Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Він був прекрасною людиною з гарним · почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, · відданим їй до кінця”. Слава Героям! · с. 4сторінка оригіналу ↗

Загиблі Герої вересня 2019 р.

Слово Просвіти, №40 за 2019 рік

Для них, загиблих героїв – захисників Батьківщини, не було двох істин: війна була війною, а не конфліктом; фронт був фронтом, а не лінією зіткнення; обов’язок захищати рідну землю був честю і гідністю чоловіка і воїна, а не лукавством і запобігливістю крамаря. Ці стислі біографії воїнів української армії, які загинули на російсько-українській війні лише за вересень 2019-го, хай змусять замислитися кожного про ціну нашої свободи… ГРИЦАЮК Олександр Володимирович, народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка. 1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом отримав фах електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі “Перемога” у Сарнах. А згодом — електриком у локомотивному депо Христинівки. Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег і друзів, любив свою родину, був добряком та душею компанії, розганяв погані настрій та думки інших лише однією своєю появою. Восени 2017 року прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК. Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв’язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади. 25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова. Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей. ПРОЦЕНКО Андрій Юрійович, народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області. 2010 року закінчив Бохоницьку середню загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу “Гніванський професійний ліцей”, здобув фах “машиніст-кранівник” 2013 року. Андрій завжди мав гарний настрій, дарував усмішки оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Він намагався всім допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків. Захоплювався полюванням і риболовлею, мріяв створити власну сім’ю та придбати автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку дуже любив, приділяючи їй увесь вільний час. 16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Тричі був у зоні АТО/ООС, востаннє вирушив на передову 16.05.2019 року. Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За півгодини помер на руках військових медиків. Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра. ШАХОВ Едуард Олександрович (позивний Шах), народився 12.12.1993 року в селі Долинське Чаплинського району Херсонської області. Після закінчення школи Едуард вступив на історичний факультет Донецького національного університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до рідної Херсонщини. Напевно, саме тоді визначився — захищатиме Батьківщину від агресора та окупанта. Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону “Азов”, служив на посаді командира відділення, а згодом здобув фах парамедика. За згадками побратимів, був безстрашною та відважною людиною, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю, був прикладом для інших. Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення “Азов” Національної Гвардії України. 4 вересня, близько 18.35, у районі селища міського типу Зайцеве Донецької області дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ та за годину помер у центральній лікарні Бахмута. Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра. ТКАЧИШИН Михайло Володимирович, народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області. 2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій. Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади. Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ. Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син. ОБУХОВСЬКИЙ Микола Миколайович, народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району. Закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008—2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 до 12.09.2015 року. Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, захоплювався парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС. Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти. Загинув 11 вересня, близько 23.00, в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька. ЛІНЧЕВСЬКИЙ Олександр Валерійович, народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області. 2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до державного навчального закладу “Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів” у селі Козацьке, після навчання був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт. Його класна керівниця Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну; дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному зних його почерком маркером було написано “Лінчевський” — її немов вдарило струмом івона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік. Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти. Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині). ШАТУРСЬКИЙ Валерій Георгійович (позивний Череп), народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі. Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 — у батальйоні “Донбас”. Обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення “Донбас” (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ. За ці роки встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях поблизу Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував. На першому місці у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав; коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які пропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі. Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку мав у своєму розпорядженні, намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час — іноді, вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазив на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей — це було те, заради чого він жив. Вирізнявся гостро заточеною чесністю. Не можна було чекати від Черепа брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу — і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день то чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він ­говорив,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин