6 “Поезія — посол народу”. З роси й води! · с. 6сторінка оригіналу ↗
Америка — Україні і світові: читайте Павличка!
Слово Просвіти, №40 за 2019 рік
Дмитрові Васильовичу виповнилося вже 90 літ, та голос він має потужний, виразний і цілком упізнаваний — ні з чиїм не сплутаєш! Як і належить класику. На жаль, мало з тих самопрочитань поета мені вдалося принагідно записати для фонотеки. Хотілось би мати всі твори чи бодай чималу вибірку на авторському диску. Я вже й на Нацрадіо про такий запис домовився, дослідивши там у фондах усе, що можна було б долучити, та мій любий поет, який живе навпроти через дорогу (на Хрещатику), для такого діла ніяк туди не збереться. Коли сам читаю Павличка, неодмінно чую його знайомий голос. Тут нікуди не дінешся: без того самобутнього голосу поезії Павличка для мене просто не існує. Як пісні без музики.
А пісня мандрує і за океан, і то часто з голосом. Навіть повертається додому з новими голосами. “Два кольори” у неповторному виконанні Квітки Цісик беру в подорожі по меридіанах, хоча вдома залюбки слухаю і Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, естрадні записи та навіть захмелілого сусіда, чия душа оживає після “получки”. Мені цікаво й те, як декламують Павличка відомі артисти, і навіть те, як завчено читає той чи той вірш якийсь школяр на уроці, вечорі або лінійці. Як кажуть в Англії, на королеву дозволено дивитися будь-якій киці. Поезія — це намолений храм, де слова мають значення тому, що їх вимовили тисячі людей. Вона примхлива й багатовимірна. А тому не знає ні школи психологів творчості чи біографістів, ні рецептивної естетики, герменевтики чи візіонерства, ні “нової критики”, структуралізму, дискурсології абощо. Даруйте, Сент-Беве, Ґадамере, Яусе, Бахтіне і вся хрестоматійна тусівко, — ітиметься не про вас. Зелене дерево життя, де прекрасне живе й поза відбиттям у слові, — миліше за теорію, хай би вона і була без тієї сірості, з якої насміхався у “Фаусті” ґетевський Мефістофель.
Павличкові я таки вірю більше — як людині, з якою доля звела в час здобуття Свободи, і як поетові, попри загальну девальвацію українського слова. Не погоджуватися, дискутувати з ним — можна, не покладатися на його непересічну інтуїцію — гріх. У слушну мить це добре втямив Л. Кравчук. Твердість і гнучкість дивовижно здружилися у поетовій вдачі. Його вічно юний “дух, що тіло рве до бою”, здолавши чимало ілюзій, лиш зміцнів і витончився. Близький кожному українцеві часопростір його віршів стремить у безкінечність і вселяє надію — на краще в людях, на правду, на щастя. Тому він знаходить відгук і за межами нашої мови та українського світу.
Кілька років тому Майкл Найдан видав у Сполучених Штатах англомовну вибірку поезій Д. Павличка “Два кольори душі” (Two Colors of the Soul: The Selected Poetry of Dmytro Pavlychko. — Červená Barva Press, 2012. — 92 р.). Інтернет умить розніс звістку про новинку по світу, де півмільярда людей вважає англійську мову своєю рідною та ще півтора мільярда знає або вивчає її як нерідну. Сам факт появи першої англомовної книжки Павличка помітний. Принаймні в Україні, де на англомовний переклад покладають тепер значно більше сподівань, ніж на тлумачення іншими мовами. Мало того, він і давно очікуваний, бо поезія — посол народу, актуалізація і множення її в далеких краях розширюють їй сенс, а сукупний світовий резонанс додає неабиякої сили. Кожна нова мова для творів поета — це його нове народження, адже мова, за О. Потебнею, “засіб не так виражати вже готову істину, як відкривати досі невідому”.
Можна було б порадіти, якби ту книжку, хоч би й меншу, переклав поет рівня Генрі Лонгфелоу або Роберта Фроста. Бо поезія — це поклик до умів та сердець, а не статична замкненість буквеного узору. Та схоже, що американці не дуже охочі до перекладу, не вважають його мистецтвом чи й незвиклі до художньої емпатії. Або жу них тепер просто немає поетів, здатних дотягтися до української поетичної класики. А може, ті поети зледачіли в розкошах і славі? Мабуть, і англійська мова, попри її 500 тисяч слів в Оксфордському словнику та 450 тисяч у звичному для Америки Вебстерському, занадто немічна в царині передачі українського духу, щоб змагатися тут з питомою українською. Це й утішає, бо гарантує сякий-такий суверенітет нашій культурній самобутності, отже, і гідності, яку, не знищивши русифікацією, узялися глобалізувати. Але втіха та замала, коли йдеться про поетичний космос Павличка. Тому ця перша книжка — подія.
Та ж її автор — сам перекладач! Йому природно кортить знати, що зробили з нього тлумачі, як відтінили його образи, що в них підкреслили, притлумили, зневажили. Зрештою, чи не перекрутили, чи не виставили на посміх перед світом. І він спитав про це в мене. Мовляв, ти жив в Англії, краще від мене знаєш їхню мову, вишколюєш в університеті перекладачів, оцінюєш їхні творчі спроби — тобі це знати належить.
На обкладинці мене насторожив артикль у фразі translated from the Ukrainian, що без іменника language зазвичай зайвий. Такий академічний еліпс — у сусідстві з маркером Нового Світу словом colors (у британській орфографії — colours) — ураз посіяв підозру, чи не ставляться в Америці до української класики так, як до фольклору аборигенів-індіанців. Я не став ділитися тим з поетом — розгорнув книжку і спробував проспівати улюблену в нашому народі пісню. І ти спробуй, читачу, якщо бодай трохи вчив інглиш:
In spring when I was young and thought To travel on paths unknown My mother embroidered a shirt for me With red and black threads. Ну як? Вдалося? Не знаю, який треба мати вокал, щоб витягти такий переказ слів! Строфіка тут зайва — немає ні рим, ні ритму в складах довільної кількості. Переклад астматичний. Це не пісня й навіть не вірш у його класичному розумінні. Чи це поезія? Сумніваюся. Може, і так, але не тутешніх стандартів. Та якщо це не пісня і не вірш, то хіба це переклад?
Ти й сам, читачу, зможеш так перекласти Павличка, коли вже опанував дух мови Шекспіра з оголошень у київському метро, тисяч вивісок і лейбелів. Чи й узяти якийсь вірш Едгара По, Томаса Еліота, Роберта Ло-вела, Сільвії Плат та й перефразувати його по-наському на манір: “Як я малий був і шукав нових стежок, мати весною взяла червоні та чорні нитки і вишила мені сорочку”. Або так: “Коли я був малий хлопчак, охочий звідати нові дороги, мені матуся рідна навесні… сорочку вишила червоно-чорним узором”. Або так: “Як я ще тільки підростав і мріяв про шляхи незнані, мені сорочку ненька навесні розшила… червоно-чорним гарним візерунком”. Дерзай!
Я погортав сторінки. Ні, це не космічний
Волт Вітмен, хоча в його бік тягли, і то за вуха, ніби хотіли сховати навік або для “мишиної гризучої критики” у потаємній шухляді відлюдної Емілі Дікінсон. Це була книжка передусім верлібрів, чесний філологічний звіт про сюжети, думки та образи поета-віртуоза. Кого хотіли схвилювати, вразити, захопити цим лексичним звітом? Куди він кличе і на що подвигає? Я знайшов свій улюблений сонет “Коли помер кривавий Торквемада”. Хто бодай раз чув його авторське озвучення, злободенне для обставин, той зрозуміє: це — візитка генія. У перекладі — ні розміру, ні рим, безкрила фабула з мораллю прозової байки. Вразив грубий підтекст епітета: “When bloody Torquemada died”. Двозначне bloody (кривавий, клятий) подумки виправив на однозначне bloody-minded (кровожерний, жорстокий) — рядок ураз виструнчився до розміру оригіналу. Втім… рубана мова коротких слів — лаконічніша за нашу, тож І. Франко, на відміну від Д. Павличка, мусив видовжувати рядок у Шекспіровому сонеті. Для нас поети — народні співці, кобзарі, світочі і пророки, у них поезія — здебільш предмет смакування у вузькому колі обраних шанувальників.
Закрався сумнів: може, я хиблю в критеріях? З одного боку, навіть переказ прозою залишає щось від поезії. А з іншого, увесь шарм отого “ледь-ледь” втрачено, недарма ж Р. Фрост колись кинув: “Поезія — це те, що втрачається в перекладі”. Так чи так, годі зупинити людський талант — хто пробує, той і знає, на що здатен. М. Найдан же вдумливо дерзав над музикою П. Тичини, щось таки з неї зумів передати, а по тому закликав читати українського Орфея в оригіналі й робити вдаліші версії перекладу. Тичину і видали в паралельних текстах — чи має англофон сам шукати Павличкові першотвори? Певне ж, вони були б дуже до речі. Принаймні хтось би узявся вивчати по них українську мову. Чи вдосконалювати за перекладами свою англійську. Як супровідний підрядник, як заготовка для поетів, більшість тлумачень у книжці прониклива і майже бездоганна.
