Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я цій землі не як осколок в грудях — як зерня, що й загубу пережде”. · 9 Запрошуємо до книги · с. 9сторінка оригіналу ↗

Хто хоче придбати книгу Наталки Фурси “...ані вирію, ані скиту”, може звернутися до авторки безпосередньо: телефоном — 097 76 09 405, електронною поштою — [контакт приховано], або в мережі Фейсбук.

Слово Просвіти, №40 за 2020 рік

Та навесні відтану — наче крига, яка ріку від лютих стуж прикрила, — і потечу, й умию, й напою. Прийми мене в свої глибокі жили — ще встигну налітатись… у раю. *** ... ми, маленькі рибки (pisciculi), народжуємося у воді, подібно до нашої Риби (ἰχθύν) Ісуса Христа, і, лише залишаючись у воді, будемо врятовані. Тектуліан Хапнула повітря — і досить? І знову на глибину? Весна так схожа на осінь — узимку не спом’яну у стужній річці заснулій, де віком укриється рік, де тіло замре — в намулі і тільки більмом — д’горі… Де буде душа — питаю у Бога, що попустив. Без зав’язі облітає цей квітень, що труту спив! Крижинки пелюстя жовкнуть, крижинки роси — течуть. Не річка життя, а бовтя, не течія — каламуть. А де та вода, що світлом світ поїть — як молоком? — Руками тягнусь за літом — як рИбина за гачком. Та кров на моїх долонях, і скапує на плавник. А ніч забиває в скроню іржавий цвяшок вини. І з ним я шукаю тверді — отам, де її нема! Де кляпи в роти розверсті вганяє туга пітьма. Де глибоко — та не мудро… Де віком льоди стають… Де в жили тече цикута — останнє, що мудрі п’ють. Останнє, що звуть любов’ю, бо знають: по їх слідах хтось прийде на риболовлю — пробити більмо в льодах... Диптих про хрест 1 Цей хрест на осонні, що держить небо над світом — як віко синє, тримає хтось інший, сильніший за тебе, й чекає тебе на зміну. А ти вибираєш щасливі миті з трави — як суниці пізні. Та коси твої — рве на клоччя вітер, та ноги твої — у ярах розритих, а вік — у часах Вітчизни... Сьогодні сліпа, вже завтра — нещадна, цю землю кров напуває. Невдячна пам’ять навіть нащадкам всі стигми не відкриває. Однак лиш здається, що все — повз тебе — заблуду, що світом нудить: то цвіт обрива, то ламає стебла, шукає для пліч невагоме небо й суниці у жмені студить… Ті ягоди — ярі, й дарма, що дерен прогризли кроти і миші, тут вічно живі тільки ті, що мертві, — і мертвими стануть прийшлі. Їх ловлять в капкани короткі миті, їх труять суничні соки. А ген, на осонні, стоїть як влитий, не видимий зайдам і блудним дітям, для кожного — хрест високий. 2 Боже літо довше за вік, вік — більший за біографію… Ти вибираєш для себе світ — як у атласі з географії, як горобчик — розкішний сонях, чи як грушку — осиний рій. А обрій — від скроні до скроні... А хрест росте на осонні — від “завжди чужий” до “твій”. Бог хова до пори меча. Світ на щита присідає боязно. Ти вибираєш для себе час — щоби радісно і безболісно. Горобчик спиває сонях... Грушку висмоктує рій... А обрій стуляє скроні, а хрест рамена холодні лаштує під розмір твій... Біографії — досить тире перед цифрою невідомою. Історії чхати — умер, не вмер, — вона пише крапками й комами. І кожен в годину тиху в підніжжі свого хреста смакує суничку стиглу — й не бачить небесну стигму у обрію на вустах... *** Тут — межа. Раз нема любові... Земле, всотуй останню краплю … Відридають за нею вдови — і уродиться пісня завтра. Тіло — кісткою, война — круком гостро зирить в лякливі душі... Щедро сходить нова наука: раз не хочу — отож не мушу… Душці в тілі кортить пожити — бо чи зійде те Царство Боже?.. Та приходить Г осподь щоліта — і знаходить Іуду в кожнім. І, скривавлений, молить: — Отче, пронеси… не пролий даремно… Цей нарід лиш співати хоче над кістьми, що тримають землю. Ті могили, які всотали кров оту, що уже не верне, цей нарід придавив містами і засіяв отруйним зерном. А на свіжих, пухких і теплих (ще й віночки не захололи), вже співає: то “Степом-степом…”, то про ту, що не вмре ніколи… Гарно так... про любов і жалі… про святу невмирущість Нашу… Пронеси… Хай піють і далі... І не п’ють із Моєї чаші. *** У міських непролазних джунглях б’ються бубнами віщуни, і показують ситі дулі бог торгівлі і бог війни. Йдуть гарячі тропічні зливи, знов гряде тектонічний зсув… Світ забув, коли був щасливим і чи справді таким він був. Сіє стронцієм рута-м’ята, тануть втомлені полюси, кожна вулиця, мов Хрещатик, вздовж покопана й навскоси... Все розгадано, все обжито і обстежено все до дна? Чому ж прірва і досі в жито нас заманює — й поглина? *** Підводься. Виходь. У полі воїн когось та зустріне. Нема половин у волі, та вільний завжди із тінню, — отже, їх уже двоє. Увечері тінь укриває — ковдрою, із головою. І поки ота голова є, себе не роздвоїть воїн — тримає серце в неволі. А вранці, коли світило зриває його із ложа, він обмацує душу й тіло: що вона хоче — і що воно може, щоби лишитися цілим?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин