького (1979), композитора Івана Майчика (1981), народного майстра Валентина Звіринського (1981). Особливий успіх мали його багатофігурні композиції “Весілля вс. Канафостах” (1980), “Святковий ярмарок у Косові” (1980), “Свято пісні і танцю в Шевченківському гаю” (1986), “Гуцульське весілля” (1983, 1984). Живописні твори Б. Дроботюка завжди чуттєві, емоційні, в них мить, відтворена пластикою пензля. Художник опоетизовує звичайні краєвиди й полюбляє тишу і спокій, в його пейзажах немає людей чи тварин. Це своєрідна медитація вразливої душі, яка шукає спокій у єднанні з природою. В них постають знайомі з дитинства мальовничі краєвиди Поділля, околиці рідного містечка Вишнівця, пейзажі гірської Буковини й просто затишні куточки, яких не торкнулася цивілізація. Низку творів художника присвячено славетним постатям нашої історії. Це посвята Т. Шевченкові “І в звуках пам’ять озоветься!” (кольорова літографія, 1989), “Присвячується Байді Вишневецькому” (картон, олія, 2000), “Зоряний час Івана Мазепи” (оргаліт, олія, 2003), “Український світовид” (лінорит, 2014). В останній роботі образ Т. Шевченка в смушковій шапці постає у трактуванні світовида в “Міфах і легендах давньої України” Валерія Войтовича, як “бог минулого, сучасного і майбутнього, якому доручено пильнувати, аби на землі, в небі і в підземнім царстві здійснювалися закони добра світла Дажбожого”. В верхній частині композиції, спрямованої вістрям догори, зображено всевидяче око у світлі якого постають слова з “Давидових псалмів” Т. Шевченка, які він дав нам рідною українською мовою: “Встань же, Боже, суди землю і судей лукавих на всім світі твоя правда і воля і слава”. Як свідчить відомий учений Дмитро Степовик, у надрукованій до 200- річчя від дня народження Т. Шевченка того ж, що й гравюра Б. Дроботюка, 2014 року праці “Християнство Тараса Шевченка” – “всі десять переспіваних псалмів є майстерно актуалізовані відносно всього того, що діялося в Україні і як усе це бачилося й оцінювалося Шевченком з позиції Божественного Одкровення”. Написане Шевченком в контексті політичного, ідеологічного, культурного життя Російської імперії середини XIX століття, в якому поставало і утверджувалося нове, шевченківське самоусвідомлення України, знову стало актуальним у нових реаліях розвитку нашої держави. Варто зазначити, що “Український світовид” зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Важливою складовою графічної творчості Б. Дроботюка є екслібрис. Створювати книжкові знаки він розпочав далекого 1983 року для видатних особистостей і просто друзів. Власниками перших екслібрисів стали земляки художника В. Вітрук, Р. Лубківський, М. Гудзь, Ф. Стригун, О. Гринько С. Максимчук, Л. Волошин, Н. Гнатів, І. Майчик та інші. Відтоді їхня кількість досягла півтори сотні, виконаних у різноманітних техніках своєрідних відгуків на навколишню дійсність. Художник є учасником обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок, серед яких значну частину представляють саме екслібрисні, отож його творчість відома у багатьох країнах світу. Серед них Бельгія, Канада, Польща, Голландія, Південна Корея, Литва, Франція, Італія, Чеська республіка, Румунія, Казахстан, Китай та інші. Художні твори Б. Дроботюка зберігаються в музеях і приватних зібраннях України і за кордоном. В його активі десятки персональних виставок. Нагороджений медаллю імені Василя Стуса “За вірність”, дипломами вітчизняних і міжнародних виставок. А ще Борис Іванович багато років на громадських засадах працює художником видань громадсько-просвітянського Фонду імені Івана Фещенка-Чопівського “Джерело”, в часопису “Український вісник”, “Меморіалу” Львівщини. “Український вісник” був першим позацензурним журналом, який легально почали видавати в Україні у період горбачовської перебудови. Його заснував В. Чорновіл наприкінці 1960-х років і випускав до свого ув’язнення у 1972 р., а в другій половині 1980-х років відновив видання. Журнал серйозно вплинув на становлення незалежної преси та громадської думки. В. Чорновіл згадував, що коли 1987 р. “почали випускати політв’язнів і створюватися якісь можливості”, він одразу відновив видання “Українського вісника”. Упродовж усього періоду видання журналу (до останнього чотирнадцятого числа) В. Чорноволові як відповідальному редактору доводилося особисто здійснювати весь ланцюг роботи з підготовки “Вісника”. Пізніше Головою просвітянського фонду став Ярослав Гелетій, просвітянин, кандидат технічних наук, головний редактор щорічного альманаху “Український вісник”, член НСЖУ. При ньому “Український вісник” залишався єдиним легальним пресовим органом і рупором незалежної громадської думки в Україні. Він продовжував розпочату В. Чорноволом справу повернення імен й творчості заборонених авторів. За понад 25 років праці Бориса Дроботюка на громадських засадах художником у просвітянському Фонді імені Івана Фещенка-Чопівського та 20 років в “Українському віснику” на повну силу розкрився глибокий патріотизм, любов до рідної землі, шанобливе ставлення до непересічних особистостей. З 2000 року в тісній співпраці з Я. Гелетієм він творив яскраві, життєствердні обкладинки до альманаху, наповнюючи їх документальними фоторепортажами з Майдану, де виборювали незалежність нашої держави. Так у двадцятому номері альманаху на тлі народних мас з легкої руки художника постають портрети Симона Петлюри та В’ячеслава Чорновола, яких об’єднувала журналістська діяльність і спільні погляди на можливі шляхи вирішення соціальних проблем національного питання й непростих відносин з нашим північним сусідом. На обкладинці одного з номерів “Українського вісника” Б. Дроботюк поєднав своє чорно-біле графічне зображення представників небесної сотні серед палаючих шин з кольоровим фото їхнього вшанування у дні пам’яті. Символічна заставка до альманаху також зображувала душі загиблих серед свічок пам’яті, які відлітають у вирій… Глибоко символічні й інші його сюжети до альманаху, наприклад, “Українська Голгофа (Голодомор 1932–1933 років”. “Його мистецтво наповнене різноманітною чуттєвою та розумовою рефлексією з життя, він добре відчуває специфіку середовища, в якому творить, бачить життєві явища в розвитку, типізує і психологізує людські характери, здатний творити не лише конкретно чуттєві, а й символічні образи” – писав про Б. Дроботюка Володимир Кіріндась. Улітку 1953 року в особливо режимному таборі “Речлаг” у Воркуті (Комі АРСР, РФ), де перебуло десять з половиною тисяч лише українських націоналістів, відбулося повстання. Приводом до нього стала відмова про амністію для політичних в’язнів, тоді як інших вона стосувалася. В результаті відбувся бій озброєної охорони з повстанцями, під час якого було багато загиблих і поранених. Б. Дроботюк створив графічну композицію “Пам’ять. Воркутинське повстання 1953 року”, в якій зобразив постаті в’язнів за гратами. У нижній частині композиції — шахта Юр-Шор № 29, де працювали в’язні, свіча пам’яті, численні хрести й кетяг червоної калини. В центрі композиції на тлі нібито розгорнутих білих крил зазначено прізвища й імена в’язнів, які були свідками подій 1 серпня 1953 року в Воркуті. Борис Дроботюк є автором художнього оформлення низки книжок колишніх політв’язнів гулагівських таборів. У деяких зних застосовано єдину композицію, в основі якої біла вертикаль, на ній — колючий дріт як символ страждань у радянській Голгофі. На їхньому перетині в колі театральна маска, розгорнута книга з олівцем і скрипковий ключ (Олександр Гринько “Білі ночі, чорні дні”, Іван Савич “Іртинські трагедії”), портрет авторки (Ірина Левчанівська “Сенаторка”), пейзаж (Катерина Андрощук “Запізнілий монолог”). Художник виконав для них ще й цікаві
Пам’ять. Воркутське повстання 1953 року. З картин художника Б. Дроботюка ілюстрації. На жаль, за браком місця немає можливості розповісти про кожного з авторів, на долю яких випали страждання у сталінських таборах, але не зломили їхнього духу. Так, авторка Катерина Андрощук, родом з Волині (нині проживає в Донецькій області), поетичним словом передає свою безмежну любов до рідної Волині, незалежної України, її тривожить становище знедолених людей, рідної мови, подальшого зросійщення, нищення духовних підвалин української нації, неповага до пам’яті сотень тисяч українців, що виборювали нашу Незалежність. Нині відійшов у кращі світи народний артист України Олександр Гринько, який зіграв 150 ролей у Львівському театрі імені М. Заньковецької (помер на 94- му році). Коротка довідка: з 1940 року працював у Червоноармійському ансамблі пісні й танцю в Москві. 24 червня 1941 року О. Гринька заарештували органи НКВС (чи не за те, що народився у Тернопільській області?), був засуджений на 10 років позбавлення волі (Саратовська область, Комі АРСР), потім 5 років заслання (Красноярський край). З 1949-го працював у таборовому театрі. Звільнений 1955-го, реабілітований 1965-го. О. Гринько зарекомендував себе ще й як талановитий публіцист. Він автор автобіографічної повісті “Білі ночі, чорні дні” (Львів, 1997), статей на театральні теми в періодиці, мемуарно-публіцистичного видання “Повернувся я з Сибіру” (2010 р. “Джерело”). В ілюстраціях Б. Дроботюка на тлі постаті О. Гринька постає актор-Гринько в ролі сліпого, короля Романа тощо. В одному з сюжетів, де актор також постає на тлі своїх героїв, художник цитує його: “Світове мистецтво мало б поставити в ряд своїх найрідкісніших див той національний україномовний театр, що під суворим небом Півночі на концтабірних островах навіть приречених кликав до життя”. Борис Іванович Дроботюк — самобутня, надзвичайно яскрава особистість у сучасному українському мистецтві. Його твори хвилюють відвертою поетичною інтонацією, зачаровують неповторною силою темпераменту, надихають на роздуми про людську долю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