Мені було невтямки, чому мудрий поет-віртуоз, ще й неабиякий критик, старший від мене на ціле покоління, довіряє моєму смаку. Він бо вже напевне звірив усі тексти — хто б утримався від такої спокуси? — і подивувався з того, який має вигляд. А може, і жахнувся — як перепаскудили! Та він, природжений дипломат, уміє мовчати, він, філософ, похвалить і танець каліки, якому Бог дарував натхнення. Йому ближче діяльне конфуціанство: “Аніж нарікати на темряву, краще запалити свічку”. Ні, він не метатиме громи, як це зробила Ліна Костенко на форумі україністів у Чернівцях, коли їй показали Найданові досліди над її поезією. Її самозахист категоричний: “Не перекладайте мене зовсім, доки не знайдете рівного мені поета”.
Поетесу можна зрозуміти. Вона відмовилася ганьбитися в перекладах перед Нобелівським комітетом. Там багато мов не знають, щоб оцінювати всім оригінали. Я перекладав подання професора М. Наєнка на ту премію поетесі. Мені гірко, що багата геніями Україна не спромоглася на жодного лавреата. Це оцінка здатності нації мобілізуватися — увінчувати у Стокгольмі українців може лише своя добре згуртована толока. Критерії Шведської академії, м’яко кажучи, специфічні. Ми не цінуємо геніїв за життя — вона байдужа до їхнього безсмертя. В. Стус уже ніколи не поповнить її почесний список. До відома: зі 113 нобелівських преміантів у літературі 29 писало англійською мовою (2 з них були двомовні), 15 — французькою, 13 — німецькою, 11 — іспанською, 7 — шведською, 6 — італійською, 6 — російською, 4 — польською, 3 — данською, 3 — норвезькою, 2 — грецькою, 2 — японською, 2 — китайською. На одного лавреата здобулися такі мови: фінська, окситанська, португальська, ісландська, сербо-хорватська, чеська, їдиш, бенгальська, арабська, угорська, турецька. Ось де попрацювали перекладачі!
Вимогливість і завзяття Павличка добре відомі. Пам’ятаю, як 1988 року І. Драч, П. Осадчук, Д. Білоус, В. Затуливітер, С. Йовенко, М. Рябчук і я їздили до Москви на огляд у СП СРСР перекладів української поезії, щоб відстояти творче обличчя наших найяскравіших поетів. Добре дісталося там І. Драчеві за… авторизацію перекручень своєї музи. Про Л. Костенко навіть не йшлося — через її вето на переклад. Д. Павличко ж знайшов свій заслін від нівеляції і халтури. У чималій “обоймі” він виявився єдиним поетом, який доскіпливо і напосідливо підправляв російські переклади Л. Смирнову.
Гірко розчаровувати улюбленого класика, а бути його речником може хіба що конгеніальний перекладач. Що я міг сказати, коли англійська мова навіть не слов’янська, а перекладали нею не для українців? Бо російською все наше досі перекладають і для нас, щоб ми свою забули, а дехто робить цей сам, забуваючи пояснення Шевченка до “Кобзаря”, чому він не пішов шляхом Гоголя. Чи не тому “Кобзар” нам досі подають без програмної передмови автора? Зрештою, Гоголь значно полегшив завдання перекладачам тим, що ввів у мову Пушкіна нові стильові ресурси, чого той не зробив у “Полтаві”. А що ми маємо в англомовній поезії, крім “Мазепи” Байрона, вихопленого уявою романтика з історичної праці Вольтера? Творчий цех кривиться, коли порушують припис: перекладати своїх художників слова нерідною мовою негоже для тих, кому вона рідна. Хай це і гарна вправа, але такі краще нікому не показувати. Та й узагалі, за Р. Бартом, переклад на закордон — це ознака тоталітарного суспільства. Отож і оцінити чужий переклад мають там — свої. Сам я радше довірився б критику американському, хоч би й діаспорянину, який в Америці народився або давно призвичаївся, як-от Марта Тарнавська, котра сама чимало перекладає. Та на таких цінних знайомих ні поет, ні я не розжилися.
У ту мить я дуже пошкодував, що поруч немає моєї вірної Віри Річ. Її чуттю англійської мови могла б позаздрити більшість освічених англійців. Поетка оксфордського гарту розібралася б у всіх нюансах і все розставила б на місця, адже витлумачила віршем чимало українських класиків. Щоправда, і вона перекладала радше для Англії, аніж для Америки чи й усього світу. Справа не у власне мові, а в оперті на поетичний код, де традиції, розділені океаном, розбіглися. А треба ж на ґрунті того коду зберегти код Павличків!
Два місяці я носився з тією книжкою,
звіряв тексти, тицяв колегам, щоб перевірити своє враження. Я не поет (пишу лиш кумедні експромти для дитячого журналу про Вінні-Пуха), та спробував вжитися в роль перекладача поезії. Міркував так: куди в палітрі тягло Павличка, коли він вибирав собі для перекладу англомовних поетів? Може, саме в них є ключ для відтворення його стилю? Цей напрям думок виявився хибним. У “Світовому сонеті” Павличко і не прагнув розчинитися у розмаїтті поетик — він давав їм таке потрактування,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
