Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я буду на чатах, мов знак на майбутній мапі, · як спомин єдиний про те, що і ви — були”. · 8 Запрошуємо до книги · с. 8сторінка оригіналу ↗

...ані вирію, ані скиту...

Слово Просвіти, №40 за 2020 рік

Наталка Фурса (1964, Полтава) — поетеса, прозаїк. Закінчила факуль­ Наталка ФУРСА *** Розгризає кавові зерна жінка-птаха, жінка-комаха... Осінь пізня. вогко і темно... Зерна смажені... зерна пахнуть гіркотливо і солодкаво — як прощання з тутешнім світом. Ніч тече, мов прочахла кава, у щілини й на смуги злітні. Жінці-птасі, жінці-комасі ані вирію, ані скиту — тільки зерна, затвердлі в часі та обточені чорним вітром... Затужавіла крапля слізна. Запеклись німотою крики. Так не люблять лише Вітчизну — непозбувно і неуникно... Це не гріх, що взискує кари, — просто доля жінки-комахи: вигризати у зернах кави світлі діри — для жінки-птахи. Це не подвиг — зректися раю просто неба, що впало вчора. Просто жінка у хаті скраю зерна кавові розгризає і облизує губи чорні. *** У домі старому багато комах: в порогах розтрісканих і підвіконнях мурахи руді — наче вицвілий мак і чорні — як стиглий невипитий сонях. У домі старому снують павуки, завішують двері, зашторюють вікна — і згуслі до темряви миті й віки ковтають проміння поламані ікла. В старому дворі хмелем спійманий дощ обстукує зелень, мов костур незрячий. У скриньці поштовій — осине гніздо, під дахом — остигле гніздо ластів’яче. Приходять вночі молоді їжаки й стежки проривають у руті і м’яті, штурхають на ґанку порожні миски і ситих вужів, що поснули на чатах. Імлу з черепиці струсивши крилом, не висікши й іскри собі на розраду, замшілий кажан, що шукає житло, зникає в пітьмі опівнічного саду. А небо скрипить, наче люстро криве на кігтику місяця, вгрузлого в комин. Та хтось тут живе, дуже мирно живе — інакше зірки не стояли б над домом. День у листопаді В чорній шибці свіча-одиночка недовго житиме — як тоненька цівка молочна на скибці житній. Підвіконня заставлю свічками — хай скло подвоїть. Процідись, молочко, в вічну пам’ять — зроби живою! Скиба аспідна зводиться хлібно, та жалить крихтами. …Ох, не всі свічки горять рівно... Хто тут дихає? область), на творчій роботі. українських письменників (2001). Триптих про вибір 1 Ти десь — між азом і ятем — шукаєш, куди примостишся?.. Найперші — завжди розп’яті, а другі — святі апостоли. А далі — розмито межі — юрмою йдуть послідовники: надійні, та обережні, покроплені і покровлені. За ними котяться круглі, що завжди сповзають в колії: їм байдужі перші й другі, їм рідні — лише впокоєні. А в самім кінці — затяті, яким вже втрачати нічого, — забуті всім світом яті, апостоли болю й відчаю . 2 Останній — смішний. Бо вірний. Як Перший, він завжди крайній. Обох до найвищої міри засудять у ріднім краї. Над Першим побачать німба, як сонце зайде за обрій. Народ вину перекліпа, вином причастившись добрим. Його наливатимуть другі, шукаючи серед третіх таких, що згодяться в слуги й служитимуть їм до смерті. Коли ж розкотяться світом лукаві, що волі хочуть, за ними бігтиме слідом Останній — з вишкіром вовчим. 3 Не хочеш ніким? Апострофом? Абетка — ченцева вервиця: обкрутиться і непоспіхом, як завжди, на аз повернеться. *** Не ждіть пророків із чужих країв: на Соловках нема вже солов’їв! Гойдають пташенят, сліпих і кволих, Вітчизни упосліджені гаї — і ті малята вже зривають голос. Не навчені співати оди лжі, із Соловків не вернуться мужі: їх принесли, холодними, додому — і землі розступилися чужі, а власну й досі злякано судомить. Героям — слава, пам’ять… і хрести! Раз укопати — більше не нести, і можна розговлятись на майдані... Горить калина — стидно їй за тих, осолов’їлих, що піють осанни. Заблуди блудять і в своїх краях... Іуди приручають солов’ят... Торгують свіжим лавром златоусти… Осика не тремтить, бо нічия: немає крайніх навіть для мотузки. *** Дякую, Боже, що дав мені жорна і дві руки, гори каміння, і скелю високу, і дно ріки — маю роботу, маю опору й спочити де Може, це й добре, що все дарування твоє — тверде. Може, це ласка, що Ти мені крилець легких не дав: хліб — із каміння, яке обмиває Твоя вода — сіра вода, що під вечір рудою завжди стає, й синя вода, що її моє серце уранці п’є. Дякую, Боже, за міць, що у душу мою тече. Мабуть, Тобі, усесильний, потрібне моє плечей руки мої, щоби жорна важенні крутили ці, й губи мої, щоб у них випікались Твої хлібці: щоби робились як сонце чи місяць, що уповні, щоб золотими ставали слова Твої кам’яні. Дякую, Боже, от тільки звільни мене од змії, що наливає щоночі отруту в уста мої. *** Очі із вирви не бачать світла. Боже, свічу затепли — пора... Як обіймають могилу квіти… Вічний підводиться із одра! Очі уздріли: пітьма — по краю... Де ти, Любове? Меча подай! Ржаві шаблі ковилу стинають… Маки яріють… а кров — руда! Вітер-ординець чигає в полі... Дай же, Вітчизно, сталевих крил. Бо виповзає зі скиту — воля. Бо наповзає війна — згори. *** Усі вірші збулися. Сьогоднішні збудуться завтра. Боже, рота заший мені, руки мені відрубай, — щоб не сміла ні слова лихого у світ проказати: вже і хмелю — по вінця, і реготу — через край. Вже і гніву — по войну, і крові — по горло й губи, вже і шанців — як петель, а в’язу немає кінця. Цей годинник заведено, мабуть, лише на згубу — бо півнів на заклання змінила дурна вівця. Вона зветься “надія”. Вона вже давно без вовни. Йде оракулам в руки, натомлена від погонь, бо, одбившись од гурту, прибилась лише до слова — до чужинського слова, що любить лише вогонь. Що вона їм розкаже? Що за неї розкаже тіло? Що повідає кров — тим, хто віри і їй не йме?.. Місяць вип’є червоне, залишиться вишкір білий — в чорну ніч, крізь яку тільки вітер північний дме. *** У Господа скінчилися дива. — Робіть самі. Я вже зробив достатньо. Горить — не гріє древня булава. Не купина! Палімо хлів і хату. Погріємося. Потім, у золі, шукатимемо крайніх між голоти і дзвонарів: О Боже, ми ж не злі. Це все — лукавий, це його робота. Його карай. А нам, слабким, простий верни на шлях, яким іти повинні. Обабіч — бачиш! — вже стоять хрести. Пошли ж нам чуда ще... заради Сина! А ми тобі — в одну з квітневих днин — і писанку, і паску, й грошенята… — У мене вже скінчилися й Сини. Тож зраджуйте своїх — і розпинайте. На вічне материнство Елегія Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?! За сто віків дитя не привела! Ліна Костенко …Ото й скам’яніла, як час надійшов родити. Прощально степи темним поглядом обвела. Не злазять із коней на землю ні муж, ні діти. Свистить над ковилами спрагла грудей стріла. Нахромлює сонце, бо сонцю летить назустріч, роздмухує куряв розпечену заметіль. І там, де промчать вони, — тільки кургани й пустки, і довгі віки тягне згарищами відтіль . А хто їх жене? Вільна воля чи дух наживи? Історія — жінка з душею кочовика? А баба — родила, ростила, була щаслива, допоки тримала синів на своїх руках. Та щойно зіпнуться на ноги — коня шукають, і вже їм за матір — свобода, й нема землі. А ти — знов народжуй! І знову це буде — Каїн з тавром невитравним бездомника на чолі. То скільки могла материнська душа терпіти?! Ви скажете: звичай. Та красна ж йому ціна: ховати синів по світах — і потому жити, віддавши молодшим їх сідла та імена. Важенні кургани — не стіни, живих не спинять. Нащадки шукатимуть тут не кістки — гроші. Та може вона врятувати одного сина — того, що в утробі і ще не продав душі ні волі, ні злату, ні кревній стрілі із лука, ні дикому степу, що кличе в новий набіг. Він лишиться в ній — і його не назвуть онуком ні скіф, ні сармат, ні татарин, ані печеніг. Ото й скам’яніла, коли підійшли пологи. Живіт обхопила, обперлася об курган. Летіть, божевільні, туди вам усім дорога! А я заважка вже для лету і диких мандр. Я буду отут, де могили під ковилою, де кості синів, їхніх коней і вірних слуг. Це — наші кінці, а початок — навік зо мною: його у мені не здолає ні час, ні лук. Я буду на чатах, мов знак на майбутній мапі, як спомин єдиний про те, що і ви — були. Чому я лишилась? А що залишалось бабі? Варити отруту для мужниної стріли?! Чому не родила? А що б це змінило в світі? Сини — за батьків. А за матір — одна земля (оця, підо мною, чужа, та віднині — рідна, бо в неї з синами своїми вростаю я). Хай мертві впокояться — там. А оцей, в утробі, щасливець, який не родився й не сіяв кров, хай жде — у мені — будівничих і хліборобів, допоки не зійде на крові братів — любов, і вродить безстрашно, бо вже їх не буде в світі — отих, що набігами витопчуть навіть рай. Ото й скам’яніла, як час надійшов родити. Та що це змінило? — Родила її сестра. *** Я розбилась об неба твердь, та земля була тепла й пухка. Пролилася гроза в четвер — затекли ручаї в рукав. А у п’ятницю з рукава, що не зміг обрости пером, в тишу висіялись слова — у надії зійти добром. А в суботу, у день тяжкий, розкотилися знову громи: гострий полиск Його руки знак подав, що не буде мир! А в неділю гули церкви, й по неділі, вночі і вдень. І хрестилися рукави, і мовчали слова пісень. І святилась водою — війна, і трощила вода льоди… І зривалися з темного дна вічні риби — зректися води! — і гойдали небесну твердь, сонця сіпаючи поплавок. А стояла поодаль смерть, утираючись рукавом. тет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1986). Довгий час працювала за фахом у засобах масової інформації, редактором у видавництвах. З 2011 року мешкає в селищі Ромодан на Миргородщині (Полтавська Автор семи поетичних книжок: “Окрик” (Київ, 1993), “Дар Любові” (Полтава, 1997), “Страсті по Страті” (Полтава, 2000, 2001), “Необлітане небо” (Полтава, 2002), “Нічого, крім повторень” (Київ-Хмельницький, 2004), “Пилок і пил” (Полтава, 2015), “...ані вирію, ані скиту...” (2020, Полтава), а також книги малої прози “Зінське щеня” (2017, Полтава). Член Національної спілки письменників України (1997) та Асоціації

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин